Марисса Мейер – Безсердечна (страница 4)

— Ой, ну не прискіпуйся.

Мати цмокнула язиком і поплескала Кетрін по руці, перш ніж відпустити її.

Кетрін знову подивилась у дзеркало. Чари швидко розвіювалися, і тепер вона почувалася беззахисною. Вона воліла б вдягтися в простору денну сукню, хай і виваляну в борошні.

— Мамо, ця сукня надто розкішна. Ніхто більше не буде так пишно вбраний.

Мати пирхнула:

— Саме так. Ти матимеш неповторний вигляд. — Вона змахнула сльозинку. — Я зараз розплачуся…

Попри всю незручність і сумніви, Кет мала визнати, що раптом відчула тепло в грудях. Голос матері завжди звучав у її голові, наказуючи відкласти виделку, випрямитися, усміхатися, але не так широко! Вона знала, що мати бажає їй найкращого, але як приємно хоч раз почути комплімент.

Мрійливо зітхнувши востаннє, Маркіза згадала, що треба перевірити, як там батько Кет, і випурхнула з кімнати, тягнучи за собою Ебіґейл. Щойно двері покою зачинилися, Кет відчула нестримне бажання впасти на ліжко від виснаження — так на неї впливала присутність матері, але дівчина була впевнена, що тоді на сукні розійдуться шви.

— Чи маю такий само безглуздий вигляд, як і почуваюся?

Мері Енн похитала головою:

— Ти неперевершена.

— Нісенітниця якась! Навіщо мені бути неперевершеною на цьому дурнуватому балі? Усі подумають, що я хизуюся.

Мері Енн стиснула вуста на знак вибачення:

— Це як перцю додати до супу.

— Будь ласка, припини, я й так голодна. — Кет покрутилася всередині корсета, намагаючись хоч трошки ослабити тиск каркасів, що впивалися в ребра, але він не зрушився ні на йоту. — Я хочу шоколаду.

— Вибач Кет, але в цю сукню не влізе навіть малесенький шматочок. Іди сюди. Допоможу тобі взутися.

РОЗДІЛ 3

БІЛИЙ КРОЛИК, церемоніймейстер, стояв на вершині сходів, випнувши груди й дурнувато посміхаючись, поки батько Кетрін простягав йому картку із запрошенням. — Вечір добрий, вечір добрий, Мілорде! Яка на вас сьогодні незрівнянна краватка, ідеально пасує до вашого волосся. Як снігопад на лисому пагорбі, я так сказав би.

— Ви так вважаєте, пане Кролику? — запитав батько Кет, задоволений компліментом. Він пригладив волосся на голові, погоджуючись із лестощами.

Погляд Кролика перекинувся на Маркізу.

— Люба леді Пінкертон, авжеж мої очі ніколи досі не бачили такої рідкісної краси, такої виняткової елегантності… Маркіза відмахнулася від нього:

— Робіть свою роботу, герольде.

— Так, звісно, ваш покірний слуга, Міледі.

Кролик збентежено підняв угору вуха і підніс до рота сурму. Лункий звук наповнив залу, і він виголосив:

— Його честь Велаґіґ Т. Пінкертон, благородний Маркіз Рок Тертл Коув, володар Бухти Скельних Мушель, з дружиною, леді Ідонією Пінкертон, Маркізою Рок Тертл Коув, і донькою, леді Кетрін Пінкертон!

Маркіз і Маркіза почали спускатися сходами в залу, а Білий Кролик перекинув погляд на Кетрін і вирячив рожеві очі на її простору червону сукню. Його ніс сіпнувся від жаху, але він швидко приховав його під ще одним догідливим посміхом.

— Ах, леді Пінкертон, ви маєте вигляд… е-е-е. Дуже помітний.

Кет спробувала видавити із себе усмішку й рушила вниз сходами слідом за батьками, але, щойно побачивши залу, охнула й відсахнулася.

Перед нею розкинулося чорно-біле море.

Кремові фраки й чорні високі бальні рукавички.

Світлі капелюшки химерних форм і краватки-метелики з воронового пір’я.

Панталони в чорно-білу клітинку. Маски зебр. Чорні оксамитові сукні, оздоблені кришталем і бурульками. Дехто з бубен придворних навіть наліпив собі на живіт чорні піки, щоб приховати знаки власної червоної масті.

Уже помітна, так помітна.

Зрідка в натовпі траплялася червона пляма — троянда в петлиці або бант на спині сукні, але лише Кет була вдягнена в червоне з голови до ніг. Наче самої сукні було недостатньо, вона раптом відчула, що в неї швидко червоніють шия та щоки. Вона бачила, як на ній зупиняються чужі очі, чула ахання й охання, ловила неприязні погляди. Як так сталося, що її мати не знала, що це один із чорно-білих королівських балів?

Вона швидко все збагнула.

Усе мати знала. Кет дивилася на пишну білу сукню матері й такий само білий смокінг батька і розуміла, що все вона знала від самого початку.

Знову просурмила сурма — їй здалося, що віддаля. Білий Кролик кашлянув, наблизившись до неї.

— Мені страшенно шкода, що мушу вас квапити, леді Пінкертон, але інші гості чекають на представлення…

Вона подивилася на чергу, що утворилася позаду. Благородне панство витріщилося на неї, виглядаючи з-за плеча одні в одних.

