Марисса Мейер – Безсердечна (страница 89)
Стіна з рисунками теж зникла, замість неї відкрився вхід до лабіринту. Він був із живоплоту, чиї живі стіни височіли над Кет, утричі вищі за неї.
Кеп утомлено зітхнув.
— Дякую, любі, — сказав він із щирою вдячністю, ніби, як завжди, сумнівався, пропустять його чи мучитимуть довіку.
Він підійшов до входу в лабіринт, рухаючись уже зовсім не так пружно, як досі. Коли проходив повз Кетрін, вона почула, як Кеп тихенько бурмоче:
— Хоча якщо я збожеволію, ми всі знатимемо, хто в цьому винен.
Кет хотіла всміхнутися, але була ще й досі надто схвильована. Вона пішла слідом за Кепом і, вирішивши, що треба бути чемною, прошепотіла до порожньої галявини:
— Дуже дякую.
Лише коли минула першу стіну, у вуха долинув примарний шепіт трьох моторошних дитячих голосів:
— Будь ласка, Ваша Величносте.
РОЗДІЛ 44
СТІНИ ЛАБІРИНТУ були з переплетеного мертвого віття та лаврового листя, подекуди між ними проглядалися ділянки старої кам’яної стіни. Кетрін почувалася безпорадною, відколи вони переступили через поріг і зазирнули у перший нескінченний прогін сходів. Лабіринт простягався в усі боки, наскільки вона могла бачити, гублячись у клубах туману вдалині. Сам прохід був вкритий м’яким покровом в’юнких рослин із білими квітками, вологим від роси.
— Що ж… — сказав Джест, відкашлявшись.
Це був перший звук, що порушив похмуре мовчання, яке охопило їх, коли Сестри зникли.
— Усе було не зовсім так, як коли ти приводив нас до Сестер уперше.
— Хіба ні? Я стільки разів тут бував, що всі мої подорожі сюди здаються однаковими.
Кеп зверхньо посміхнувся й почав розстібати ґудзики пальта.
— А чим ви їм тоді заплатили?
— Ворон задекламував їм один класичний шаховий вірш, — сказав Джест, — а я дав зерня лимона.
Кет стрепенулася, згадавши лимонне дерево, що виросло з її ліжка.
Джест не зрозумів її здивування й безтурботно всміхнувся:
— Того дня я пив чай із лимоном, і одне зернятко застрягло між зубів. Увесь день я намагався його дістати, але, щойно вони попросили про нього, зернятко само вискочило. Я був радий його віддати.
Кет досі роздумувала про лимонне зерно та свій сон — чи було це якимось збігом? — коли відчула, що хтось накинув їй на плечі щось важке й вовняне. Вона глянула вниз, схопилася вільною рукою за лацкан. Пальто було бездоганне, без жодної ворсинки.
Кет обернулася до Кепа.
— Навіщо це?
— У нас попереду довга дорога у вогкій траві, леді Пінкертон. Не хочу, щоб ви застудилися.
Кеп розвернувся й попрямував лабіринтом по всіяній дикими квітами стежці.
— Дякую, — не зовсім упевнено сказала Кет, і вони з Джестом поспішили слідом за капелюшником.
Вона засунула руки в рукава пальта. Підкладка була шовковиста, тепла й пахла трав’яним чаєм.
— Так, дякую, Кепе, дуже мило з твого боку, — додав Джест; у нього самого не було для неї пальта.
Кеп махнув на них рукою, не озираючись.
— Краще б вона наділа капелюх, коли ми ще були в крамниці. Для мене загадка, як узагалі опинився в товаристві особи, що швендяє лабіринтами й криницями з непокритою макітрою.
У нього сіпнулися кутки вуст.
Джест запропонував Кет руку, а вона радо взяла її. У теплому пальті Кепа і в товаристві Джеста дівчина поступово відходила від гнітючого холоду, який охопив її від зустрічі із Сестрами.
