Марсель Пруст – Віднайдений час (страница 63)
Сьогоднішня клаптикова Жільберта вислухала моє прохання з усміхом. Відтак задумалася, скроївши поважну міну. І я був цьому радий, бо вона не звернула уваги на громадку осіб, побачити яку їй довідно не було б приємно. Дукиня Германська щось полум’яно обговорювала зі страшнющою стару-шенцією — я свердлував очима цю Бабу-Ягу, і мені було нев-гадно, хто ж вона така, хоч кричи рятуйте. Тим часом дукиня Ґермантська, Жільбертина тітка, цокотіла з Рахиллю, високославною нині акторкою, яка на цьому ранку збиралася декламувати вірші Віктора Гюґо та Лафонтена. Дукиня, давно вже свідома свого найвищого становища в Парижі (не розуміючи, що подібне становище існує тільки в головах тих, хто в нього вірить, і в головах багатьох парвеню, бо коли б вони ніде її не бачили й не читали її імени у хроніках пишних раутів, то ладні були б думати, що насправді вона не посідає жодного становища), тепер тільки в порядку винятку, з великими перервами, ховаючи позіхи, гостювала у Сен-Жерменському передмісті, обридлому їй, як вона казала, гірше від печеної редьки, а натомість гнала химери, снідаючи в товаристві тої чи іншої акторки, яку вважала за розкішну. У нових колах, де вона бувала і де залишалася собою більше, ніж сама гадала, вона, як і давніше, дотримувалася думки, що «дещиця нуди» — знак інтелектуальної зверхности, але передавала свою нуду мало не криком, аж їй деренчало у горлі. Щойно я згадав про Брішо, як вона відрубала: «Він мене доконав за ці двадцять років», а коли пані де Камбремер порадила: «Перечитайте, що Шопенгауер пише про музику», вона зробила притиск на цій фразі, дратливо стенувши плечима:
Я розповів дукині Ґермантській про своє побачення з бароном де Шарлюсом. На її суд, він «підупав» ще більше, ніж можна було думати, бо щодо розумових здібностей світські люди вдатні відзначати різницю не лише між світськими людьми, наділеними майже однаковим розумом, а навіть ув одній і тій самій людині в різні періоди її життя. Відтак вона додала: «Він завше був живим портретом моєї свекрухи; але тепер це просто вражає». У такій подібності не було нічого незвичайного. Справді, як відомо, деякі жінки віддзеркалюються в іншій істоті з найбільшою достотністю, і єдиний огріх тут стосується статі. Помилка, про яку не скажеш:
Але якщо в ці двадцятирічні періоди конгломерати світських капличок розпадалися і знову сполучалися згідно з тяжінням нових світил, приречених і собі віддалятися, аби потім сходити знову, то кристалізації та роздрібнення, слідом за якими йшли нові кристалізації, відбувалися і в душах людей. Якщо для мене дукиня Ґермантська була многолика, то для дукині Ґермантської, для пані Сванн тощо ця особа була улюбленицею за часів, що передували Дрейфусовій справі, а потім фанатичкою чи дурепою після Дрейфусової справи, справи, яка змінила в їхніх очах вартість людей і перетасувала політичні партії, змушені також розпастися і постати знов. Тут особливо прислужується, справляючи ще й вплив на споріднення чисто інтелектуальне, минулий час, завдяки якому ми забуваємо про наші антипатії та погорду, ба навіть про причини, якими пояснювалися наші антипатії та погорда. Якби ми придивилися до пишноти молодої пані де Камбремер, то зміркували б, що вона була донькою купця з нашого дому, Жюп’єна, зате блиску їй могло б додати ще й те, що її батько постачав хлопців панові де Шарлюсу. Одначе все це гамузом справило дивовижний ефект, і не тільки ні один із «нових» не зумів з’ясувати такі далекі його причини, а й ті, хто їх знав і забув про них, більше зважаючи на сьогоднішню розкіш, ніж на давню ганьбу, бо імена ми завжди сприймаємо в їхньому сучасному значенні. У цих салонних метаморфозах цікаве було те, що вони були похідними втраченого часу, а також феноменом пам’яти.