Відчуваючи жах усередині, Кетрін підхопила спідницю й попрямувала до зали, що нагадувала юрбу пінгвінів і єнотів.

Бальну залу в Чирвовому Замку від підлоги до галерей і величезних колон, що підпирали купол даху, колись давно витесали з гігантського шматка рожевого кварцу. Стелю розписали муралами із зображеннями різних краєвидів Королівства: Невідомих гір і Лісу Безвиході, Роздоріжжя, замку з угіддями, що розкинулися пагорбами в усі сторони світу. Над дверима, які вели до розарію, навіть була намальована Бухта Скельних Мушель.

Уздовж південного краю зали йшли великі вікна у формі сердець, вирізані з огранованого червоного скла. Бенкетний стіл, що ломився від фруктів, сирів і солодощів, простягався у всю довжину північної стіни поряд із перегородкою, встановленою між танцюристами й оркестром. На стелі колом розташувалися кришталеві люстри, зігріваючи стіни світлом, яке випромінювали тисячі білих свічок-конусів. Навіть стоячи на сходах, Кет чула, як кілька роздратованих свічок збуджено нарікали на протяг і вимагали, щоб там унизу хтось зачинив двері.

Погляд Кет зупинився на бенкетному столі — єдиному затишному місці в залі, хай навіть вона і не зможе хоч щось з’їсти через свою завузьку сукню. Кожен крок був випробуванням для її витягнутого в струну тіла, корсет стискав ребра, а важкий турнюр заважав іти сходами. Вона зраділа, коли нарешті відчула під ногами тверду підлогу зали.

— Моя люба леді Кетрін, я так сподівалася, що ви будете присутні сьогодні.

Її радість умить згасла. Звісно, Марґарет учепиться в неї, перш ніж вона зможе зробити хоч крок до столу.

Кетрін зобразила на обличчі захват:

— Це ви, леді Марґарет! Як ваші справи?

Марґарет Мірл, донька Графа Роздоріж, була нерозлучною подругою Кет від самого малку. На жаль, вони ніколи особливо не подобалися одна одній.

Марґарет мала нещастя бути винятково невродливою.

Вона не мала шансів колись перетворитися на гарного метелика, як поганенька гусінь, натомість її зовнішність викликала в усіх навколо відчуття безнадійності. У неї було гостре підборіддя, крихітні оченята, розташовані надто близько одне до одного, ще й затьмарені навислими бровами, й широкі плечі, незграбність яких підкреслював одяг, що погано сидів. Якби Марґарет не носила суконь, її приймали б за хлопця.

Причому непривабливого.

Хоча саме фізичні недоліки Марґарет були улюбленою темою для розмови в матері Кетрін («Вона не становила б такий жахливий випадок, якби тугіше шнурувала корсет»), але сама Кетрін вважала куди неприємнішим характер Марґарет, бо та з дитинства була переконана, що дуже, дуже розумна й дуже, дуже доброчесна. Значно більш розумна й доброчесна, ніж будь-хто інший. Марґарет досягла видатних успіхів у нагадуванні всім навколо, яка вона значно розумніша й доброчесніша, ніж усі решта.

З огляду на їхню винятково близьку дружбу, Марґарет завжди вважала за свій обов’язок вказувати Кетрін на її недоліки. Заради її власного блага. Як і належить справжній подрузі.

— У мене все гаразд, — сказала Марґарет, коли вони обмінялися реверансами. — Хоч мені й дуже прикро, але мушу повідомити, що ваша сукня надмірно червона.

— Щиро дякую, що помітили, ви така уважна, — сказала Кет із нищівною посмішкою. — Я щойно зробила таке саме спостереження.

Обличчя Марґарет скривилося, маленькі оченята примружилися.

— Маю попередити вас, люба Кетрін, що таке прагнення привертати до себе увагу може призвести до того, що людина на все життя залишиться зарозумілою й марнославною. Було б значно розсудливіше з вашого боку, якби ви дозволили внутрішній красі сяяти крізь одяг непримітних тонів, аніж намагатися ховати її під надмірностями в аксесуарах і вбранні.

— Дякую за цю пораду. Візьму її до уваги.

Кет утрималася, щоб не кинути іронічний погляд на вбрання Марґарет — сіро-чорну сукню і хутряний капелюх, від якого в п’яного вивітрився б увесь хміль.

— Дуже сподіваюся, що візьмете. Мораль її така: якщо народився золотою рибкою, то нею й помреш.

Кет ледве помітно посміхнулася кінчиками вуст. Ще однією з чарівних рис Марґарет було те, що вона являла собою живу енциклопедію моральних настанов, які Кет ніколи не могла зрозуміти й не знала, чи чергова мораль є відвертою нісенітницею, а чи це просто вона сама недостатньо кмітлива, щоб її осягнути. Марґарет, без сумніву, запевнила б її в останньому.

Не те щоб Кет збиралася її про це розпитувати.

— Гм… точно, — погодилася вона, пильно вдивляючись у юрбу гостей і шукаючи привід покинути Марґарет, поки та не набрала обертів. Від неї буде складно втекти, якщо Марґарет по-справжньому розійдеться.

Неподалік, біля льодяної скульптури, що зображала серце, пили наливку пан Сорока з дружиною, але Кетрін не зважувалася звернутися до них: може, це була лише уява, але її прикраси мали дивну властивість зникати, коли поряд було подружжя Сорок.