Вони відійшли зовсім недалеко. Навколо почали згущатися тіні, нагадавши Кет, що ніч ще не скінчилася, попри золоте світло галявини. Джест зняв капелюх — було дивно й бентежно, що він більше не дзвенить — і витяг із нього вже запалений каганець. Той відкидав коло привітного світла на стіни лабіринту, яке мерехтіло в чорних очах Ворона.
— Коли ти вперше проходив крізь Дзеркало, вони теж малювали такі жахливі картинки? — запитала Кет, поки вони брели за Кепом.
— Так, малювали, але тоді я не особливо над цим замислювався. — Джест на хвилину задумався, пестячи пальцем руку Кет. — Ти пам’ятаєш, що це були за картинки, Вороне?
Ворон, що сидів у нього на плечі далі від неї, нахилив голову й подивився на Кетрін через голову Джеста:
— Чорнилом написана карусель, з каменю звір постав, і гінець, що наробив помилок і відтоді безумним став.
— Так, справді, — сказав Джест замислено і тихо.
Більше не всміхаючись, він подивився вслід Кепу, який віддалявся від них.
— Кеп був гінцем. Я тепер пригадую.
Кет завмерла на місці.
— І вони намалювали звіра? Такого, як Жербельковт? І карусель? Як ту, що прикрашала капелюх Лева, коли…
Джест уважно дивився на неї, сповнений тих самих думок, того самого жаху.
Якщо це були пророцтва, то принаймні два з них справдилися.
В її голові крутилися слова Сестер.
— Не входьте у двері! — закричав до них Кеп.
Не сповільнюючи ходи, він швидко зникав у тінях лабіринту.
— Вони нас попередили, тепер просто треба бути обережними.
Кет здригнулася й обмінялася з Джестом стривоженими поглядами, але вертатися було вже запізно, до того ж нічого не змінилося. Вони йдуть у країну Шахів, наближаються з кожним кроком.
Вони поспішили за Кепом, поки той не втік, а світло каганця стрибало й колихалося на стінах. Хоча в лабіринті не було нічого радісного, Кеп почав насвистувати, крутячи тростиною, ніби диригував маршовим оркестром. Вони швидко знайшли перший поворот — просвіт у паркані ліворуч від них. Кеп підстрибнув і клацнув підборами, потім нахилився, щоб увійти.
Не відчуваючи жодної радості, Кетрін обережно наблизилася до проходу. Гілки нагорі зімкнулися, як арка, утворивши отвір, якому, здавалося, вже тисяча років.
— Скільки часу потрібно, щоб пройти через лабіринт? — запитала вона.
— А що? — відповів Кеп. — Ви кудись запізнюєтеся?
Джест винувато насупився.
— Він буває нестерпний, але не зважай. Коли проходили раніше, це тривало майже всю ніч.
Він глянув униз.
— Якщо стане важко йти, я понесу тебе.
Вона похитала головою, бо не хотіла бути тягарем.
— Зі мною все буде гаразд. Я просто хочу якомога швидше пройти крізь Дзеркало.
Джест переплів свої пальці з її й підніс до вуст її руку. Поцілунок був сумний, дотик заспокійливий, але його очі затуманилися, коли Джест знову підвів їх, і Кет зрозуміла, що він думає про рисунки. Про власне зображення з відтятою головою. Про постать у каптурі, що височіла над ним із сокирою в руках. І про неї, Королеву Чирвових Сердець, на пошуки якої його колись послали.
Кет не вдавалося відігнати цей спогад, хоч як вона старалася. Вона буде вдячна, коли ця подорож залишиться позаду.
— Будь ласка, скажи, якщо передумаєш, — промовив він. — Після тієї вистави біля криниці я налаштований бути шляхетним і великодушним, як істинний лицар.
— Справді? — відповіла вона, намагаючись говорити безтурботно. — Мабуть, доведеться знайти для тебе обладунки.
Вона простягнула руку й торкнулася однієї з крисів його капелюха. Її чомусь здивувало й напружило, що немає дзвіночків.