Дукиня ще не вибрала — з остраху, як би дук Ґермант-ський не влаштував їй сцени — між Бальті та Містенґет, бо обох вважала за незрівнянних, але здружилася таки з Ра-хиллю. Звідси молода парость виснувала, що дукиня Германська, попри своє ім’я, була, мабуть, фарбованим лисом і ніколи душею і тілом не належала до «вершків» товариства. Щоправда, з кількома вінценосцями дукиня Германська і досі підтримувала близькі стосунки (за які з нею сперечалися ще дві великі дами) і ще завдавала собі мороки час від часу запрошувати їх на сніданок. Але, з другого боку, монархи рідко виходять у світ і знаються з низотою, тож дукиня, вірна у питаннях давнього протоколу ґер-мантівським забобонам (бо хоч добре виховані люди убивали її, сама вона цінувала добре виховання), загадувала писати: «Дукиня Ґермантська волею Його Величности, який рачив...» тощо. А новачки, з такими формулами не обізнані, доходили висновку, що це свідчить про нижче становище дукині Германської. З погляду дукині Германської, близькість із Рахиллю могла означати, що ми помилялися, вбачаючи в дукині Германській брехуху та облудницю, коли вона засуджувала вишуканий світ, помилялися, коли гадали, ніби, відкидаючи запрошення пані де Сент-Еверт, вона чинила так в ім’я снобізму, а не розуму, помилялися, маючи її за ідіотку лише тому, що маркіза виставляла себе снобкою, не досягаючи своєї мети. Але близькість із Рахил-лю могла ще й означати, що дукині і справді бракувало клепки, що на старість її гризло незадоволення та розчарування і вона, знудившися світом, була схильна до всяких вибриків — із цілковитого браку уявлення про справжні духовні запити; великосвітські дами такого розбору, уже з жуками в голові, думають: «Як це буде втішно!» і постановляють закінчити вечір пшиком, скажімо, збудити когось і, не знаючи, що йому сказати, стояти хвилину в вечірньому манто біля ліжка, а тоді, схаменувшись, що вже пізно, іти нарешті спати.
Треба додати, що з якогось часу примхлива дукиня пройнялася до Жільберти антипатією — і їй справляло певну втіху, приймати Рахиль; а ще завдяки цьому вона могла проголошувати одну з ґермантівських максим, а саме, що Ґерманти надто численні, щоб одним проти одних укладати спілки у своїх внутрішніх чварах (майже однаковою мірою це стосувалося й справляння жалоби); проголошувати незалежність отого «моя хата скраю», підкріпленого політикою, яку довелося запровадити щодо пана де Шарлюса, бо, якби йому потурали, він пересварив би всіх з усіма.
Що ж до Рахилі, то якщо вона й справді докладала великих зусиль, аби зблизитися з дукинею Германською (цих зусиль дукиня так і не розпізнала під удаваною погордою та показним зухвальством, які її інтригували й упевнювали у високій думці, що актриса не помазана снобізмом), то це загалом пояснювалося чарами, якими великий світ надить, починаючи з певного моменту, навіть найзашкарублішу богему і які є відповідником чарів, що ними богема зі свого боку вабить великий світ — подвійний приплив, суголосний у політичному житті взаємній зацікавленості та прагненню укласти спілку, притаманному народам, що б’ються між собою. Проте у Рахилі таке прагнення могло мати специфічніший мотив. Саме у дукині Германської і саме від дукині Германської вона зазнала колись страшного афронту. Рахиль із часом ані забула його, ані вибачила, але особливому чарові, який відтоді у її очах оточував дукиню, уже не судилося розвіятися. Розмову, від якої я хотів відвернути Жільбертину увагу, було урвано, бо господиня дому кинулася розшукувати акторку, якій пора було читати, отож, полишивши дукиню, Рахиль з’явилася на естраді.
