Маркус Зузак – Крадійка книжок (страница 54)
Татове обличчя витягнулося від хвилювання. Його сірі очі дзенькнули, і він сам підняв Макса. Юнак був легеньким, як маленьке хлопча.
— А ми не можемо покласти його на наше ліжко?
Роза уже все обдумала.
— Не можемо. Вдень ми мусимо піднімати штори, інакше сусіди щось запідозрять.
— Твоя правда. — Ганс поніс його нагору.
Лізель спостерігала, не випускаючи з рук простирадла.
Коридором пропливли безсилі ступні і звисле волосся. З його ноги злетів черевик.
— Посунься.
Позаду перевальцем ступала мама.
Коли Макс опинився у ліжку, його вкрили горою простирадл і гарненько підібгали їх з усіх боків.
— Мамо?
І все. Лізель не змогла вимовити жодного слова.
— Що? — Роза так сильно стягнула волосся у пучок, що аж страх брав. А коли вона повторила своє запитання, пучок, здавалося, натягнувся ще тугіше. — Що, Лізель?
Дівчинка підійшла, боячись почути відповідь.
— Він живий?
Пучок кивнув.
Роза обернулася і дуже переконливо заявила:
— Послухай, Лізель. Я впустила його в наш дім не для того, щоб дивитися, як він помирає. Затямила?
Лізель кивнула.
— А тепер іди.
У коридорі тато обійняв її.
Вона цього конче потребувала.
Пізніше, вночі, вона почула, як Ганс і Роза перешіптуються. Роза поклала її спати у їхній кімнаті, і дівчинка лежала біля ліжка на підлозі на матраці, який вони притягнули з підвалу. (Були підозри, чи він, бува, не заражений, але всі погодилися, що ці підозри безпідставні. Причиною Максової хвороби не була інфекція, тож вони принесли матрац нагору і застелили його чистим простирадлом.)
Подумавши, що дівчинка уже заснула, мама висловила свою точку зору.
— Той клятий сніговик, — прошепотіла вона. — Закладаюся, усе почалося саме з нього: вигадали ж таке — бавитися снігом і льодом у тому холодному підвалі.
Тато був налаштований по-філософському.
— Розо, усе почалося з Адольфа. — Він сів на ліжку. — Треба глянути, як він там.
За ніч Макса провідували сім разів.
Відвідувачі Макса Ванденбурґа
Уранці Лізель принесла з підвалу його книжку замальовок і поклала на тумбочку біля ліжка. Вона жахливо почувалася через те, що минулого року посміла до неї зазирнути. Тож тепер, з поваги до Макса, вона твердо вирішила не розгортати її.
Коли до кімнати ввійшов тато, вона не озирнулася, не глянула на нього, а заговорила до стіни, біля якої лежав Макс.
- І нащо я принесла той сніг до підвалу? — картала себе дівчинка. — Все почалося через сніг, хіба ні, тату? — Склала руки, ніби для молитви. — Нащо мені заманулося ліпити того сніговика?
Тато, вічна йому хвала, був непохитним.
— Лізель, — сказав він, — так було треба.
Вона годинами сиділа поряд з Максом, поки він тремтів і спав.
— Не помирай, — шепотіла дівчинка. — Будь ласка, Максе, тільки не помирай.
Це був уже другий сніговик, що танув у неї на очах, але цей був зовсім іншим. Парадокс.
Що холоднішим він ставав, то більше танув.
Тринадцять подарунків
Це було схоже на приїзд Макса, повторний.
Пір’їнки знову перетворилися на гілочки. Гладенька шкіра пошерхла. Ознаки, яких вишукувала Лізель, не забарилися. Він живий.
Перші дні вона сиділа біля ліжка і розмовляла з ним. У свій день народження дівчинка розповіла, що на кухні чекає величезний торт, йому варто лише прокинутися.
Але Макс не прокинувся.
Та й на кухні не було ніякого торта.
УРИВКИ ПІЗНЬОЇ НОЧІ
Набагато пізніше я пригадав, що у той час я таки навідувався на Небесну вулицю, 33. Мабуть, це було у якийсь із тих моментів, коли дівчинки не було поряд з ним, бо я бачив лише чоловіка на ліжку. Я опустився на коліна. Приготувався просунути руки крізь простирадла. Аж раптом він ожив — з неймовірною силою відштовхнув мої важкі долоні.
Я відступив — у мене було ще багато роботи, але мені було приємно, що хтось боровся зі мною у тій маленькій похмурій кімнаті. Я навіть дозволив собі заплющити очі і якусь хвильку спокійно постояти у цілковитій тиші. А тоді пішов геть.
На п’ятий день усі дуже втішилися — Макс розплющив очі, нехай і на кілька секунд. Він не розгледів майже нічого, крім Рози Губерманн (та ще й так близько, що, мабуть, налякався), яка ледь не залила йому до рота цілу миску супу.
— Ковтай, — порадила вона. — Не думай. Просто ковтай.
Коли мама віддала миску Лізель, дівчинка спробувала глянути на Максове обличчя, але його заступила спина годувальниці.
— Він вже отямився?
Роза обернулася і нічого не відповіла.
Минув майже тиждень, і Макс прокинувся вдруге — цього разу в кімнаті були тато і Лізель. Обоє спостерігали за тілом на ліжку, коли раптом почули короткий стогін. Тато випав вгору зі стільця, якщо таке взагалі можливо.
— Поглянь, — видихнула Лізель. — Не засинай, Максе, не засинай.
Кілька секунд Макс розглядав її, але так і не впізнав. Очі вивчали її, ніби головоломку. А тоді він знову провалився в сон.
— Тату, що сталося?
Ганс упав на крісло.
Пізніше він запропонував дівчинці почитати для Макса.
— Ну ж бо, Лізель, останнім часом ти так гарно читаєш — хоча для мене досі загадка, звідки у тебе взялася ця книжка.
— Я вже казала, тату. Мені дала її одна черниця зі школи.
Тато підняв руки і жартівливо запевнив: