Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 83)

— Петер?

Чомусь перед смертю люди завжди ставлять запитання, на які вже знають відповідь. Можливо тому, що хочуть померти, маючи рацію.

Раптом всі голоси зазвучали однаково.

Роберт Гольцапфель звалився на лівий бік, на холодну і паруючу землю.

Певен, що він вже тоді сподівався зустрітися зі мною.

Цього не сталося.

На жаль для цього молодого німця, того дня я його не забрав. Я переступив через нього з іншими нещасними душами на руках і повернувся до росіян.

Я метався в обидва боки.

Розірвані люди.

Не гірськолижний курорт, це вже точно.

Як розповідав мамі Міхаель, минуло три довжелезні дні, поки я нарешті прийшов по солдата, який залишив свої ноги в Сталінграді. Я прибув до тимчасового госпіталю, де на мене вже давно чекали, і здригнувся від смороду.

Чоловік з перев’язаною головою переконував безмовного, з приголомшеним обличчям солдата, що той неодмінно виживе.

— Невдовзі ти поїдеш додому, — запевняв він.

Так, додому, подумав я. Назавжди.

— Я почекаю на тебе, — продовжував солдат. — Я маю їхати наприкінці тижня, але я почекаю на тебе.

Його брат ще не встиг закінчити речення, а я вже вийняв душу Роберта Гольцапфеля.

Зазвичай, коли я всередині, мені доводиться докладати чималих зусиль, зазирати крізь стелю, але з цією будівлею мені дуже пощастило. Шматочок даху було пошкоджено, і я міг безперешкодно дивитися вгору. За якийсь метр від мене досі щось говорив Міхаель Гольцапфель. Я намагався не звертати на нього уваги і зосередився на дірці над головою. Небо було білим, але воно швидко темніло. Як завжди, воно перетворювалось на величезне полотнище. Воно просочувалось кров’ю, а ще незаплямовані клапті заполонили хмари, брудні, як відбитки ніг на талому снігу.

Відбитки? — здивуєтесь ви.

Еге ж, цікаво чиї.

Лізель читала на кухні пані Гольцапфель. Сторінки пролітали непочутими, а для мене, коли картини Сталінграда потьмяніли в моїх очах, сніг і далі сипався зі стелі. Падав на чайник, укривав стіл. Латки снігу лягали на голови і плечі людей.

Брат здригнувся.

Жінка заплакала.

А дівчинка читала, бо саме для цього вона сюди прийшла, і було добре бодай чимось стати у пригоді там, де випали сніги Сталінграда.

Брат, що не старіє

За кілька тижнів Лізель Мемінґер мало виповнитися чотирнадцять.

Її тато ще не повернувся.

Вона ще три рази читала для згорьованої жінки. І часто бачила, як уночі Роза сиділа з акордеоном на колінах і молилася, опустивши підборіддя на міхи.

Зараз, подумала вона, час настав. Зазвичай її підбадьорювали крадіжки, але сьогодні вона сама хотіла щось дати.

Дівчинка понишпорила під ліжком і витягла тарілку. Квапливо помила її на кухні і вийшла з дому. Як чудово було прогулюватись Молькінґом.

Повітря було гострим і плоским, як Watschen злісної вчительки або черниці. Єдиним звуком, що лунав на Мюнхенській вулиці, були її черевики.

Коли вона минула міст, з-за хмар вже почали проглядати відголоски сонця.

На вулиці Ґранде, 8 Лізель піднялася східцями, поклала тарілку під дверима і постукала. Поки двері відчинились, вона вже зайшла за ріг. Дівчинка не озиралась, але знала, що якби озирнулась, то знову зустріла б на сходах братика, з цілим коліном. І навіть почула б його голос:

— Оце вже краще, Лізель.

З неабияким смутком вона усвідомила, що її братику завжди буде шість. Ця думка сяйнула, і Лізель постаралася усміхнутись.

Вона затрималась біля річки, на мості, де, бувало, стояв і зазирав у воду її тато.

Лізель сміялася, сміялася, а коли відпустила все, що ховалося всередині, повернулась додому і братик більше ніколи не приходив у її сни. Їй ще не раз бракуватиме його, але вона ніколи не сумуватиме за мертвими очима, що втупилися в підлогу, чи поривом кашлю, що його вбив.

