Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 84)
Зламана шия Рейнгольда Цукера, що тріснула майже на рівні його вух.
Чоловіки витягали одне одного з вантажівки, доки там залишився тільки труп.
Шофер, Гельмут Броманн, сидів на землі і шкрябав потилицю.
— Шина, — пояснив він, — просто тріснула.
Деякі солдати сіли біля нього і повторювали, що це не його провина. Інші ходили навколо і курили, запитували одне одного, чи їхні травми настільки серйозні, що їх навіть можуть звільнити від служби.
Ще одна невеличка групка зібралася позаду вантажівки і роздивлялася тіло Цукера.
Обабіч під деревом по Гансовій нозі розходилася тоненька смужка різкого болю.
— На його місці мав бути я, — сказав він.
— Що? — вигукнув сержант, що стояв біля вантажівки.
— Він сидів на моєму місці.
Гельмут Броманн отямився і заліз до кабіни. На боці спробував завести мотор, але той ніяк не піддавався. По них послали іншу вантажівку й санітарну машину. Остання не приїхала.
— Ви знаєте, що це означає, правда ж? — запитав Борис Шиппер. Вони знали.
По дорозі до табору всі намагалися не дивитися на рот Рейнгольда Цукера, відкритий у презирливій гримасі.
— Я ж казав, щоб його поклали обличчям до землі, - сказав хтось з чоловіків.
Іноді котрийсь з них забувався і ставив на Цукера ноги. Коли вони прибули, кожен намагався уникнути витягання тіла. Коли його вивантажили, Ганс Губерманн зробив кілька маленьких кроків і його ногу проштрикнув нестерпний біль, який повалив його на землю.
Через годину його оглянув лікар і повідомив, що нога, без сумніву, зламана. Сержант, що стояв поблизу, наполовину посміхнувся.
— Ну що ж, Губерманне. Схоже тобі пощастило, еге ж? — Він хитав своєю круглою головою, курив і перелічував подальші події. — Ти трохи відпочинеш. Мене запитають, що з тобою робити. Я скажу, що ти гарно попрацював. — Він видихнув хмарку диму. — Мабуть скажу їм, що ти більше не годишся для ЛСЕ і тебе краще відправити до Мюнхена в якусь канцелярію чи прибиральником, якщо потрібно. Як тобі така ідея?
Не в змозі стримати сміху в інтервалах між гримасами болю, Ганс відповів:
— Звучить гарно, сержанте.
Борис Шиппер докурив цигарку.
— А таки збіса гарно. Тобі пощастило, що ти мені подобаєшся, Губерманне. Тобі пощастило, що ти славний чолов’яга і не скупився на цигарки.
У сусідній кімнаті розводили гіпс.
Гіркий присмак запитань
Десь за тиждень після дня народження Лізель, у середині лютого, вони з Розою нарешті отримали від Ганса докладного листа. Від поштової скриньки дівчинка помчала до будинку і показала його мамі. Роза сказала їй прочитати вголос, і обоє не могли стримати радості, коли Лізель читала про зламану ногу. Вона була настільки приголомшена, що наступне речення прочитала про себе.
— Що там? — наполягала Роза. — Ну,
Лізель підвела очі від листа і ледь не закричала. Сержант дотримав слова.
— Він повертається додому, мамо. Тато повертається додому!
Вони обійнялися на кухні, і лист зіжмакало їхніми тілами. Зламана нога — чим не привід для свята?
Коли Лізель розповіла новину сусідам, Барбара Штайнер неабияк втішилась. Вона обійняла дівчинку за плечі і погукала дітей. Здавалося, що від новини про повернення Ганса Губерманна сімейство Штайнерів, яке зібралося на кухні, знову віднайшло надію. Руді посміхався і реготав, і Лізель бачила, що він принаймні намагається за неї порадіти. Однак дівчинка також відчула гіркий присмак запитань, що застрягли в його роті.
Чому він?
Чому Ганс Губерманн, а не Алекс Штайнер?
І його можна було зрозуміти.
Ящичок для інструментів, закривавлений і ведмедик
З часу призову його тата до армії в жовтні минулого року Руді накопичив чималий запас гніву. А новина про повернення Ганса Губерманна тільки підлила олії у вогонь. Він нічого не казав Лізель. Він не скаржився, що це несправедливо. Він вирішив діяти.
Руді йшов Небесною вулицею якраз перед смерканням — найкращий для крадійства час — і ніс у руках металевого ящичка.
Лізель побачила його з вікна кухні — його рішучі кроки і зосереджене обличчя, як і тоді, коли він йшов розшукувати свого тата. Він щосили стиснув ручку ящичка, а його рухи заціпеніли від люті.
Крадійка книжок впустила рушник і вхопилася за миттєвий здогад.
Він іде щось красти.
Вона вибігла йому назустріч.
Не прозвучало бодай чогось схожого на привітання.
Руді не зупинився і говорив крізь холодне повітря перед собою. Недалеко від будинку Томмі Мюллера він сказав:
— Знаєш, Лізель, я тут трохи подумав. Ніяка ти не крадійка, — і, не давши їй змоги щось відповісти, продовжив. — Та жінка сама тебе впускає. На Бога, вона навіть залишає для тебе печиво. Я думаю, що це не крадійство. Краде армія. Як вони вкрали твого тата і мого. — Руді копнув камінця і той стукнувся об хвіртку. Він пришвидшив крок. — Усі ті багаті нацисти на вулиці Ґранде, на Жовтій вулиці, на вулиці Гайде.
Лізель думала тільки про те, як би не відстати. Вони вже минула пані Діллер і виходили на Мюнхенську вулицю.
— Руді…
— Ну то як воно?
— Як що?
— Коли береш ті книжки?
Тієї миті Лізель вирішила зупиниться. Якщо йому потрібна відповідь, то нехай повернеться. Він повернувся.
— Ну? — Але Руді знову відповів ще до того, як вона встигла відкрити рота. — Приємно, правда? Вкрасти те, що в тебе забрали.
Намагаючись затримати його, Лізель перевела розмову на ящичок для інструментів.
— Що ти там несеш?
Він нагнувся і відкрив.
Усе здавалося доречним, окрім ведмедика.
Вони рушили далі, і Руді детально описав, для чого йому той ящичок і що він буде робити з кожним інструментом. Молотки, приміром, потрібні для розбивання скла, а рушничок — щоб замотувати в нього молотки і приглушувати звук від удару.