Марисса Мейер – Безсердечна (страница 74)

Він провів рукою по волоссю, похитав головою.

— Я вважав, що це єдиний спосіб зупинити війну. Я й досі так вважаю.

Вона склала руки на грудях.

— Тоді мені дуже шкода, пане Блазню, чи то пак Офіцере, чи як вас там. Ваша місія провалилася. Я ніколи не буду Королевою Чирвових Сердець.

Він поморщився. Від болю. Однак із надією.

— Ти не уявляєш, як хочу, щоб це була правда.

Вона насупилася.

— Чому? Ти хочеш зазнати поразки?

— Тому що не хочу зробити тобі боляче.

Він благально простягнув до неї долоні.

— Невже ти не розумієш? З тієї першої ночі в саду я більше не можу виконувати своє завдання. Я не хочу, щоб ти йшла за Короля. І навіть якби я міг якось здобути твоє серце, навіть коли розповів тобі, як жорстоко і несправедливо повівся з тобою, я не зможу віддати його Білій Королеві. Кетрін, я не хочу, щоб твоє серце належало комусь іще, крім мене.

Стогнучи, він відкинувся на траву й затулив обличчя обома руками.

— Цього не мало статися. Кеп із Вороном усе зрозуміли раніше за мене. Вони намагалися попередити мене, просили берегти моє власне серце, та було вже пізно: я все зруйнував; але якщо це означає врятувати тебе, то, здається, мені вже байдуже, що станеться з нашою місією.

Вона зціпила зуби, чіпляючись за свій гнів, свою образу. Зробила крок ближче і, насупившись, дивилася на нього зверху вниз.

— Звідки мені знати, що ти не говориш мені все це лише для того, щоб знову завоювати мою довіру?

Він засміявся, але зовсім сумно. Торкнувся рукою трави. Джест здавався майже беззахисним, коли отак лежав перед нею. Вона здригнулася від абсурдної й непрошеної думки про те, як добре було б згорнутися калачиком поряд із ним, притулитися всім тілом і залишитися так назавжди.

— Ти не можеш цього знати, — сказав він, спершись на лікті. — Не віддавай мені свого серця, Кетрін. Я на нього не заслуговую. Але…

Його голос став напруженим.

— Не віддавай його й Королю. Він заслуговує на це ще менше.

— Справді? — гнівно вигукнула вона. — Принаймні Король завжди був чесний зі мною.

— Це правда. Але я впевнений, що його почуття значно слабші за мої.

Вона витримала його погляд і повільно, дуже повільно видихнула, склавши руки на грудях, як щит. Нарешті, знову опустилася на землю, накинувши спідницю на схрещені ноги.

— Тоді тобі нема чого боятися. Я не збираюся заміж за Короля. Я збираюся відкрити пекарню.

Джест сів, підібгавши під себе довгі ноги, й подивився їй в обличчя.

— Пекарню?

— Так. Ми з Мері Енн уже багато років це плануємо, і скоро наша мрія стане реальністю.

Це було лише почасти неправдою. Хоча досі всі її спроби закінчувалися нічим — ні призу на конкурсі, ні грошей за посаг, ні позики від Кепа, — Кет тепер була впевнена, як ніколи, що мусить знайти вихід. Вона не дозволить долі обдурити себе й позбавити цієї мрії.

— Отже, ти марно витрачаєш на мене сили. Гадаю, тобі доведеться зачекати, поки Король вибере якусь іншу дівчину, і причаровувати вже її.

Вона навіть не намагалася приховати в’їдливий тон своїх слів. Джест сіпнувся, а вона сама здивувалася, як приємно було бачити цей ледве помітний рух.

— Пекарня, — повторив він. — І твої батьки згодні?

— Звісно, ні. Однак вони мене не зупинять. Зрештою, це моє життя.

— Але… ти більше не будеш благородною дамою. Тобі доведеться відмовитися від усього.

Вона подивилася спідлоба.

— Не думай, що можеш сказати мені щось, чого ще не знаю. Я значно більше думала про це, ніж ти.

Він дуже уважно дивився на неї, ніби шукав недоліків у її плані. Він наче онімів від її слів.

Мовчання затягнулося, і Кет почала побоюватися, що розкаже йому все: про сварку з батьками, про угоду з Герцогом, навіть про те, як звернулася до Кепа по допомогу, що тепер, коли стали відомі всі його приховані мотиви, здавалося до болю наївним. Натомість Кетрін випросталася й через силу вимовила:

— А зараз прошу відвести мене додому. Ти сам сказав, що всі хвилюватимуться, а в тебе авжеж повно справ. Треба знайти ще одне серце, щоб вкрасти, зупинити війну й таке інше.

Втім, вона не ворухнулася.

Він теж.

Натомість Джест сказав так, ніби нічого не сталося, ніби після її зізнання не минуло кількох довгих хвилин:

— Коли в тебе буде пекарня, і ти будеш у безпеці від… від мене. Чи можна буде сподіватися, що…

У неї забилося серце, але вона намагалася зберегти спокійний вираз обличчя. Чекала, не наважуючись на надію. Не впевнена навіть, чи варто надіятися.

Джест облизнув губи.

— Я зрозумію, якщо зненавидиш мене назавжди, але що як знову зможеш мені повірити? Щоб більше не було ні брехні, ні хитрощів…

У Джеста побіліли кісточки пальців, коли він стиснув руками коліна. Кет не могла відвести погляду від цих рук. Тонкі й напружені, вони говорили більше, ніж обличчя або слова.

Кет надіялася, досі надіялася, попри все.

Дівчина схилила голову набік, їй хотілося здаватися безтурботною, але це не вдавалося.

— Ви хочете сказати, що досі бажаєте зустрічатися зі мною, пане Блазню? Зі скромною пекаркою, яка ніколи не стане королевою?

— Понад усе на світі, леді Пінкертон.

Її серце підступно затремтіло.

— А як же ваша місія?

— Немає королеви — немає й місії.

— А якщо Король одружиться з кимось іншим?

— З іншою дівчиною з таким серцем, як твоє? Такої не існує, принаймні тут, у країні Сердець. Я переконаний у цьому.

Вона звела брови.

— А як же Біла Королева? А війна?

Джест безпорадно знизав плечима.

— Досі ми нічого не змогли зробити, не можемо й зараз.

Його плечі опустилися.

— Кет, у мене там нічого немає. Лише нескінченна війна. І майже неминуча смерть. Якщо досі я сумнівався, то зараз справді так вважаю. Якби в мене був привід залишитися тут, у королівстві Сердець, я залишився б. Кеп і Ворон, мабуть, мене зненавидять, а може, і собі залишаться, не знаю. Але хочу залишитися. Заради тебе. Якщо хочеш бути зі мною. Якщо…

— Я хочу бути з тобою.

Джест замовк, його губи рухалися: він готувався сказати щось іще.

У неї прискорилося дихання. Тіло тремтіло від збудження, від невпевненості, яка охопила її знову, але слів назад не повернеш, та й вона не була певна, що хоче цього.

— Ти маєш моє серце, Джесте. Не знаю, гідний ти цього чи ні. Я не знаю, ти герой чи розбійник, але, здається, це не важливо. Так чи так, моє серце належить тобі.

Він приголомшено дивився на неї, широко розплющивши палкі очі. Її серце не припиняло калатати. Слова застигли в просторі між ними.