Якраз у цей час на другому кінці Парижа розігрувалася зовсім інша вистава. Берма, як тут уже згадувалося, запросила кількох осіб на чай, аби пошанувати доньку та зятя. Але запрошені не квапилися йти. Дізнавшися, що Рахиль читає вірші у принцеси Ґермантської (ця вістка страшенно обурила Берму, велику акторку, прецінь Рахиль не переставала оставатися для неї курвою, допущеною до участи у виставах, де вона, Берма, грала перші ролі, лише тому, бо Сен-Лу платив за її театральні костюми; обурення було тим благородніше, що по Парижу громом прокотилася новина: хоч запрошення розсилалися від імени принцеси Ґермантської, насправді в ролі господині дому вітала гостей у принцеси Рахиль), Берма ще раз із притиском написала до своїх вірних, аби ті не пропустили її підвечірка, бо вона знала, що вони дружать і з принцесою Ґермантською, відомою їм як пані Вердюрен. Проте час минав, а ніхто до Берми не з’являвся. Блок, у якого спитали, чи він там буде, відповів простодушно: «Ні, я волію принцесу Ґермантську». Гай-гай! Кожен по-взяв у душі таку саму ухвалу. Берма, вражена смертельною недугою, нині рідка гостя у світі, відчувала, як стан її погіршується, але, прагнучи допомогти доньці, привченій до розкоші (ледачий і хворобливий зять не спромагався оточити її нею), повернулася на сцену. Вона знала, що цим скорочує свої дні, але їй хотілося урадувати дочку, обдаровуючи її грубими гонорарами, — і заразом потішити зятя, якого вона ненавиділа, але до якого піддобрювалася. Знаючи, що донька за мужем і дух ронить, вона боялася його розсердити — ще, чого доброго, зі злости та пересердя заборонить дружині бачитися з матір’ю. Бермина дочка, яку таємно кохав лікар її мужа, надто легко повірила, що вистави «Фед-ри» не дуже небезпечні для акторки. З лікаревої мови вона вихопила тільки ці слова, на всі ж застереження махнула рукою; а лікар і справді заявив, що не бачить великої шкоди в її виступах. Він сказав так, відчуваючи, що справить приємність коханій жінці, а може, і з неуцтва, чи тому, що усвідомлював невиліковність хвороби, бо ми залюбки пристаємо на скорочення муки хворих, коли те, за допомогою чого ми її скорочуємо, запорука нашого гаразду, а може, ще й під впливом ідіотичної гадки, що виступ на сцені потішить Берму, а отже, справить їй полегкість, ідіотичної гадки, яка здалася йому не такою-то вже й дурною, коли, сидячи в ложі (Бермині діти йому її виклопотали, і цього вечора його пацієнти лишилися покинутими напризволяще), він упевнився, що на сцені життя у ній так і кипить, тимчасом як у житті, серед людей, вона вже конала. І справді, звички мов якими чарами дозволяють нам, ба навіть нашим органам, якось притертися до існування, яке спершу здавалося нестерпним. Хто не бачив, як хворий на серце ветеран манежу вольтижує, демонструючи карколомну акробатику, аж не віриться, що хворе серце на таке здатне? Берма здавна оббулася зі сценою, до вимог якої її органи ідеально пристосувалися, і потрапила, щируючи з непомітною для глядачів обачністю, створити ілюзію доброго здоров’я, розхитаного хіба що тільки нервовою, уявною болістю. І хоча після сцени освідчення Іполитові Берма відчувала, що жде її пекельна ніч, її шанувальники влаштували овацію, гукаючи, що вона перевершила саму себе. Вона верталася з лютими болями, але щаслива, що принесла доньці папушу блакитних папірців,— з пустотливістю дитини театру ця стара жінка звичайно запихала їх за панчоху, звідки потім із гордістю видобувала, чекаючи на усміх та поцілунок. На