Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 57)

А може, і те, й інше.

Лізель заховала «Носія снів» під куртку і взялася читати, щойно прибігла додому. Вона примостилася на дерев’яному кріслі біля ліжка, розгорнула книжку і прошепотіла:

— Це нова, Максе. Спеціально для тебе. — Дівчинка почала читати. — Розділ перший. Дуже доречно, що носій снів з’явився на світ тоді, коли все місто спало…

Лізель щодня прочитувала по два розділи з нової книжки. Один — зранку перед школою, другий — щойно поверталася додому. Іноді вночі, коли не могла заснути, прочитувала ще половину наступного розділу. Бувало, що вона так і засинала, зісунувшись зі стільця на край ліжка.

Це стало її місією.

Вона давала Максові «Носія снів» , ніби самі лише слова могли його нагодувати. У вівторок їй здалося, що він поворухнувся. Вона могла заприсягтися, що він розплющив очі. Навіть якщо й розплющив, то лише на мить, і це більше скидалося на гру її уяви і сприйняття бажаного за дійсне.

У середині березня пішли перші тріщини.

Одного дня на кухні Роза Губерманн — незамінна у кризових ситуаціях — мало не зірвалася. Вона підвищила голос, а тоді швиденько стишила його. Лізель відірвалася від книжки і тихцем прокралася до коридору. Хоч до кухні їй було рукою подати, але дівчинка ледь-ледь розбирала мамині слова. Коли вона таки розчула, то пожаліла, що вони дісталися її вух, бо Роза говорила страшні речі. Але так воно й було насправді.

Зміст маминого голосу А що, як він не прокинеться? Що, як він тут помре, Гансі? Що тоді? Що, заради Бога, ми будемо робити з його тілом? Ми не можемо залишити його тут, ми задихнемося від смороду… ми ж не можемо винести його надвір і тягнути вулицею, правда? Що ми скажемо? «Нізащо не здогадаєтесь, що ми цього ранку знайшли у нашому підвалі…» Вони заберуть нас, назавжди.

І вона мала рацію.

Труп єврея — неабияка проблема. Губерманни мусили виходити Макса не лише заради нього, а й заради себе. Навіть тато, який завжди заражав усіх спокоєм, відчував тягар їхнього становища.

— Послухай. — Його голос був тихим, але твердим. — Якщо таке станеться — якщо він помре, — нам доведеться щось вигадати. — Лізель могла заприсягтися, що чула, як він важко ковтнув. Ніби хтось вдарив його у горло. — Візьмемо мого возика, кілька полотнищ…

Лізель зайшла до кухні.

— Лізель, не зараз. — Це сказав тато, хоча він і не глянув на неї. В обернутій ложці він роздивлявся своє перекошене обличчя. Лікті вгрузли у стіл.

Крадійка книжок не відступила. Вона зробила ще кілька кроків і теж сіла за стіл. Холодні руки намацали рукави, а з губ злетіли слова.

— Він ще не помер. — Слова впали на стіл і викотились на середину. Усі троє глянули на них. Вогники надії не наважувались розгорятися. Він ще не помер. Він ще не помер.

Тоді заговорила Роза.

— Хтось хоче їсти?

Мабуть, лише під час вечері Максова хвороба не так сильно їм дошкуляла. Вони про неї не забували, поки сиділи за столом з добавкою хліба, супу чи картоплі. Всі троє про неї думали, але ніхто не говорив.

Вночі, лише за кілька годин після тієї розмови, Лізель прокинулася і здивувалась, чому це в неї йокнуло серце. (Такий зворот вона вичитала у «Носія снів» , який, загалом, був цілковитою протилежністю «Свистуна», — у книжці розповідалося про покинутого хлопчика, який хотів стати священиком.) Дівчинка сіла і глибоко втягнула нічне повітря.

— Лізель? — тато перекрутився на ліжку. — Що сталося?

— Нічого, тату, все добре. — Але, щойно вона закінчила речення, перед очима дівчинки постало те, що вона бачила у своєму сні.

НЕВЕЛИЧКИЙ ОБРАЗ

Здебільшого все було як завжди.

Потяг рухався на тій самій швидкості.