Тієї ночі крадійка книжок лежала в ліжку, і хлопчик з’явився їй лише перед тим, як вона заплющила очі. Він був одним з багатьох відвідувачів Лізель — вони часто приходили до її кімнати. Там стояв тато і називав її наполовину жінкою. В кутку Макс писав «Струшувачку слів».

Голий Руді стояв біля дверей. Іноді на пероні біля ліжка стояла її мама. А вдалині, в кімнаті, що, ніби міст, тягнулася до невідомого міста, на кладовищі посеред снігу грався її братик Вернер.

Далі по коридору, ніби метроном її видінь, хропла Роза, а Лізель безсонно лежала на ліжку, оточена людьми, а в думках зависала цитата з її останньої книжки.

«ОСТАННІЙ ЛЮДСЬКИЙ НЕЗНАЙОМЕЦЬ», СТОРІНКА 38

На вулиці було повно людей, та незнайомцеві не було б так самотньо, навіть якби вулиця зовсім спорожніла.

Прийшов ранок, видіння зникли, а з вітальні до неї долинули тихесенькі слова. Роза сиділа з акордеоном і молилась.

— Нехай вони повернуться живими, — повторяла вона. — Будь ласка, Боже, будь ласка. Нехай всі повернуться живими. — Навіть зморшки навколо очей молитовно складали долоні.

Мабуть, акордеон завдавав їй болю, але Роза не відпускала його.

Вона ніколи не розкаже Гансу про ці миті, та Лізель вірила, що саме ці молитви допомогли татові пережити аварію, в яку потрапила вантажівка ЛСЕ. А якщо й не допомогли, то точно не нашкодили.

Аварія

То був навдивовижу ясний день. Чоловіки залазили до вантажівки. Ганс Губерманн щойно сів на своє звичне місце. Над ним навис Рейнгольд Цукер.

— Посунься, — сказав він.

- Bitte ? Перепрошую?

Цукер сутулився під навісом вантажівки.

— Я сказав посунься, Arschloch . — Масні нетрі його чуба грудками спадали йому на чоло. — Я міняюся з тобою місцями.

Ганс остовпів. Крайнє сидіння було чи не найгіршим з усіх. Постійний протяг, завжди холодно.

— Навіщо?

— Яка тобі різниця? — Цукеру вже вривався терпець. — Може я хочу першим вискочити до нужника.

Ганс миттєво збагнув, що весь підрозділ дивиться на цю жалюгідну суперечку двох, здавалося б, дорослих чоловіків. Він не хотів поступатися, але й не хотів видатися дріб’язковим. До того ж нещодавно у них закінчилась виснажлива зміна і в нього вже не було сили продовжувати цю словесну перепалку. Згорбившись, Ганс посунувся і зайняв вільне місце посередині.

— Нащо ти поступився тому Scheisskopf ’ у[52]? — запитав його сусід.

Ганс запалив сірника і запропонував йому цигарку.

— Та той протяг мені всі вуха продуває.

Оливково- зелена вантажівка прямувала до військового табору, що розташовувався десь за десять миль. Брунненвеґ розказував жарт про французьку офіціантку, аж раптом пробилося ліве переднє колесо і водій втратив керування. Машина кілька разів перекинулась, а солдати лаялись, підлітаючи в повітрі, світлі, смітті і дрібках тютюну. Зовні синє небо оберталося то стелею, то підлогою, а чоловіки борсалися всередині, намагаючись за щось вхопитися.

Коли вантажівка зупинилася, усіх прибило до правого борту, їхні обличчя втиснулися в брудні уніформи сусідів. По колу пройшли питання, чи всі живі, коли це один чоловік на ім’я Едді Альма зчинив галас.

— Зніміть з мене цього вилупка! — Він повторив тричі, без зупинок. Він дивився в нерухомі очі Рейнгольда Цукера.

ЗБИТКИ, ЕССЕН

Шестеро чоловіків обпеклися цигарками.

Дві зламані руки. Кілька зламаних пальців.

Зламана нога Ганса Губерманна.