Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 81)
Зліва, ніби кістка, випиналася книжка. Її блідим корінцем, наче шрами, тягнулися чорні літери.
Уже на вікні, коли вона зібралася перестрибнути надвір, двері до бібліотеки зі скрипом прочинилися.
Лізель вже підняла коліно і крадійською рукою трималася за раму. Вона обернулася на звук і побачила мерову дружину в новенькому купальному халаті і капцях. На нагрудній кишені халата було вишито свастику. Пропаганда дісталася навіть до ванни.
Вони дивилися одна на одну.
Лізель глянула на груди Ільзи Германн і підняла руку.
-
Дівчинка вже збиралася вистрибнути надвір, та раптом її осяйнуло.
Печиво.
Воно було тут кілька тижнів.
А це означало наступне: якщо мер заходив до бібліотеки, то він напевне помітив печиво. І запитав дружину, чому воно там стояло. Або — щойно дівчинці сяйнула ця думка, як її заповнив якийсь дивний оптимізм — можливо, це й зовсім не мерова, а її бібліотека. Ільзи Германн.
Вона не розуміла, чому це було так важливо, але тішилася самою думкою про те, що така величезна кімната, вщерть забита книжками, належала жінці. Адже саме вона познайомила Лізель з бібліотекою і вперше відкрила їй — в буквальному сенсі — вікно можливостей. Так набагато краще. Все на своїх місцях.
Перед тим як рушити, дівчинка на мить затрималась і запитала:
— Це ваша кімната, правда?
Мерова дружина напружилась.
— Колись я читала тут зі своїм сином. А тоді…
Лізель помацала рукою повітря у себе за спиною. Вона бачила маму і сина, що читали на підлозі, а хлопчик тицяв пальцем на картинки і слова.
А тоді за вікном вона побачила війну.
— Я знаю.
Знадвору долетів вигук:
— Що ти сказала?!
Лізель прошипіла, кидаючи через плече:
— Стули пельку,
— Здебільшого вони мої. Якісь належать моєму чоловіку, якісь належали сину, як ти вже знаєш.
Тепер зніяковіла Лізель. Її щоки палали.
— Я завжди думала, що це мерова кімната.
— Справді? — Здавалося, що її слова потішили жінку.
Лізель помітила, що носаки її капців теж були прикрашені свастикою.
— Він же мер. От я й подумала, що він багато читає.
Ільза Германн сховала руки до кишень.
— Останнім часом ти навідуєшся сюди найчастіше.
— Ви читали цю книжку? — Дівчинка простягнула
Жінка придивилася до назви.
— Так, читала.
— Цікава?
— Непогана.
Їй вже кортіло піти, але не пускав якийсь незрозумілий обов’язок залишитись. Вона поривалася щось сказати, але потрібних слів було надто багато, вони надто швидко крутилися на язиці. Кілька разів Лізель намагалася їх впіймати, але мерова дружина випередила її.
Вона побачила за вікном обличчя Руді, чи, вірніше, його полум’яне волосся.
— Мабуть, тобі вже треба йти, — сказала жінка. — Він чекає на тебе.
По дорозі додому вони їли.
— Там точно більше нічого не було? — запитав Руді. — Там мало бути ще щось.
— Нам і так пощастило вкрасти печиво. — Лізель прискіпливо оглянула подарунок у його руках. — А тепер зізнайся. Ти з’їв хоч одне, поки я була там?
Руді обурився.
— Агов, це ти у нас крадійка, не я.
— Не бреши,
Хлопець однією рукою перелякано вихопив тарілку, а іншою взявся витирати рота.
— Я нічого не їв, присягаюся.
Половину печива вони поглинули ще до того, як перейшли міст, а рештою поділилися на Небесній вулиці з Томмі Мюллером.
Коли з печивом було покінчено залишилося лише одне запитання, і Руді його озвучив:
— Що нам, в біса, робити з цією тарілкою?
Картяр
Десь у той час, коли Лізель і Руді їли печиво, у містечку неподалік Ессена солдати проводили вільний час за грою в карти. Нещодавно вони повернулися з тривалої поїздки до Штутґарта і грали на цигарки. Рейнгольду Цукеру не щастило.
— Він мухлює, закладаюся, — помимрив він. Вони сиділи в сараї, який був їм казармою, і Ганс Губерманн щойно вже втретє поспіль переміг. Цукер невдоволено швиргонув свої карти на стіл і запустив три брудні пальці в своє жирне волосся.
ДЕЯКІ ВІДОМОСТІ ПРО РЕЙНГОЛЬДА ЦУКЕРА
Йому було двадцять чотири.
Коли вигравав партію в карти, він зловтішався — підносив тютюнову самокрутку до носа і задоволено вдихав.
«Запах перемоги», — казав він. Ага, і ще одне.
Він помре з відкритим ротом.
На відміну від молодого чоловіка ліворуч, Ганс Губерманн не зловтішався, коли перемагав. Він навіть був настільки щедрим, що віддав своїм товаришам по цигарці і прикурив їх. Гансову великодушність прийняли всі, крім Цукера. Він вирвав цигарку і кинув її на середину перевернутої коробки.
— Не треба мені твоїх подачок, старий. — Він підвівся і пішов геть.
— Що це з ним? — запитав сержант, але ніхто не потрудився йому відповісти. Рейнгольд Цукер був, всього-на-всього, двадцятичотирирічним юнаком, якому ну ніяк не таланило в картах.
Якби він не програв своїх цигарок Гансу Губерманну, то не ставився б до нього так презирливо. Якби не ставився так презирливо, то кілька тижнів по тому не зайняв би його місця на такій, здавалося б, безневинній дорозі.
Одне місце, двоє чоловіків, коротенька суперечка, і я.
Іноді мене просто вбивають ті обставини, за яких гинуть люди.
Сніги Сталінграда
У середині січня 1943 року тунель Небесної вулиці був, як завжди, темним і жалюгідним. Лізель ляснула хвірткою, підійшла до дверей пані Гольцапфель і постукала. Вона вельми здивувалась, коли побачила, хто їх відчинив.