Марисса Мейер – Безсердечна (страница 72)
Джест прибрав пасмо волосся з її чола.
— Як тепер почуваєшся?
Вона потерла ногу, спочатку обережно, потім сміливіше: болю не було. Уявила собі, як збентежилася б мати, якби таке побачила: сидить її донька невідомо де наодинці із чужим чоловіком і тре оголену ногу…
— Уже краще, дякую.
— Гаразд.
У цьому єдиному, простому слові чулося полегшення, безмежне, як океан.
Джест встав і відніс відро назад до колодязя, повісив його на гачок.
— Дякую, — сказав він. — Чим вам заплатити?
З дна колодязя долинув смішок, від якого Кет обдало холодом і побігли мурашки по шкірі.
Потім почувся високий замріяний голосок, як у маленької дівчинки. Вона проспівала:
—
Обличчя Джеста було незворушне, він лише стиснув щелепи, потім кивнув і знову сів поряд із Кет. Не дивлячись на неї, узяв пошматований чобіток і відрізаний низ панчохи.
— Хто там унизу? — прошепотіла Кет.
— Сестри, — сказав він так, ніби це був високий титул. — Ми повинні заплатити їм за мелясу, але не хвилюйся. Вони просять тільки те, у чому в нас немає потреби.
Він відніс чобіток і панчоху до колодязя і кинув їх у нього, хоча сплеску внизу й не було чутно. Потім із колодязя висунулася бліда рука з худеньким зап’ястям. Джест нахилився і поцілував її в долоню.
Щойно він розігнувся, її пальці склалися в кулак, і рука зникла в колодязі, забравши із собою винагороду. Кет здалося, що вона знову почула тихий сміх, потім усе затихло.
Джест схопив капелюха й попрямував назад до того місця, де на галявині серед лісових квітів досі сиділа Кет. Він зітхнув й опустився навпочіпки, майже на рівень її обличчя, і зблизька дівчина побачила, скільки втоми в його очах, як знесилено опустилися його плечі. Після того, як він бився із Жербельковтом, а потім ніс її сюди, вона дивувалася, що Джест узагалі тримається на ногах.
— З тобою все гаразд? — запитала Кет.
На його вустах промайнула тінь посмішки, але кривої, ямочки на щоках були майже непомітні.
— Загалом так, міледі.
Вона всміхнулася, згадавши їхню першу зустріч, але тепер, коли її думки більше не плуталися від болю, одне за одним почали виникати запитання.
— Як ми сюди потрапили? Я… я пам’ятаю камінну стіну навколо нас…
У Кетрін туманився розум. Усе було радше схоже на сон, ніж на реальність.
— Я Офіцер. І Крук, — сказав Джест. — Я можу пересуватися швидше за будь-який екіпаж і знаю різні ходи.
Кетрін розтулила рот, але відразу закрила його. Вона нічого не розуміла, але відчувала, що він пояснив усе, що міг. Тоді почала знову:
— Отже, мелясова криниця справді є.
Він кивнув.
— Як ти гадаєш… як гадаєш, вона могла б допомогти Черепашку?
Здавалося, Джеста здивувало її запитання, але він швидко опанував думки.
— Кеп уже спробував, але бідолаха відмовився йти сюди з ним. Він насправді не був у розпачі.
— У розпачі?
Вона пригадала, що Кеп теж щось говорив про розпач.
— Так. Безумовно, він був розгублений і нещасний, але цього не досить. Боюся, що тепер він так і залишиться Фальшивим Черепашком.
Джест відкинувся назад і, ніби побоюючись інших запитань, які приготувала для нього Кет, сказав:
— Якщо можеш іти, я відведу тебе додому. Міс Мері Енн хвилюватиметься. Власне, вже всі, мабуть, хвилюються.
Кетрін озирнулася навкруги.
— Скільки часу минуло, відколи ми покинули театр?
— Година або дві, гадаю, але тут не працює жоден годинник.
— Цього не може бути. Уже ось-ось почне світати.
Його очі весело й хитро блиснули.
— Або сутеніти. Тут ніколи не буває ні дня, ні ночі. Принаймні так мені казав Кеп. Я тут був лише раз, і тоді було так само.
— Ніколи не буває ні дня, ні ночі, — повторила Кетрін, роззираючись навколо на залиті золотим світлом трави. — Хіба це можливо?
— Підозрюю, що на цій галявині ніколи не ступала нога Часу. Напевно, він не хоче платити ціну, яку вимагатимуть Сестри.
Джест понизив голос.
— Або він просто ще не був у розпачі, от і не може знайти її.
Кет занурила босу ногу у м’яку траву.
— А ви як її знайшли? Ви з Кепом.
Джест опустив плечі й сів поряд із Кетрін, ніби зрозумівши, що вона не збирається йти звідси незалежно від того, скільки минуло часу. Стягнув рукавички й відклав їх убік разом із блазенським капелюхом.
— Це місце можуть знайти лише ті, хто в розпачі. Кеп знайшов його, коли в розпачі шукав способу уникнути долі свого батька. Я приніс тебе сюди, бо тобі було так боляче, що я в розпачі хотів це припинити.
Серце виривалося з грудей, але Кетрін спробувала втиснути його на місце.
— А як ти потрапив сюди вперше?
Він озирнувся на колодязь і довго, дуже довго дивився на нього, потім знову перевів погляд на неї. Джест мав такий вигляд, ніби довго вагався й тепер здався.
Нарешті він сказав:
— У розпачі я намагався виконати наказ моєї королеви, а мелясова криниця розташована між часами і землями.
Він глибоко вдихнув.
— Ми стоїмо на порозі країни Шахів.
РОЗДІЛ 36
КЕТ КЛІПНУЛА ОЧИМА.
— Ти, мабуть, помиляєшся, Джесте.
Він здивовано підвів на неї очі, а вона опустила руку в зарості лісових квітів.
— Не може бути, щоб ми стояли на порозі країни Шахів. Зрештою, ми не стоїмо, а сидимо.
Цього разу в нього на обох щоках з’явилися ямочки.
— Саме так.
Джест указав на стіну чагарників на іншому боці галявини. Кет зрозуміла, що їх повністю оточує живий паркан, у якому вона не бачила жодного просвіту.
— Зараз цього не видно, але це вхід у величезний лабіринт. Якщо Сестри дозволять, він відчиняється, і тоді можна пройти крізь нього до Дзеркала. А за ним…