Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 59)
Відвідувач
Для футболу на Небесній вулиці знайшовся новий м’яч. Це була гарна новина. Дещо тривожнішою новиною було те, що до них наближався підрозділ НСРПН.
Вони обійшли весь Молькінґ, вулицю за вулицею, будинок за будинком, і зараз зупинилися біля крамниці пані Діллер, на швиденький перекур, щоб потім знову продовжити свій обхід.
У місті було кілька бомбосховищ, та після атаки на Кельн було ухвалено рішення облаштувати додаткові. НСРПН оглядала кожен будинок у пошуках підходящого підвалу.
Звіддалік діти спостерігали за ними.
Вони бачили димок, що звивався над головами групки партійців.
Лізель щойно вийшла надвір і підійшла до Руді і Томмі. Гаральд Молленгауер побіг за м’ячем.
— Що відбувається?
Руді запхав руки до кишень.
— Вечірка. — Він спостерігав, як його друг намагається дістати м’яча, що перелетів через огорожу пані Гольцапфель. — Перевіряють всі будинки і квартирні блоки.
Раптова сухість заповнила рот Лізель.
— Навіщо?
— Ти що, зовсім нічого не знаєш? Томмі, поясни їй.
Томмі розгубився.
— Ну,
— Ви обоє просто безнадійні. Їм потрібно більше бомбосховищ.
— Тобто… у підвалі?
— Ні, на горищі. Звичайно ж, у підвалі. Господи Ісусе, Лізель, ти дійсно дурна чи прикидаєшся?
Гаральд нарешті приніс м’яча.
— Руді!
Він повів м’яча у гру, а Лізель так і не зрушила з місця. Як би їй повернутися додому, щоб це не здавалося підозрілим? Димок поблизу пані Діллер уже не курився, і групка чоловіків почала розходитися в різні боки. Дівчинку охопила паніка. Стисла горло, затопила рот. Повітря перетворилось на пісок. Думай, пролунало в голові. Ну ж бо, Лізель, думай, думай.
Руді забив гола.
Його привітали далекі голоси.
Думай, Лізель…
Ідея.
Точно, — подумала вона, — але все мусить скидатися на справжнє.
Поки нацисти крокували вулицею, позначаючи деякі двері написом «LSR», м’яч пролетів у повітрі і потрапив до одного з найстарших футболістів — Клауса Беріґа.
LSR
Luft Schutz Raum: Бомбосховище
Хлопець розвернувся з м’ячем, і в ту мить на нього налетіла Лізель — вони з такою силою врізалися одне в одного, що гра одразу ж припинилася. М’яч відкотився в сторону, а гравці збіглися до них. Лізель однією рукою трималася за розбите коліно, іншою — за голову. Клаус Беріґ вхопився за праву гомілку, скривився і почав лаятись.
— Де вона? — Він сплюнув. — Я її вб’ю.
Та яке там вбивство.
Усе було набагато гірше.
Люб’язний партієць побачив, що сталося, і діловито подріботів до них.
— Що тут трапилось? — запитав він.
— Та
— Мабуть, сьогодні вже не зможеш грати, мала, — сказав він. — Де ти живеш?
— Зі мною все добре, — відповіла Лізель, — чесно. Я сама можу дійти. — Тільки відчепись від мене. Відчепись!
Ось тоді і вступився Руді, вічний заступник.
— Я відведу тебе додому, — сказав він. І чого б йому для різноманітності не запхати носа у свої власні справи?
— Усе добре, — запевнила дівчинка. — Грай собі далі. Я сама дійду.
— Ні, ні. — Він не хотів нічого слухати. От упертюх! — Та це дві хвилини.
Їй знову довелося думати, і в неї знову з’явилася ідея. Руді взявся її підводити, а вона умудрилася знову впасти, цього разу на спину.
— Тата, — промовила Лізель. Вона помітила, що небо було насиченого синього кольору. І жодного натяку на хмаринки. — Руді, можеш покликати мого тата?
— Будь тут. — Глянув праворуч і вигукнув: — Томмі, наглянь за нею. Не дозволяй їй рухатися.
Томмі кинувся виконувати.
— Я нагляну за нею, Руді. — Він стояв над нею, посмикувався і намагався стримати усмішку, а Лізель спостерігала за партійцем.
За хвилину над нею спокійно схилився Ганс Губерманн.
— Тату.
На його губах заграла розчарована посмішка.
— Мені завжди було цікаво, коли це станеться.
Тато підняв її і повів додому. Гра продовжилась, а нацистів відділяли від Губерманнів лише кілька будинків. В одному їм не відчинили. Руді знову вигукнув:
— Пане Губерманн, вам допомогти?
— Ні, ні, грайте далі, пане Штайнер. — Пан Штайнер. Її тата просто неможливо не любити.
Уже вдома Лізель розказала новину. Намагалася знайти щось середнє між мовчанкою і відчаєм.
— Тату.
— Нічого не кажи.
— Партійці, - прошепотіла дівчинка. Тато зупинився. Він подолав нестерпне бажання відчинити двері і визирнути на вулицю. — Вони перевіряють підвали, щоб зробити там бомбосховища.
Тато посадив її.
— Кмітлива дівчинка, — сказав він і покликав Розу.
У них була хвилина, щоб вигадати якийсь план. Шелестіння думок.
— Можемо сховати його у кімнаті Лізель, — запропонувала мама. — Під ліжком.
- І це твій
— А в тебе є кращий?
Уточнення: у них не було хвилини.