Марисса Мейер – Безсердечна (страница 90)

— Може, один усе-таки десь тут затаївся? Як гадаєш?

Він засміявся.

— Доведеться запитати Кепа. Це його витвір.

Кет глянула в бік Кепа. До нього ледве сягало коло світла від каганця, тож капелюшник досі насвистував, але, мабуть, міг чути кожне їхнє слово. Хоча, може, намагався не зважати на них.

— І що він робить? Усі його капелюхи щось роблять, правда?

Пальці Джеста міцніше стисли її руку.

— Сподіваюся, що не розчарую тебе, якщо скажу, що саме цей капелюх робить мене таким неможливим.

Вона підвела брову, згадала, як він цілував її, як смішив, як бився з Жербельковтом, щоб захистити її. Усміхнулася.

— Може, так було задумано, але не вірю, що це правда.

Він скривив рота й похмуро кивнув.

— Ти маєш рацію. Підозрюю, що це просто комора для речей, яку чомусь назвали капелюхом.

Після похмурого, повного подій вечора жарт пролунав так несподівано, що Кет пирхнула від сміху, не встигнувши стриматися. Попереду них Кеп припинив свистіти й здивовано озирнувся на неї.

Кет затулила рот рукою, щоб стишити сміх, і штовхнула Джеста ліктем у бік. Він крекнув, але лише міцніше стиснув її руку.

— Я не жартую, — сказав він. — Зрештою, ти знайшла в ньому Гостромеч. Я не здивувався б, якби там були ще й обладунки.

Кет кинула на нього грайливий погляд.

— Я не про це говорила. Запевняю, що не капелюх робить тебе неможливим, Джесте.

Його очі заблищали, й Кет зраділа цьому блиску, пригадуючи, яким пригніченим Джест був на галявині із Сестрами. Попереду Кеп знову почав насвистувати, цього разу голосніше.

Джест нахилив голову до Кет, щоб вона могла його почути, і прошепотів:

— Не можу тобі передати, як чекаю на життя поряд із тобою й на всі ті неможливі речі, у які змушу тебе повірити.

У Кет швидше забилося серце, коли раптом звідти, де був Джест, до неї донісся незадоволений голос. Вона забула про Ворона.

— Бажаю вам всіляких благ, здоров’я, щастя і розваг. За них ніхто вас не осудить в ці дні похмурі і сумні. Але набридли ви мені. Від цього флірту мене нудить.

Він із клекотом знявся в повітря й долучився до Кепа.

У Кет спалахнули щоки, але Джест лише розсміявся.

— Іноді Ворона складно зрозуміти, — сказав Джест, — але, гадаю, він хоче сказати, що ти йому подобаєшся.

Вони пішли далі, світло від каганця мерехтіло на гілках живоплоту. Золотисте сяйво галявини вже давно згасло, тепер вони прокладали собі шлях у нічній темряві. Пальці Джеста, сильні й легкі, залишалися сплетеними з її. Ворон зручно вмостився на циліндрі Кепа, хоча Кет дивувалася, чому він не летить попереду. Вона подумала, що з нього був би чудовий провідник.

А може, й ні. Може, йому забракло б слів, що римуються з «праворуч» і «ліворуч», щоб довести їх до кінця.

Крім того, Кеп вважав, що знає, куди йти, і тримався так упевнено, що Кет мусила повірити.

Минула година, потім дві, потім три й чотири. Кет не уявляла, хто міг би пройти крізь цей лабіринт і запам’ятати дорогу, але Кеп не виказував жодних сумнівів. Наліво, наліво, потім направо і знову наліво. Кожен відрізок шляху був такий самий, як решта, і хоч вона шукала якихось дороговказів — скупчення квіток або гілку, що стирчить, — але нічого не знаходила. Незабаром Кет вирішила, що вони ходять по колу.

Ніч ставала холоднішою. Кет притиснулася до Джеста, шукаючи тепла його тіла крізь підкладку Кепового пальта. Джест обійняв її за плечі й потер вовняний рукав, щоб угамувати озноб.

Кет кілька разів спотикалася. Пальці в чобітках були холодні, як лід. Ноги боліли. Вона відчувала, що натерла великий палець на лівій нозі.

Кеп не збавляв швидкості.

Її повіки обважніли, і вона подумала, що, мабуть, зможе заснути, ідучи. А що, як вона вже спить, а все це їй сниться, і, прокинувшись, побачить, що маєток у Бухті Скельних Мушель заріс лаврами?

