Марисса Мейер – Безсердечна (страница 94)
Шепіт почувся знову, але цього разу Кет була до нього готова. Від знайомих слів усе похололо всередині.
Вона із зусиллям проковтнула слину.
Вона озирнулася навколо, ноги тремтіли. Шкодувала, що не взяла із собою Джестів скіпетр або Кепову тростину, бодай якусь зброю.
Знову обернулася й помітила розбиту шкірку одного з гігантських гарбузів. Вони з Мері Енн бачили його раніше, це був гарбуз, з якого доносилося дивне скреготіння. Тепер величезні шматки його шкірки були розкидані по грядках, ніби його зсередини розірвав якийсь звір.
Звір. Такий, як Жербельковт.
Кет рушила вперед. Що швидше вона забере звідси Мері Енн, то швидше зможе повернутися до Джеста й почати нове життя якомога далі від Королівства Чирвових Сердець.
— Він і тебе схопить.
Кет зойкнула. Тепер голоси звучали ближче, прямо біля її ніг. Вона відскочила й побачила гарбуз, що сягав їй до коліна й лежав на узбіччі. Поки Кет дивилася на нього, його шкірка відігнулася, з’явилися два трикутні ока й щербатий рот.
— Тікай, — сказав їй гарбуз пошепки, його вирізані очі бігали сюди-туди. — Тікай.
— Тікай, поки він тебе не знайшов, — попередив ще один Джек-Ліхтар, що лежав через два рядки.
— Ви… живі, — сказала Кет, затинаючись.
— Він уб’є тебе, — сказав перший гарбуз, — щоб нагодувати ненажерливого Жербельковта.
— Він убив наших братів, звинувативши нас у тому, що з нею сталося.
— Але ми не винуваті.
— Ми не винуваті.
— Це були ті інші гарбузи. Злі гарбузи.
— Ті, що прибули із Задзеркалля.
— Це вони винні, але за це постраждаємо ми всі.
— Тікай, ти людина, маєш ноги, тікай…
Вона поспішила геть, якомога далі від них та їхніх лячних слів, але й зважаючи на ці застереження. Вона згадала Джеків-Ліхтарів, нанизаних на ковану огорожу, і до горла підкотила нудота. Кет пересилила її й завернула за ріг будинку.
Ні драбини. Ні пилки. Ні сокири.
Неподалік був дров’яний сарай із широко розчиненими дверима, з яких падали чорні тіні. Кетрін підібрала спідниці й побігла до нього. Її очі почали сльозитися від задушливого страху.
Щось схопило її й притиснуло спиною до стіни будинку так сильно, що не лишилося повітря в легенях. Крик застряг у горлі.
Над нею схилився Пітер Піт; його очі палали, а в руках чоловік тримав сокиру.
РОЗДІЛ 47
ОТЖЕ, ВИ ПОВЕРНУЛИСЯ, щоб закінчити те, що почали? — загарчав Піт; його губи кривилися, оголюючи жовті зуби.
Кет відсахнулася від запаху гнилого гарбуза з його рота, але Піт міцно притискав її до стіни будинку.
— Я… я прийшла по Мері Енн, — затинаючись, промовила вона, намагаючись здаватися хороброю, але натомість вийшов ледве чутний писк. — Б-будь ласка, відпустіть нас. Ми не бажаємо вам нічого поганого… Ми просто…
— Де він? — сказав Піт, не звертаючи уваги на її благання, і почав обмацувати величезними руками її пишну спідницю. — Де меч?
Кет втиснулася у стіну.
— У мене його немає, клянуся. Я просто хочу забрати Мері Енн і піти, тож ви більше ніколи нас не побачите, обіцяю!
— Дай його мені! — закричав Піт, бризкаючи слиною Кет в обличчя.
Краєм ока вона помітила чорну фігуру, потім пролунав крик: Джест кинувся до них і затиснув скіпетр під Пітовим підборіддям.
— Відпусти її!
Може, вплинув наказ чи скіпетр або, може, просто через несподіванку, але Піт і справді випустив її з лап. Кет сповзла по стіні, схопившись за забите плече.
У голові промайнув спогад про чорний рисунок.
Піт був на голову вищий і вдвічі ширший за Джеста, ревучи, Піт схопив скіпетр вільною рукою й перекинув Джеста через плече.
Однак Джест — безтурботний, чарівний — перекинувся в повітрі через голову й легко приземлився на ноги. У серці Кет промайнула надія, але тут її погляд упав на іншу темну постать. Це був хтось великий і незнайомий, кожен його крок ніс у собі загрозу. Високий худорлявий чоловік у каптурі, який ховав обличчя. За шкіряним поясом, що підперізував чорну туніку, була засунута масивна сокира з кривим лезом.
Як на чорнильному рисунку. Постать у каптурі. Сокира, занесена над обезголовленим тілом Джеста.
Кет закричала.
— Джесте! Бережись!
Піт стрибнув уперед, готовий замахнутися сокирою.
Джест ухилився. Він глянув на постать у каптурі, що простувала до них.
— Усе гаразд, Кет, — вимовив захекано, знову відскакуючи від Пітера. — Це лише Ворон.
Її серце колотилося, і це ніяк не допомагало вгамувати паніку.
Джест підхопив із землі скіпетр, куди його кинув Піт, і танцювальним рухом відскочив якомога далі. Кет зрозуміла, що Джест відманює Піта від неї. Захищає її.
— Він тобі не зашкодить! — знову закричав Джест, не зводячи очей із Піта. — Він просто на вигляд загрозливий, тому що…
Джест пригнувся. Крутнувся.
— …служив катом у Білої Королеви.
Кетрін озирнулася на чоловіка в каптурі. Дивилася, як він кладе величезну руку в шкіряній рукавиці на руків’я сокири.
Не за
Кетрін змусила себе відірватися від стіни будинку і, спотикаючись, попрямувала до Ворона, щоб перехопити його, щоб він не наблизився до Джеста, не втрутився в бійку. Джест був швидкий, спритний, розумний, а Піт — безумний і неповороткий.
Кет мусила вірити, що з Джестом усе буде гаразд. Але якщо справдиться пророцтво сестер…
— Вороне! — закричала вона, стискаючи його руку.
У тіні каптура блищали чорнильно-чорні очі. Крім них, Кетрін нічого не могла розгледіти — ні обличчя, ні постави. Лише пустий каптур і чорні очі, що дивляться з порожнечі.
— Вороне, — знову сказала вона. — Будь ласка…Ти мусиш допомогти Мері Енн.
Каптур ворухнувся, і Кет радше відчула, ніж побачила, що він дивиться на неї.
— Піт замкнув її у гарбузі, і я не знаю, як її звідти витягнути. Але в тебе є сокира… ти міг би…
Він перевів погляд на Джеста. Роздумував. Розмірковував.
— Вороне, — прошепотіла Кет у розпачі, — подумай про рисунок Сестер. Ми не можемо цього допустити. Ти не повинен тут бути. Жодному з вас не можна було вертатися сюди.
У нього здійнялися груди та плечі: він глибоко вдихнув. Каптур ворухнувся, коли він кивнув.
Кет полегшено опустила плечі.