Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 82)
Перше, що спало їй на думку, — мабуть, цей чоловік один з її синів, але він не був схожий на жодного з братів, чиї обрамлені фото вона бачила біля дверей. Він здавався надто старим, хоча важко було сказати напевне. Його обличчя було поцятковане щетиною, а очі ніби кричали від болю. Перев’язана рука випала з рукава пальта, крізь бинт проступали криваві вишні.
— Може, прийдеш трохи пізніше?
Лізель намагалася зазирнути до будинку повз нього. Вона навіть хотіла погукати пані Гольцапфель, але чоловік загородив їй дорогу.
— Дитино, — сказав він. — Прийдеш пізніше. Я зайду за тобою. Де ти живеш?
Десь через три години у двері будинку на Небесній вулиці, 33 постукали і перед нею знову виник той чоловік. Криваві вишні перетворились на сливи.
— Вона вже може тебе прийняти.
Надворі, при тьмяному сірому світлі, Лізель не втрималася від запитання, що сталося з чоловіковою рукою. Він важко випустив повітря крізь ніздрі — один склад, — а тоді відказав:
— Сталінград.
— Перепрошую? — Чоловік говорив і вдивлявся у вітер. — Я не почула.
Він знову відповів, трохи голосніше, і цього разу дав їй повну відповідь:
— Сталінград. З моєю рукою стався Сталінград. Я отримав кулю під ребра, і мені відірвало три пальці. Я відповів на твоє запитання? — Він запхав здорову руку до кишені і презирливо зіщулився на німецькому вітрі. — Ти, напевно, думаєш, що у нас тут холодно.
Лізель торкнулася стіни неподалік. Вона не могла збрехати.
— Так, звісно ж, холодно.
Чоловік посміхнувся.
— Та який це холод. — Він витяг цигарку і запхав її до рота. Однією рукою спробував запалити сірника. За такої похмурої погоди це було б важко навіть обома руками, а однією було просто неможливо. Чоловік впустив сірника і вилаявся.
Лізель підняла його.
Вона взяла цигарку і запхала до рота. Але теж не змогла її прикурити.
- Її треба втягувати, — пояснив чоловік. — В таку погоду можна прикурити, тільки якщо втягувати.
Дівчинка спробувала ще раз, намагаючись пригадати, як робив тато. Цього разу її рот наповнився димом. Він дерся на зуби і шкрябав горло, та Лізель втрималася від кашлю.
— Молодець. — Чоловік взяв сигарету і затягнувся, тоді простягнув їй здорову руку, ліву. — Міхаель Гольцапфель.
— Лізель Мемінґер.
— То що, йдеш читати моїй мамі?
Тієї миті позаду виникла Роза і дівчинці у спину вдарило її збентеження.
— Міхаелю? — запитала вона. — Це ти?
Міхаель Гольцапфель кивнув.
-
— Ти такий…
— Старий?
Роза досі не подолала свого збентеження, але опанувала себе.
— Може, зайдеш? Бачу, ти вже познайомився з моєю прийомною донькою… — Її голос завмер, коли вона помітила його закривавлену руку.
— Мій брат загинув, — сказав Міхаель Гольцапфель. Навіть здоровою рукою він не зміг би завдати сильнішого удару. Тому що Роза похитнулася. Звісно, війна — це смерть, але земля завжди вислизає з-під ніг тоді, коли вона забирає тих, хто жив і дихав поряд. Обоє хлопців Гольцапфелів зростали на її очах.
Постарілий молодий чоловік, не втрачаючи самовладання, спромігся розказати про те, що сталося.
— Я був у одній з будівель, що ми використовували як госпіталь, аж раптом принесли його. Це було за тиждень до мого повернення додому. Три дні я сидів коло нього, а тоді він помер…
— Мені дуже шкода. — Ніби це сказала зовсім не Роза. Того вечора за її спиною стояв хтось зовсім інший, та Лізель Мемінґер забракло сміливості озирнутися.
— Не треба, — обірвав її Міхаель. — Нічого не кажіть. Можна, я візьму дівчинку, щоб вона трохи почитала? Сумніваюся, що мама почує хоч слово, але вона хотіла, щоб я її привів.
— Так, звичайно.
Вони пройшли вже півдороги до хвіртки, коли це Міхаель Гольцапфель щось пригадав і повернувся.
— Розо? — Секундне очікування, поки мама знову прочинила двері. — Я чув, що ваш син теж там. У Росії. Я зустрів кількох людей з Молькінґа, і вони мені сказали. Але ви, напевне, вже й самі знаєте.
Роза спробувала затримати його. Вона підбігла і вхопилася за його рукав.
— Ні. Він пішов і більше не повертався. Ми намагалися його розшукати, але потім стільки всього сталося, тут…
Міхаель Гольцапфель твердо вирішив вислизнути. Не вистачало йому ще однієї жалісної історії. Трохи відсторонившись, він сказав:
— Наскільки я знаю, він живий. — Тоді приєднався до Лізель, яка стояла біля хвіртки, але дівчинка не пішла за ним. Вона дивилася на мамине обличчя. Воно одночасно піднялось і опустилось.
— Мамо?
Роза махнула рукою.
— Йди.
Лізель вагалася.
— Кажу ж тобі, йди.
Коли дівчинка наздогнала його, колишній солдат спробував почати розмову. Мабуть, він жалкував про те, що розказав Розі, і намагався приховати свою помилку під потоком інших слів. Притримуючи перев’язану руку, він мовив:
— Досі ніяк не можу зупини кров.
Лізель дуже втішилася, коли зайшла до кухні пані Гольцапфель. Що швидше вона почне читати, то краще.
Пані Гольцапфель сиділа з вологими струмками дроту на обличчі.
Її син загинув.
Та це лише половина горя.
Вона ніколи не дізнається, як це сталося, але можу вас запевнити, що одному з нас про це відомо. Чомусь я завжди знаю про те, що відбувається, коли навколо все засипано снігом, торохтять автомати, а різні мови змішуються в клубок.
Коли я уявляю кухню пані Гольцапфель зі слів крадійки книжок, я не бачу ні плити, ні дерев’яних ложок, ні водяної помпи. Принаймні, не одразу. Я бачу російську зиму і сніг, що сиплеться зі стелі, і долю її другого сина.
Його звали Роберт, а сталося з ним ось що.
НЕВЕЛИЧКА ФРОНТОВА ІСТОРІЯ
Йому відірвало обидві ноги до колін, і він помер на очах свого брата в холодному смердючому госпіталі.
Росія, 5 січня 1943 року, ще один крижаний день. Серед вулиць і снігу повсюди лежали мертві росіяни і німці. Ті, що вижили, стріляли в чисті сторінки перед собою. Три мови переплелися. Російська, кульова і німецька.
Я продирався поміж полеглих душ і почув, як якийсь чоловік сказав:
— У мене свербить в животі. — Він повторив це кілька разів. Попри шок він повз далі, до темної спотвореної постаті, що розтеклася по землі. Коли солдат з пораненим животом підповз, він впізнав Роберта Гольцапфеля. Кров уже примерзла до його рук, а він все насипав собі сніг нижче колін — туди, де вже не було ніг, які відірвало останнім вибухом. Лише гарячі руки і багряний крик.
Від землі підіймалася пара. Ось який вигляд має і як пахне сніг із гнилизною.
— Це я, — сказав йому солдат. — Петер. — Він змусив себе підповзти ще на кілька дюймів.
— Петер? — запитав Роберт дедалі тихішим голосом. Напевне, він вже відчував, що я поряд.
Запитав вдруге: