Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 56)

На відміну від інших подарунків, дівчинка не клала листочок на тумбочку. Вона пришпилила його до запнутої штори якраз перед тим, як прочитати останні тридцять чотири сторінки «Сви стуна» .

Того вечора вона не спускалася на вечерю, не ходила до туалету. Нічого не пила. Весь день у школі Лізель обіцяла собі, що сьогодні дочитає книжку, а Макс Ванденбурґ її слухатиме. І неодмінно прокинеться.

Тато сів на підлогу, у куточку, як завжди безробітний. На щастя, незабаром він візьме свого акордеона і піде до «Кноллера». Він вперся підборіддям у коліна і слухав дівчинку, з якою він так довго старався вивчити алфавіт. Гордо читаючи, вона вималювала перед Максом останні страхітливі слова книжки .

ОСТАННІ РЕШТКИ «СВИСТУНА»

Того ранку віденське повітря затуманювало вікна потяга, і, поки пасажири, нічого не підозрюючи, їхали собі на роботу, вбивця насвистував веселу мелодію. Він купив квитка. Ґречно привітався з іншими пасажирами і провідником. Він навіть поступився місцем старенькій пані і дуже люб’язно поспілкувався з гравцем, який розповідав про американських коней. Врешті-решт, Свистун любив поговорити. Він розмовляв з людьми, входив у довіру і обманом добивався того, що усім подобався. Він розмовляв з ними і в той же час вбивав їх, мучив, повертав ножа. Лише тоді, коли не було з ким говорити, він свистів, саме тому він і насвистував після вбивства…

— Отож, ви вважаєте, що забіг виграє сьомий номер?

— Авжеж, — усміхнувся гравець. Свистун уже здобув його довіру. — Він підкрадеться ззаду і прикінчить їх усіх! — Він вигукнув, намагаючись перекричати шум потяга.

— Якщо ви так кажете. — Свистун посміхнувся і взявся роздумувати, чи скоро знайдуть тіло інспектора у новенькій «BMW».

- Ісус, Марія і Йосип. — Ганс не міг приховати свого недовірливого тону. — Черниця дала тобі таку книжку? — Він підвівся і підійшов до дівчинки, поцілував у лоба. — Бувай, Лізель, мене чекає «Кноллер».

— Бувай, тату.

— Лізель!

Дівчинка зробила вигляд, що не почула.

— Ану спускайся і щось поїж!

Цього разу вона відповіла.

— Вже йду, мамо. — Насправді вона сказала ці слова Максу, коли наблизилася до ліжка і поклала прочитану книжку на тумбочку, поряд з іншими подарунками. Лізель схилилася над ним і не втрималася. — Ну ж бо, Максе, — прошепотіла вона, і навіть звук за спиною, що сповістив про прихід мами, не зміг спинити її нечутних сліз. Не завадив їй вилити з очей порцію солоної води і скропити нею обличчя Макса.

Мама обійняла її.

Її руки здушили дівчинку.

— Розумію, — промовила вона.

Вона все розуміла.

Свіже повітря, старий кошмар і що робити з трупом єврея

Вони сиділи на березі річки Ампер, і Лізель розповіла Руді, що має намір поцупити ще одну книжку з мерової бібліотеки. Замість «Свистуна» вона кілька разів перечитала Максові «Навислого чоловіка» . Книжки вистачало на пару хвилин. Вона намагалася читати «Знизування плечима» і навіть «Посібник гробаря» , але жодна з них не підходила. Було б добре дістати щось нове, подумала Лізель.

— А ти хоч ту останню прочитала?

— Аякже.

Руді жбурнув у воду камінець.

- І що, цікава?

— Аякже.

- Аякже, аякже. — Він спробував вишпортати із землі ще одного камінця, але порізав палець.

— Так тобі й треба.

- Saumensch .

Якщо останнім словом людини було Saumensch, Saukerl або Arschlosh, це означало, що ваша взяла.

Для крадіжки кращих умов годі шукати. То був початок березня, і надворі стояв похмурий день, а температура була лише на кілька градусів вища нуля — набагато неприємніше, ніж мінус десять. Надворі людей майже не було. А ще — дощ, який сипався, ніби сіра стружка з олівця.

— То як, ідемо?

— На велосипедах, — запропонував Руді. — Можеш взяти один з наших.

Цього разу хлопцеві кортіло самому залізти до будинку.

