Марисса Мейер – Безсердечна (страница 88)

Кетрін обернулася. Елсі-Єнот стояла неподалік і дивилася на неї пустими очима з-під незворушної безликої маски.

— Отже, це просто побіжне попередження?

— Це правда, — сказала Елсі-Єнот. — Але одна з багатьох.

— З багацько-багатьох, — промовила Тіллі-Сова сумною треллю. — Раз, два, три, чотири, п’ять, вийшов зайчик…

— Вибирайте двері, будь-які двері, — промовила Елсі. — Вони всі ведуть до цієї правди. Це доля, а доля невідворотна.

Кетрін похитала головою.

— Якщо всі вони ведуть до цього, тоді як його уникнути?

Тіллі хихикнула.

— Час не може наздогнати вас тут, отже, він не зможе погнатися за вами й переслідувати до кінця і коли вийдете звідси. Інакше кажучи, ви не повинні проходити крізь двері.

Усі три Сестри розсміялися пронизливо та дзвінко. Це був жахливий звук.

— Гаразд, ми не заходитимемо в жодні двері, — сказав Кеп. — Чи ми вже можемо йти?

— Терпіння, терпіння, — сказала Елсі.

— Не втрачай голови, — сказала Тіллі.

Вони нахилили головки одна до одної й пирхнули.

— Колись давно-давно ми також намалювали твою бабусю, — сказала Елсі-Єнот, підсуваючись ближче до пишної спідниці Кет. — Першу Маркізу Фальшивих Черепашок. Хочеш її побачити?

— Ти хочеш сказати, Маркізу Бухти Скельних Мушель, — сказала Кет, хитаючи головою, але однаково подивилася туди, куди вказувала Лейсі.

Вона побачила гарну дівчину в оточенні черепах та омарів. Свою пра-пра-пра-прабабусю, яку упізнала за портретом, що висів у батьковій бібліотеці.

Скільки років було цим дівчаткам? Як довго вони тут живуть, малюючи майбутнє?

— У нас ще є одна хвилина, — сказала Тіллі.

Її сестри підійшли ближче й оточили Кет, не відриваючи від неї очей.

— Розкажи нам якусь історію, будь ласка.

У Кет перехопило горло.

— Я не вмію так добре розповідати історії, як батько, або бабуся, або… Вибачте. Вам не сподобається.

— Тоді ми самі її розповімо, — сказала Тіллі.

Елсі зробила реверанс.

— Це буде подарунок від нас, який візьмеш із собою в Задзеркалля.

— Це ще одна правда, яку ми побачили, — додала Лейсі. Вони почали декламувати таємничим голосом, хором, рухаючись одночасно, як маріонетки:

Пітер Піт, гарбузоїд,

З’їв гарбуза на обід,

Всі гарбузи позривав,

Жінку в шкірку заховав.

Гарбузи ростуть на грядках,

А на них сидить звірятко.

Пітер Піт її піймав,

Теж у шкірку заховав.

Він хотів звірятка мати,

Та нема, чим годувати.

Добра діва лісом йшла,

Хатку Пітера знайшла.

Він забрав її додому,

Що із нею, невідомо.

Коли вони закінчили, Кет і Джест чемно поплескали в долоні, хоч Кет пісенька стривожила. Дівчина ніколи досі її не чула, і від думки про сера Пітера все зводило всередині.

Кет глянула на Кепа, який досі притискав до себе криси циліндра. Нетерпляче барабанив по них пальцями. Їй стало цікаво, чи таке з ним відбувається завжди, коли Кеп подорожує крізь Дзеркало. Чи щоразу дарує їм п’ять хвилин свого часу, дивиться на їхні рисунки, слухає розповіді й розважає їх, як уміє?

Зараз йому явно не хотілося їх забавляти, але Кет також знала, що і їй це теж набридло б згодом. Важко зберігати ввічливість, коли хочеться втекти якомога далі.

— Ви впевнені, що хочете піти звідси? — запитала Тіллі-Сова, схиливши на бік голову.

Кет весь час здавалося, що зараз маски оживуть, усміхнуться або заплачуть, але з ними нічого не ставалося, лишалася сама порожнеча.

— Або, може, хочете погратися? — сказала Лисиця.

— Можемо приготувати вам теплої меляси, — додала маска-Єнот.

Джест похитав головою.

— Ми мусимо йти. Але дякуємо за… за вірш і за те, що показали нам рисунки.

— Гаразд, — сказала Елсі-Єнот, засмучена тим, що вони відмовилися від їхньої гостинності. — Ми відкриємо для вас лабіринт. Ідіть направо. Направо завжди правильно. Звісно, за винятком того, коли правильно наліво.

— Ти пам’ятаєш дорогу, Кепе? — запитала Сова.

Кеп вклонився їй, здійнявши капелюха.

— Незгірше за дорогу до моєї крамниці, Тіллі.

Тіллі нахилила голову. З величезними очима вона справді була схожа на сову.

— Твоя крамниця на колесах, — сказала вона просто.

— Не заблудися, Кепе, — попередила Лейсі-Лисиця.

— Не загуби себе, Кепе, — додала Елсі з-під маски Єнота.

— Або ще когось, — промовила Тіллі з таємничим сміхом. — Може, намалювати вам карту лабіринту, поки ви ще тут?

Кеп похитав головою.

— Я знаю дорогу.

Дівчатка кивнули й знову заговорили в унісон.

— Тоді прощайте. На все добре. Добраніч. Вбивця. Мученик. Монарх. Божевільний.

Кет заплющила очі, її майже судомило. Хотілося опинитися якомога далі від них — майже до розпачу так само, як спочатку хотілося потрапити сюди. Вона знайшла руку Джеста й стиснула її, була вдячна, коли він потиснув їй руку у відповідь.

Потім до неї долинув дзвін трьох блазенських дзвіночків. Кет здивовано розплющила очі, але ні дівчаток, ні дзвоників вже не було. На галявині було тихо. Жодного руху, жодного подиху.