Її братик заходився кашлем. Втім, цього разу Лізель не могла розгледіти його обличчя, що втупилося в підлогу. Вона повільно схилилася. Її руки обережно підняли його за підборіддя, і тоді вона побачила перед собою обличчя Макса Ванденбурґа, з широко розплющеними очима. Він витріщився на неї.

Пір’їнка падає на підлогу. Тепер тіло збільшилося, стало пропорційним до його голови.

Поїзд скрегоче по рейках.

— Лізель?

— Я ж кажу, все добре.

Здригаючись, дівчинка підвелася з матраца. Заціпенівши від страху, вона вийшла в коридор і пішла до Макса. Просидівши якийсь час біля його ліжка, коли все стихло, Лізель спробувала розтлумачити свій сон. Це був провісник Максової смерті? Чи просто реакція на вечірню розмову у кухні? То що, тепер Макс замінив їй брата? Якщо так, чи може вона так легко знехтувати свою плоть і кров? А може, це було зачаєне бажання, щоб Макс помер? Зрештою, якщо такої смерті заслужив її братик Вернер, то чим за нього кращий цей єврей?

— Ти справді так думаєш? — прошепотіла Лізель, нависаючи над його ліжком. — Ні. — Вона не могла в це повірити. Її відповідь підтвердилася, коли заклякла ніч пішла на спад і на тумбочці проглянули обриси різноманітних предметів, великих і маленьких. Її подарунки.

— Прокинься, — промовила дівчинка.

Макс не прокинувся.

Ще вісім днів.

У класні двері хтось постукав кісточками пальців.

— Увійдіть, — запросила пані Олендріх.

Двері відчинилися і весь клас здивовано глянув на Розу Губерманн, яка стояла на порозі. Двійко дітей навіть охнули, побачивши її, - жінка, завбільшки з маленьку шафу, з напомадженим осміхом і їдкими яскраво-зеленими очима. Вона. Була легендою. Роза вдягнула своє найкраще вбрання, але волосся мала розкуйовджене — таки справді рушник сивих гумових пасем.

Вчителька явно остовпіла.

— Пані Губерманн… — Вона заметушилася. Оглянула клас. — Лізель?

Лізель глянула на Руді, підвелася і поквапилась підійти до дверей, щоб чимшвидше покінчити з тою ніяковою сценою. Двері за нею зачинилися, і тепер вона стояла в коридорі, сам на сам із Розою.

Роза дивилася в інший бік.

— Мамо, що сталося?

Вона обернулась.

— Ти мені не шокай, мала Saumensch! — Лізель прошили її швидкі слова. — Мій гребінець! — З-під дверей витекла цівка сміху і одразу ж затекла назад.

— Мамо?

Обличчя Рози було суворим, але вона усміхалася.

— Де ти, в біса, поділа мого гребінця, дурна Saumensch , мала крадійко? Сто разів тобі казала не брати його, та хіба ти слухаєш? Авжеж не слухаєш!

Розин монолог тривав ще якусь хвилину, поки Лізель припускала, де б міг бути той гребінець. Раптом слова обірвалися, і Роза притягнула дівчинку до себе, лише на кілька секунд. Її шепіт ледве можна було розібрати, навіть так близько.

— Ти сама казала на тебе кричати. Казала, що всі в це повірять. — Вона роззирнулася вправо і вліво, її голос був як голка з ниткою. — Він прокинувся, Лізель. Він прокинувся. — Вона вийняла з кишені подряпаного іграшкового солдатика. — Він просив передати тобі. Це його улюблений подарунок. — Роза вручила їй солдатика, міцно стисла її руку і посміхнулася. До того, як Лізель спромоглася щось відповісти, Роза закінчила їхню розмову. — Ну? Чого мовчиш? Кажи, де ти його кинула?

Він живий, подумала Лізель.

— Не знаю, мамо. Вибач, мамо, я…

— От ніякого з тебе толку! — Вона відпустила її, кивнула і пішла геть.

Якусь мить Лізель стояла на місці. Коридор здавався величезним. Вона роздивилася солдатика, якого тримала на долоні. Інстинкт штовхав її негайно бігти додому, але здоровий глузд був проти. Тож вона запхала пошарпаного солдатика до кишені і повернулася в клас.

Усі вичікували.

— Дурна корова, — пробурмотіла собі під ніс.

Діти знову засміялися. Пані Олендріх до них не приєдналась.