— Сьогодні я полізу, — сказав він, поки вони їхали, примерзаючи долонями до керма.

Лізель швидко зорієнтувалася.

— А може, не треба, Руді? Там всюди розкидані якісь речі. І дуже темно. Такий недоумок, як ти, неодмінно за щось перечепиться або на щось наштовхнеться.

— Щиро вдячний за турботу. — У такому настрої ніщо не могло його стримати.

— А ще треба зістрибувати з підвіконня. Набагато вище, ніж ти думаєш.

— То, по-твоєму, я не зможу зістрибнути?

Лізель піднялася на педалях.

— Нічого подібного.

Вони переїхали міст і запетляли пагорбом нагору до вулиці Ґранде. Вікно було відчинене.

Як і минулого разу, діти обстежили будинок. В освітленому вікні першого поверху, де, очевидно, була кухня, вони розгледіли якусь тінь. Вона рухалася кімнатою то в один, то в інший бік.

— Пару разів об’їдемо квартал, — сказав Руді. — Добре, що ми взяли велосипеди, еге ж?

— Головне, не забудь їх потім забрати.

— Ой як смішно, Saumensch. Вони, знаєш, трохи більші за твої смердючі туфлі.

Вони каталися десь зо п’ятнадцять хвилин, але мерова дружина досі була внизу, дуже близько від бібліотеки. Як вона тільки посміла так довго пильнувати кухню! Основною ціллю Руді, безперечно, була кухня. Він заліз би туди, набрав би стільки їжі, скільки зміг би винести, і, якщо у нього залишиться (тільки якщо залишиться) ще кілька секунд, по дорозі назад він би запхав до штанів ще якісь книжку. Першу, що трапиться під руку.

Втім, Руді мав одну слабинку — він був дуже нетерплячий.

— Уже пізно, — сказав хлопець і зібрався їхати додому. — Ти їдеш?

Та Лізель не зрушила з місця.

Вона вже давно прийняла рішення. Вона приволокла того іржавого велосипеда аж сюди нагору і нізащо не збиралася повертатися з порожніми руками. Дівчинка опустила велосипедне кермо у канаву, озирнулася, чи немає поблизу сусідів, і пішла до вікна. Ішла швиденько, але не квапилась. Наступаючи на закаблуки, ногами скинула туфлі.

Пальці міцно вхопилися за дерево, і вона пробралася до кімнати.

Цього разу, нехай навіть трішки, але Лізель почувалася впевненіше. За кілька секунд вона обійшла бібліотеку, вишукуючи назву, яка припала б до душі. Три-чотири рази вона вже простягала руку, щоб взяти книжку. Навіть подумала, чи не поцупити більше книжок, але все таки вирішила не порушувати власних правил. Наразі їй потрібна одна. Вона вивчала полиці і чекала.

Через вікно позаду неї до кімнаті прокралося ще більше темряви. Повітря наповнилося запахом пилюки і крадійства, і тут Лізель побачила її.

Червона книжка з чорним написом на корінці. «Der Traumtr Е ager». «Носій снів». У думках одразу з’явилися Макс Ванденбурґ і його сни. Про докори сумління. Про виживання. Про покинуту сім’ю. Про поєдинки з фюрером. Вона пригадала і власні сни — свого братика, що помер у потязі, і його появу на сходах, тут, за рогом, за кілька метрів від цієї самої кімнати. Крадійка книжок бачила його закривавлене коліно — це її рука зіштовхнула хлопчика з ґанку.

Лізель вийняла книжку з полиці, запхала під пахву, видерлася на підвіконня і зістрибнула вниз — одним махом.

Руді тримав її туфлі. Наготував для неї велосипеда. Дівчинка взулася, і вони поїхали.

- Ісус, Марія і Йосип, Мемінґер. — Раніше він ніколи не звертався до неї на прізвище. — Та ти точно божевільна. Сама хоч розумієш?

Лізель погодилася, несамовито крутячи педалі.

— Розумію.

На мості Руді підсумував їхні вечірні походеньки.

— Ті люди або зовсім дурні, - сказав він, — або дуже люблять свіже повітря.

НЕВЕЛИЧКЕ ПРИПУЩЕННЯ

А може, на вулиці Ґранде жила жінка, що не зачиняла вікна бібліотеки з якоїсь іншої причини, — але це вже говорить мій цинізм або надія.