Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 55)
— Знаю, знаю. — Він зітхнув з висоти свого зросту. — Тільки… — Він поступово добирав слова. — Дивись, щоб не спіймали. — І це каже чоловік, який вкрав єврея.
Від того дня Лізель читала Максові
У зовнішньому світі Лізель щодня квапилася зі школи, сподіваючись, що Максу покращало.
— Він прокинувся? Він щось їв?
— Йди надвір, — благала її мама. — Ти мені дірку в животі прогризеш своїми питаннями. Ну, йди. Заради Бога, йди надвір, пограй у футбол.
— Так, мамо. — Вона вже відчиняла двері. — Але ти прийдеш і забереш мене додому, коли він прокинеться, правда? Вигадай щось. Накричи на мене так, ніби я щось натворила. Висвари мене. Не переживай, всі одразу в це повірять.
На таке навіть Роза усміхнулася. Вона вперлася кулаками у стегна і гарненько їй пояснила, що вона ще не така доросла, щоб за такі слова її оминула
- І щоб забила гола, — пригрозила Роза, — інакше можеш додому не повертатися.
— Обов’язково, мамо.
— А краще
— Добре, мамо.
- І припини огризатися.
Лізель на хвильку замислилась, а тоді вилетіла на вулицю, щоб позмагатися з Руді на слизькій багнюці.
— Чого так довго, дупошкрябко? — Руді привітав її у звичний спосіб, коли вони боролися за м’яча. — Де тебе носило?
Десь за півгодини м’яча розчавила машина (вкрай рідко вони проїжджали Небесною вулицею), і Лізель знайшла перший подарунок для Макса. Дійшовши висновку, що з нього вже нічого не буде, діти засмучено розбрелися по домівках, а м’яч, посмикуючись, залишився валятися на холодній пухирчатій землі. Лізель і Руді схилилися над його здутим тілом. У нього на боці зяяла діра, що своєю формою нагадувала рот.
— Хочеш його взяти? — запитала Лізель.
Руді здвигнув плечима.
— Нащо мені здався той засраний розчавлений м’яч? Ми вже не зможемо його накачати, правильно?
— То береш чи ні?
— Ні, щиро дякую. — Руді обережно пхнув його ногою, так, ніби то була мертва тварина. Або тварина, що
Руді пішов додому, а Лізель підібрала м’яча і запхала під пахву. Вона чула, як хлопець крикнув:
— Агов,
Дівчинка здалася.
— Чого тобі?
— Я маю велосипед без коліс, може хочеш?
— Та йди ти зі своїм велосипедом.
Останнім, що вона почула з того місця, де стояла, був регіт того
Вдома вона одразу пішла нагору. Принесла Максові м’яча і поклала біля його ніг.
— Вибач, — промовила дівчинка, — знаю, це небагато. Але, коли ти прокинешся, я розкажу тобі його історію. Я розкажу, що то був найсіріший у світі день і машина з виключеними фарами наїхала просто на нашого м’яча. З неї виліз чоловік і почав на нас кричати. А
«Прокинься!» — хотіла закричати Лізель.
Або потрусити його.
Але нічого не зробила.
Вона могла лишень дивитися на м’яча, на його розчавлену, обдерту шкуру. То був перший подарунок з багатьох.
Футбольний м’яч наштовхнув її на одну ідею.
Тепер щоразу, коли йшла або поверталася зі школи, Лізель видивлялася викинуті речі, які могли б бути цінними для чоловіка при смерті. Спершу вона дивувалася, чому це так важливо. Як може такий відвертий непотріб когось втішити? Стрічка у канаві. Шишка на дорозі. Ґудзик, що недбало прихилився до стіни у класі. Плаский круглий камінець з річки. Хай там як, але вони показували, що дівчинці не байдуже і, можливо, потім, коли Макс прокинеться, ті подарунки стануть першою темою для розмови.
Наодинці Лізель розігрувала такі діалоги.
— Ну, і що це таке? — запитав би Макс. — Що це за мотлох?
— Мотлох? — Вона уявляла, що сидить на краєчку ліжка. — Максе, це ніякий не мотлох. Саме завдяки їм ти прокинувся.
Дуже гарна пір’їнка зачепилася за дверні завіси церкви на Мюнхенській вулиці. Вона кривобоко випнулася вперед, і Лізель поквапилася її врятувати. Зліва волокна були рівненько пригладжені, а справа тягнулися зубчики нерівних трикутників. По-іншому і не опишеш.
Газети виринули з холодних глибин сміттєвого баку (що тут додати?), а обгортка від цукерки була вицвілою і пласкою. Вона знайшла її біля школи і піднесла вгору, щоб роздивитися на світлі. На обгортці красувався відбиток підошви.
А ще була хмара.
Як можна дати комусь шматочок неба?
Наприкінці лютого Лізель стояла на Мюнхенській вулиці і розглядала величезну одиноку хмару, що випливала з-за пагорбів, наче біле чудовисько. Воно дерлося на гори. Сонце затьмарилось, і замість нього на місто споглядало біле чудовисько з сірим серцем.
— Поглянь-но, — сказав тато.
Ганс підняв голову і запропонував те, що здалося йому очевидним:
— Варто подарувати її Максу, Лізель. Думаю, можна залишити її на тумбочці біля ліжка, як і всі попередні подарунки.
Лізель глянула на нього так, ніби він з’їхав з глузду.
— Цікаво як?
Тато легенько постукав її по маківці.
— Запам’ятай. І напиши йому.
— …Вона скидалася на велетенського білого звіра, — розповідала Лізель під час наступної вахти біля Макса, — і вилазила з-за гір.
Коли після кількох поправок і доповнень речення нарешті склалося, Лізель відчула, що досягла того, чого хотіла. Вона уявила, як видіння перелітає з її долонь у долоні Макса, крізь простирадла, і записала його на клаптику паперу, а зверху поклала річковий камінець.
Солдатика затоптали у багнюку недалеко від будинку Томмі Мюллера. Він був подряпаний і потовчений, і вже це було причиною його підібрати. Навіть поранений, він досі міг стояти.
Кленового листочка вона знайшла у шкільній комірчині — він лежав поміж відрами і пухнастими щітками. Двері до комірчини були трішки прочинені. Листочок був сухий і твердий, ніби підсмажений хліб, а на його поверхні розкинулися пагорби і долини. Якимось чином він потрапив до шкільного коридору, а звідти — до комірчини. Ніби на гілочку почепили половину зірки. Лізель взяла його і покрутила в пальцях.