Марисса Мейер – Безсердечна (страница 73)

Кет розглядала стіну зелені, дикого гілля та блідих лісових квітів. Вона уявила його. Вузькі коридори, що петляють туди-сюди, живі стіни, які грають в ігри з утомленими мандрівниками. А в самому центрі Дзеркало, двері до…

— …країни Шахів, — сказала вона. — Дзеркало веде в землі Шахів.

Він кивнув.

— У Чорне та Біле Королівства.

Вона знову уважно дивилася на нього, розглядала його обличчя — гострий ніс, розмазану по щоках сурму, неслухняне темне волосся.

— Чому ти тут, Джесте? Чому Біла Королева послала тебе сюди?

Він спохмурнів і знову відвернувся від неї.

— Будь ласка, не питай мене про це.

Кет відсторонилася, ще більше заінтригована.

— Чому?

— Тому що тепер усе змінилося. Ти все змінила.

Вона закусила губу й задумалася, а потім запитала:

— Що ти маєш на увазі? Що я змінила твою місію? Або те, як до неї ставишся?

— І те, і те.

Він перебирав руками травинки, обдумуючи слова. Зірвав стебельце блакитної квітки й крутив його між пальцями.

Ти живеш у мирному королівстві. Може, країна Сердець завжди була така. Однак у Шахах все інакше. Ми розриваємося між двома королівськими домами, ми в пастці цієї війни з… незапам’ятних часів, як я знаю. І щоразу, коли починає здаватися, що одна сторона нарешті перемогла й війна має закінчитися… Час ніби запускається заново, і ми починаємо все спочатку. Ми робимо це знову й знову. Знову й знову. Ми в тенетах вічної війни між чорними та білими. Я бачив стільки смертей на полі битви. Я стількох убив сам — переважно пішаків Чорної Королеви, але замість них завжди кидали нових солдатів. Це ніколи не закінчується.

— Це жахливо, — видихнула Кет.

Джест подивився на неї, але нічого не відповів на її слова.

— Я служу Білій Королеві. Завжди служив. Однак вона вельми схожа на вашого Короля — недоладна, трохи незграбна, часом полохлива й дуже боїться конфліктів. Вона не сильна і не хоробра…

Джест тяжко зітхнув, обриваючи нервовими пальцями м’яке листя зі стебла квітки.

— Я не знаю, чи зможе вона коли-небудь виграти цю війну. У неї забракне сили духу, якого потребуємо, щоб раз і назавжди перемогти Чорну Королеву, і наш Король із цим згоден. Ця місія — його задум.

Він зосереджено накручував тоненьке стебло на палець.

— Нам сказали, що у країні Сердець є королева. Сказали, що вона велика правителька, сильна, рішуча та пристрасна.

Він знову замовчав, вагаючись, розтуливши губи. Зронив квітку на землю між своїх ніг.

— Нас із Вороном послали сюди, щоб знайти її і… вкрасти її серце.

Джест говорив так тихо, що Кет не була впевнена, що правильно розчула його. Потім він задер голову і подивився їй в очі сповненим муки поглядом.

— Я тут для того, щоб украсти твоє серце.

Серце Кет закалатало від його слів, майже перелякано, але вона замотала головою.

— У країні Сердець немає королеви.

— Я знаю. Гадаю, Час пожартував із нас, або, може, Сестри зарано привели нас сюди. Але вже скоро в Королівстві Чирвових Сердець з’явиться королева, і… Кетрін, гадаю, що нею призначено бути тобі. Саме таку, як ти, ми сподівалися знайти. Ти сильна і рішуча, і пристрасна, і хоробра…

— Я? Та я не здатна дати відсіч власній матері!

— Ти дала відсіч Жербельковту.

Кет стрималась і не стала заперечувати. Тоді вона була в гарячці, у нестямі. Вона не почувалася хороброю або рішучою й сильною, але добре пам’ятала раптове полегшення, коли чудовисько відмовилося битися й утекло.

— А ще є Гостромеч, — сказав Джест, перш ніж вона встигла щось додати. — Його передавали з роду в рід у королівській родині Шахів. Не знаю, як він опинився в мене в капелюсі або як ти зуміла його звідти витягти. Кажуть…

Джест замовк, знову опустивши плечі.

— Кажуть, ним може заволодіти лише людина, у жилах якої тече королівська кров.

Кет замотала головою. Ні. Ні. Це не її майбутнє. Це не її доля. Вона цього не допустить.

— Я не королева, — прошепотіла вона, бажаючи, щоб так насправді й було. — І я ніколи не буду королевою. Це неможливо.

У Джеста потепліли очі.

— Біла Королева якось сказала мені, що бувають дні, коли вона ще до сніданку встигає повірити в шість неможливих речей відразу.

Обличчя Кет напружилося.

— Але… це сказала я.

— Я знаю.

Він облизнув губи.

— Я відразу зрозумів це, Кетрін, щойно зустрів тебе. Щойно побачив. Ти та, за ким ми прибули сюди, кого шукаємо, і можеш скільки завгодно цьому опиратися.

Кет розтулила рота, щоб усе спростувати, запевнити, що не має бажання носити корону, що знайде спосіб відмовити Королю, але завагалася, бо, крім заперечень, у неї раптом виникла інша думка.

Щось зненацька здавило груди, витісняючи повітря з легенів.

— Ти намагався вкрасти моє серце.

У Джеста смикнулася щока, і він відвів погляд.

У Кет враз пересохло в роті, вона піднесла руку до грудей, відчула розмірений стукіт під шкірою.

— Тож… усе було заради цього? Чаювання, листи, твої слова на фестивалі… усе було лише спробою вкрасти моє серце, щоб віддати його твоїй королеві?

— Украсти щось легше, — пробурмотів Джест, — коли це віддають добровільно.

Вона зрозуміла, що так воно і є. Він уже мав би її серце, якби лише попросив: вона сама була готова його віддати.

Однак натомість Джест розповідав їй усю правду.

Вона судомно вдихнула повітря.

— Тоді чому ти його не взяв? Ти ж знаєш… я впевнена, що ти зрозумів…

Кет запнулася, слова зізнання душили її. Вона кохала його. Принаймні колись кохала. Вона й досі хотіла його кохати, хоч більше й не знала напевно, чи не було все лише загадками й трюками.

Коли Джест заговорив, то здавався пригніченим і досі не дивився на неї.

— Ти ще не королева, а мене послали за серцем королеви.

Сльози туманили їй очі.

— Ось чому ти наполягав, щоб я пішла за Короля, а тим часом…

Вона схлипнула й підвелася на ноги, радіючи, що щиколотка більше не болить. Однак ледве не втратила рівновагу, коли боса нога вгрузла в м’яку землю. Вона обернулася обличчям до Джеста, хоч бачила лише його потилицю, чорне волосся спадало йому на чоло, плечі опустилися, він здавався пониклим і переможеним.

— Як ти посмів? Я повірила, що ти справді хочеш зустрічатися зі мною. Ти вдавав, що хочеш залишитись у королівстві заради мене. Моє серце — не іграшка, ним не можна гратися й викинути, коли заманеться.

Він підвів голову на ці слова, золоті очі були повні болю.

— Це правда. Не іграшка. Але я живу, знаючи, що одного дня загину на службі моїй королеві, й усі, кого коли-небудь любив, теж загинуть, і це не матиме значення. Наші жертви нічого не варті, бо це не закінчується і ніколи не скінчиться. Я вважав…