Марисса Мейер – Безсердечна (страница 92)
Кет кивнула й знову приготувалася зробити ковток, коли раптом почула крик.
Вона завмерла й опустила пляшку.
Кеп поморщився, але мав такий вигляд, ніби чекав цього. Кет була певна, що крик пролунав з-за дверей позаду нього — з-за зловісної залізної брами. Крізь ковані ґрати повз густий туман, огортаючи ноги Кепа.
— Що це було? — запитала вона, обережно наближаючись до нього.
Кеп похитав головою. Не обернувшись і не подивившись.
— Це, — сказав він голосом, що бринів від люті, — ваша причина лишитися.
Кет віддала пляшку Джестові й підійшла до дверей, але Кеп перегородив дорогу.
— Не робіть цього, леді Пінкертон. Джест сказав, що у вас немає причини залишатися, але він помилився. Завжди є причина, щоб залишитися. Або повернутися. Краще її не знати й навіть не намагатися вгадати. Розверніться. Випийте еліксир. Пройдіть крізь Дзеркало й ніколи не оглядайтеся.
Кет спробувала зазирнути йому через плече, але Кеп схопив її за лікоть, зупиняючи.
— Але… цей крик. Голос знайомий. Я…
— Згадайте рисунки. Вони стануть вашою долею, якщо ввійдете в ці двері. Вбивця, мученик, монарх, божевільний. Пам’ятаєте?
Кеп і справді скидався на божевільного, його лілові очі сяяли від запалу.
Вона стиснула губи. Крик знову й знову лунав у її голові.
— Я не збираюся входити у двері, — сказала вона. — Я просто хочу подивитися.
Вона висмикнула руку і, ухилившись від нього, підійшла до чорної брами. Схопилася руками за ґрати й зазирнула за них. Туман клубочився, і в неї побігли мурашки по оголеній шкірі — чи то від холоду, чи, може, від знайомого краєвиду по той бік ґрат.
Гарбузові грядки.
На відстані виднілася хатинка сера Піта, а ліворуч від неї — два гігантські гарбузи, у яких він вирізав отвори того дня, коли вони з Мері Енн приходили сюди. Тільки тепер один із гарбузів розбився, у багнюці були розкидані величезні шматки помаранчевої шкірки й запліснявілої м’якоті.
Другий гарбуз мав два крихітні віконця. У них світилися вогники свічок, як маячки в тумані.
Крізь одне віконце просунулася рука, намагаючись знайти й ухопитися хоч за щось, будь-що. Кет почула жіночий голос, який плакав. Молив:
Її охопив жах, пронизуючи все тіло.
За мить рука зникла, й у віконці з’явилося обличчя. На щоках патьоки сліз. Перелякані очі. Саме те, чого так боялася Кет.
Це була Мері Енн.
Увагу привернув металевий скрегіт з іншого боку гарбузових грядок, і Кет побачила в тіні лісових дерев якусь фігуру. Хоча було туманно й темно, упізнала Пітера Піта, який щось зосереджено робив. Було схоже, що він гострить якийсь інструмент. Або зброю.
Вона розвернулася назад до Роздоріжжя.
— Це відбувається насправді? Це не ілюзія, не трюк?
Кеп заплющив очі.
— Це все насправді, — прошепотів він.
Її кров пульсувала.
— Я мушу піти туди. Я мушу допомогти їй!
— Ні. — Кеп схопив її за руку. — Ви мусите пройти крізь Дзеркало. Згадайте, що з вами станеться — з нами всіма!
Кет подивилася на Джеста, який був так само приголомшений, як і вона.
Вона згадала рисунок. Його спотворене тіло. Калюжу крові. Капелюх, що безсило валяється поряд з його відітнутою головою.
Перекинула погляд на Ворона. Як завжди, той дивився на неї. Мовчазний. У чеканні.
Невже він стане вбивцею? Невже зможе скривдити Джеста?
Це був завеликий ризик.
— Ви не можете йти зі мною, — сказала вона. — Жоден із вас.
Джест похитав головою.
— Ти не підеш одна.
— Я мушу.
Вона вирвала руку в Кепа й простягнула її Джестові, міцно стиснувши.
— Усе буде гаразд. Ті рисунки — лише рисунки. Дивні рисунки дивних маленьких дівчаток.
— Кет…
— Я знаю. Для тебе це завеликий ризик, але мушу піти. Я піду і врятую її, а потім знову знайду криницю. Я знайду Сестер. Прийду в країну Шахів і знайду тебе. Але я… я не можу просто покинути її.
— Гаразд, але якщо підеш туди, то піду і я.
— Ні, Джесте. Якщо будеш там, то я не зможу думати ні про що, крім тієї жахливої картинки. Мені потрібно знати, що ти в безпеці.
У Кет калатало серце.
— Або… гаразд. Залишайся тут і чекай на мене. Поки що не йди у країну Шахів, просто зачекай у безпеці, і я повернуся. Я обов’язково повернуся.
— Я не можу…
Кет обвила його руками й затулила рот поцілунком, зануривши пальці в його волосся. Капелюх упав з його голови і з глухим звуком приземлився на кахель підлоги. Його руки притиснули її ближче, їхні тіла злилися воєдино.
— Ви не повернетеся.
Моторошні слова Кепа пронизали її відчаєм: цей поцілунок не може, не має бути останнім, прощальним.
Вона із зусиллям відірвалася від Джеста й подивилася на Кепа.
—
Кеп стиснув губи.
— Ніколи.
— Тоді звідки ви знаєте, що воно справжнє? Як можете знати, що станеться, а що ні?
Вона знову обернулася до Джеста, не бажаючи чути від Кепа жодних пояснень. Піднесла його руку до вуст і поцілувала долоню.
— Залишайся тут, — сказала вона. — Чекай на мене. Кет відступила, стала перед масивною брамою, обхопила руками ґрати й штовхнула.
РОЗДІЛ 46
ЇЇ НОГИ ВІДРАЗУ ЗАГРУЗЛИ в багнистому ґрунті гарбузової грядки. Навколо клубочився туман, лип до шкіри.
Грядки були схожі на місце, що ніколи не знало ані світла, ані тепла. Кет пошкодувала, що не має із собою пальта Кепа, що дала волю гніву, хай він і був нестерпний тієї миті.
Ліворуч вона бачила величезний гарбуз із вирізаними в ньому віконцями. Мері Енн уже не кричала, але Кет чула її схлипи, що розносилися над мовчазними грядками.
Будинок праворуч цього разу не пах димом вогнища, і його вікна не сяяли привітним світлом. Він здавався покинутим.
Піта більше не було видно на віддалі.