жаль, ці банкноти зять і дочка тринькали на перебудову свого палацу в сусідстві з материним палацом, і безугавний стук молотків уривав сон, якого так потребувала трагічна акторка. Відповідно до примхливої моди або щоб догодити смакові пана Ікса і пана Ігрека, сподіваних своїх гостей, вони переробляли світлицю по світлиці. Берма відчувала, як сон, здатний угамувати її болі, пропадав без вороття; з нічницями вона примирилася, хоча й затаїла в душі погорду до пишноти, яка прискорювала її кінець і обертала на муку її останні дні. Може, почасти і з цієї причини вона гордувала ними — природна помста тому, хто нас кривдить, а ми не можемо дати відко-ша. Але, з другого боку, свідома власного генія, переконавшись іще замолоду, які марнотні всі ці декрети моди, вона зоставалася вірна Традиції, яку завжди шанувала і втіленням якої була, а Традиція та веліла судити про світ і людей так само, як і тридцять років тому, наприклад, вбачати в Рахилі не теперішню модну акторку, а віддавна знану їй курву. Зрештою, Берма була не ліпша від доньки, від неї донька запозичила (спадковість, поєднана з заразливим прикладом, що його аж надто природне захоплення зарядило ще більшою силою) свій егоїзм, свою безжальну в’їдливість і несвідому жорстокість. Тільки що всі ці вади Берма складала в жертву доньці, тим самим очищаючись від них. А втім, навіть якби робітники й перевелися в домі Берминої доньки, все одно вона варила б із матері воду, адже захланні, люті й легковажні сили молодости виснажують недужу старість, для якої надто обтяжливо бігти з ними наввипередки. Щодня влаштовувалося нові сніданки — Берму вважали б за егоїстку, якби вона позбавила їх доньку і навіть якби не брала в них участи, бо молодята били (деяких гостей, нових і впливових, вони затягали сливе силоміць, мастячи медом) на магнетичні чари широкославної матері. З ґречности її «обіцяли» цим знайомим як принаду на якесь свято поза своїм домом. І бідолашна мати, поглинута борюканням зі смертю, що оселилася в ній, мусила рано вставати і виходити у світ. Та й це ще не все: оскільки тим часом Режан, у всьому блиску свого таланту, гастролювала за кордоном, здобуваючи тріумф за тріумфом, зять вирішив, що Берма не повинна дати себе заломити, запраг, щоб родина так само купалася у славі, і послав Берму в турне, де її довелося колоти морфіном, смертельно небезпечним за ниркової недостатности. Той самий потяг до витончености й світського блиску в день прийняття у принцеси Ґермантської відіграв ролю смока і силою пневматичної машини втис до її салону навіть найвірніших приятелів Берми, у якої, навпаки (і саме через це), панували цілковита пустка та смерть. Надійшов тільки якийсь молодик, який не був певен, чи раут у Берми не виявиться так само блискучим. Коли минув останній термін і Берма зрозуміла, що всі її покинули, вона звеліла подати чай і сіла з родиною до столу, ніби на поминках. Обличчя Берми уже нічим не нагадувало того знімку, який одного вечора, на се-редопістя, так мене роз’ятрив. На ньому була, як висловлюється люд, написана смерть. Цим разом вона виглядала справді як статуя Ерехтейона. Затужавілі жили уже майже скам’яніли, довгі скульптурні пасма спадали по лицях із мінеральною ригідністю. У напівмертвих очах за контрастом зі страхітливою закляклою машкарою ще жевріло якесь життя; вони ледве блищали, наче гад, заснулий серед каміння. Тим часом молодик, — із чемности він присів до столу, — знай зиркав на годинника: його кликало до себе пишне свято у Ґермантів.