Марисса Мейер – Безсердечна (страница 87)
— Вибач, але мусимо повертатися у країну Шахів. Ми мусимо зіграти одну важливу роль.
— Ах, так, — сказала Елсі. — Два Офіцери, Пішак і Королева. Це початок загадки, але як вона закінчиться?
Вона засміялася.
Кет затремтіла.
— Побачимо, яку роль вам доведеться зіграти, — сказала Тіллі.
— Щойно опинитеся на тому боці, — додала Лейсі.
Тіллі відчинила старовинні двері. Залізні петлі зарипіли, дерево заскреготало по вкритому мохом камінню. Кет не бачила попереду нічого, крім чагарників.
Сестри промовили в унісон:
— Ми всі привітаємо долю на тому боці.
Кет зробила обережний крок уперед, Джест стискав її руку, а Кеп ішов зовсім поруч.
Коли вони наблизилися до дверей, дівчина побачила по той бік сходи, кілька крихких кам’яних щаблів, що вели вниз до ще однієї лісової галявини. По обох боках сходи заросли чагарником і були надто вузькі для них із Джестом.
Вона пішла слідом за Кепом, піднявши спідницю, щоб не спіткнутися на нерівних каменях. Листя чіплялося за поділ. З боків насувалися тіні.
Щойно вони минули прохід, як масивні двері зачинилися з таким гуркотом, що Кет підскочила. Джест стиснув їй плече, сама його присутність зігрівала, розганяючи холод, що пронизував до кісток.
Вони спустилися вниз, і Кет зупинилася. Наморщила лоб.
Кет озирнулася, але сходи зникли. Вона дивилася на пусту стіну, зарослу гігантським живим парканом без дверей або проходів.
Вона знову обернулася, серце шалено калатало. Вони були на тій самій лісовій галявині з мелясною криницею.
Однак цього разу Три Сестри вже чекали на них.
РОЗДІЛ 43
ЕЛСІ, ЛЕЙСІ ТА ТІЛЛІ сиділи на краю колодязя й пили чай із порцелянових чашок. Вони, як і досі, були вдягнені в прості білі сукні, хоч тепер на галявині було холодніше, і Кетрін подумала, що вони, мабуть, змерзли в такому легкому одязі.
Найдивнішим було те, що обличчя трьох дівчаток ховалися за масками — сови, єнота й лисиці, — зав’язаними стрічками за їхніми головами. Крізь круглі прорізи виднілися лише їхні величезні очі, чорні й бездонні, як отвори в нікуди.
Кетрін із вдячністю відчула, як Джест знову знайшов її руку, їхні пальці переплелися.
Чудне це було відчуття — дивитися на трьох маленьких дівчаток на тихій лісовій галявині й знати, що вона ступила на поле бою.
— Привіт, — сказав Кеп; він говорив спокійно, але його плечі напружилися. — Тіллі. Елсі. Лейсі.
Дівчатка не поворухнулися. Вони тримали чашки в одній руці, а блюдця у другій, відставивши мізинчики вбік під однаковим кутом.
— Ми вправлялися, — сказала Сова.
— Ми рисували, — сказав Єнот.
— Ми багато чого побачили, — сказала Лисиця.
Вони одночасно відсьорбнули чаю.
— Я віддав вам п’ять хвилин свого часу, — сказав Кеп. — Покажіть нам усе, щоб ми могли продовжити путь.
Ці слова здавалися завченими, ніби він утомився вкотре їх повторювати.
Якийсь час Сестри мовчали, лише дивилися порожніми очима, а потім Лейсі-Лисиця відставила вбік чашку і встала. Її довге волосся липло до литок, коли дівчинка відходила від колодязя. Його сріблясті кінці були в мелясі.
Джест і Кет розімкнули руки, і Лейсі пройшла між ними, роз’єднавши їх, ніби сокира, що розрубає поліно. Вона підійшла до живого паркану й просунула руки в чагарник. Щось ухопила і потягнула.
Листя й лози опали, відкривши кам’яну стіну, вкриту рисунками. Деякі з них вицвіли й розпливлися, інші ще досі виблискували вологим чорнилом. Лисиця зробила крок назад і жестом поманила їх до себе.
Кет підступила ближче, розглядаючи ряди рисунків. Квітка чорнобривця. Комар. Менора. Пляшка молока. Гілка омели. Мишоловки, дзеркала і пам’ять.
— Бачите наші нові роботи? — запитала Лисиця Лейсі, вказуючи на групу рисунків, і Кет помітила за її вухом Воронове перо, з якого на шию капало чорнило. На її пальцях також виднілося свіже чорнило, хоч Кет була впевнена, що досі вони були чисті.
Кетрін глянула туди, куди вказала дівчинка, і відчула, як кров стигне в жилах.
Рисунок зображав двох чоловіків. Один розпростерся на землі в темній плямі, схожій на калюжу крові. Його голова була відтята від тіла. Поряд із ним на землі лежав блазенський капелюх.
Другий чоловік стояв осторонь — величезний, на голові каптур, як у ката. У руках тримав закривавлену сокиру.
Її раптом пронизав спогад. Це була та сама зловісна тінь, що переслідувала її на галявині перед замком у ніч, коли вона зустріла Джеста. Тінь, що завжди супроводжувала Ворона.
Вона відсахнулася, затиснувши рот рукою.
— Чому? — вимовила вона, затинаючись.
Джест був тут, поряд із нею, живий і здоровий, а Ворон — його друг, він ніколи не скривдить його. Але звідки вона знає? Рисунок був такий точний і виразний, що в її думки вкралися сумніви.
— Чому ви намалювали такий жах?
— Кет, — голос Джеста звучав здавлено.
Він дивився на інший рисунок. Кет простежила за його поглядом і побачила…
Себе. На троні, у короні Королеви Чирвових Сердець, зі скіпетром у руках, що мав наконечник у формі серця. Її обличчя було холодне, як камінь.
У неї пересохло в роті.
— Що це?
— Це… це ти, — сказав він.
Вона замотала головою.
— Це просто рисунки. Жахливі рисунки.
Під її зображенням було ще одне — Кепа. Він сидів за довгим столом, заставленим розбитими чашками і тріснутими тарілками. Поряд не було друзів, ані музики та сміху, всі стільці були пусті. Зі скуйовдженим волоссям, у капелюху, що з’їхав убік, з темними кругами під очима, він посміхався, як божевільний.
— Чому ти це нам показуєш? — хрипко й гнівно запитав Джест, стискаючи кулаки.
Лисиця склала руки й почала декламувати:
— Останнє — про мене, — сказав Кеп.
Він зняв циліндр і тепер бавився зі стрічкою, що його прикрашала. Здавалося, капелюшник жодного разу навіть не поглянув на стіну.
— Завжди та сама доля, те саме попередження. Однак, розумієте, я ще не збожеволів.
Він сказав це так, ніби намагався довести, що рисунки — просто невинні витівки. Кет хотіла в це вірити, але Кеп здавався більш враженим, ніж хотів би визнати.
Ми покидаємо країну Сердець, сказала вона до себе.
Вона не зможе стати Королевою Чирвових Сердець, коли вони підуть звідси.
Може, вона й царюватиме — зрештою, Джест хоче, щоб вона стала новою Білою Королевою. Може, саме це мають на увазі Сестри.
Однак корона на рисунку була увінчана прикрасою у формі серця.
— Ваше майбутнє написане на камені, але не в ньому.