Вони й далі блукали, і здавалося, що це ніколи не скінчиться. Джест намагався розважити Кет жартами, фліртуванням і загадками. Вона щосили пробувала розвеселитися, його старання породжували тепле почуття, ба більше, попри його зібраність, було видно, який Джест втомлений.

Якоїсь миті навіть Кеп припинив свистіти. Ворон, здавалося, заснув на його голові.

У Кет скінчився весь запал. Вона ледве рухалася, спотикаючись на кожному кроці. Їй хотілося пити, у животі бурчало. Подумала, що ніч, мабуть, добігає кінця, але за межами кола світла від каганця лишалася чорна пітьма.

Потім раптом щось сталося.

Джест зупинився першим, вона завмерла поруч.

Вони разом стояли на вкритих мохом сходах, які вели до невеличкої галявини, повної лісових квітів і раптового золотого сяйва сутінків.

Посеред галявини був колодязь, що пахнув солодкою густою мелясою.

Кеп розправив плечі й глибоко вдихнув.

— Ласкаво просимо до входу в лабіринт.

Запала похмура напружена тиша, а потім Кетрін закричала:

— До входу? Ми йшли всю ніч!

— Або, може, ніч лише починається? — незворушно зауважив Кеп, потім утомлено усміхнувся до Кет. — Не хвилюйтеся, люба. Я не збив вас зі шляху. Поки що.

Він підійшов до колодязя невпевненою, важкою від втоми ходою. Кет і Джест пішли слідом за ним, і дівчина з кожним кроком міцніше стискала руку коханого.

Лише підійшовши впритул і нахилившись над колодязем, вона побачила, що це більше не колодязь, а сходи, які ведуть вниз, у глибини землі.

РОЗДІЛ 45

ЗІ СТІН КОЛОДЯЗЯ стікала меляса, і в Кет ноги прилипали до сходинок. У повітрі висів такий само густий солодкий запах. Зазвичай Кетрін мріяла б про мелясові печива й торти, але запах був усеосяжний, і навіть у неї почало вивертати шлунок від його нудотної щільності. Кетрін уявила, як той дух наповнює її легені, і вона тоне.

Після їхньої нічної подорожі вона не могла уявити, що на них чекає на дні колодязя. Мелясовий фонтан? Кораблик, зроблений з її старого чобітка? Лисиця, сова та єнот, які запросять їх на чай?

Вона не очікувала, що на дні колодязя опиниться в круглій кімнаті з чорно-білою картатою підлогою й маленьким скляним столиком у центрі. Кімната здавалася просторою, затишною і… знайомою.

Кетрін обернулася навколо себе.

Вони були на Роздоріжжі, яке вело до країни Сердець, в оточенні багатьох дверей. Хай куди вона поверталася, усюди були тільки двері.

У Кет спітніли долоні, у вухах пульсувала кров.

Дівчина обійшла кімнату: авжеж це якась помилка. Вона чогось не розуміє. Через величезну замкову щілину було видно узбережжя Бухти Скельних Мушель. У тонованому відкидному вікні впізнала Головну вулицю з порожньою майстернею чоботаря. Здогадалася, що двері у формі серця приведуть до навісного мосту замку Чирвових Сердець.

У неї опустилося серце.

— Це не країна Шахів.

— Цікава загадка, правда? — сказав Кеп, спираючись на бильця в підніжжі сходів і схрестивши ноги. — Вибирайте двері, байдуже які — усі вони ведуть до жахливого кінця. Потім вони закидають вас у кімнату з безліччю дверей.

Голос його був невеселий.

Кет обернулася до нього.

— Вони закинули нас назад у країну Сердець. Я думала, ви ведете нас у країну Шахів!

Він усміхнувся до неї, але погляд був недобрий.

— Я сказав, що приведу вас до Дзеркала, що я і зробив.

Кетрін похитала головою, усередині все вирувало від гніву, розчарування та виснаження. Вони блукали всю ніч. Розважали цих жахливих дітей, роздивлялися їхні жахливі рисунки, слухали їхні жахливі вірші. У неї пусто в животі, ноги натерло, а майбутнє таке само непевне, як і тоді, коли вони з Джестом втекли із замку.

Це мав бути початок чогось нового. Вона і Джест мали разом вирватися в нове життя. А Кеп сміє глузувати з них.

— Кет, — тихо й заспокійливо сказав Джест.