Марисса Мейер – Безсердечна (страница 21)

Кет проковтнула гіркий присмак у роті.

— Що ж нам тепер із цим робити?

— Нам? Не маю жодних намірів щось робити.

— Гаразд, хай не ти, але хтось інший мусить якось діяти. Король має призначити лицаря, щоб розправитися з ним, як у давній легенді.

У Чешира з горла вирвався гортанний звук.

— І скількох лицарів у Королівстві ти знаєш?

Дівчина замислилася. Найбільш схожими на лицарів у них були трефи-охоронці, але навряд з когось із них буде більше толку, ніж із бубен-придворних.

— Хтось мусить щось зробити, — повторила вона, хоч запал її вже вщух.

— І це щось полягатиме в тому, щоб забути про жахливий випадок і вдавати, ніби нічого не трапилося. — Чешир облизнув лапу й розгладив нею вуса. — Як у нас і заведено.

У Кет стиснулося серце. Вона знала, що кіт має рацію, і хоч досі ніколи не мала справ із таким жахом, але знала, що всі навколо й справді вдаватимуть, що все добре, аби тільки не псувати собі приємне життя.

— А як же ці бідні придворні? — прошепотіла вона. — Що з ними буде?

На якусь мить здалося, що посмішка Чешира стала не такою широкою.

— Що з ними, уже відомо, люба Кетрін. Учора вранці біля Лісу Безвиході знайшли два клаптики картону.

Вона відсахнулася від нього.

— Ні… може, це не…

— Це вони. На одному з клаптиків було видно фрагмент зображення бубни.

Він скривився й відвернувся, щільно замруживши очі. Вона раптом відчула себе маленькою дитинкою. Дитинкою, яку покарали, хоч ніхто Кет не картав, крім неї самої. Два дні вона тільки те й робила, що боялася зустрічі з Королем і мріяла про Блазня, і весь цей час двоє придворних вже були мертві, а чудовисько розгулювало на волі.

— Я вчора навідалася до Герцога Тусканського, — сказала вона. — Жербельковт його поранив. Хтось іще постраждав?

— Здається, що ні, й це нам дуже пощастило. Бо ще однією жертвою ледве не стала леді Марґарет Мірл.

— Про що ти говориш?

— Коли монстр вломився у вікно, то… знаєш, не хочу, щоб здалося, ніби я надто високої думки про себе, але на вигляд було так, немовби він летить прямо на мене. А я, бачиш, усе ще сидів у дівчини на голові. Тому я зник…бо так підказав інстинкт, а зовсім не тому, що я боягуз, запевняю тебе.

— Ну звісно.

— Я знову з’явився в іншому кінці зали саме вчасно, щоб побачити, як лорд Кабан кинувся між леді Мірл і звіром.

Вона аж рота розтулила від здивування.

— Який героїзм!

— Хіба не дивно, як часто збігаються героїзм і безглуздя. У цього монстра були пазурі, як ножі, він ледве не відтяв Герцогові голови. Гадаю, йому пощастило, що рана лише поверхнева. — Чешир почухав за вухом. — Він буває упертий, як свиня.

— Але ж Жербельковт його не вбив.

— Ні. Він помітив бенкетний стіл і двох придворних біля нього. Схопив їх, знявся вгору й вилетів через балконні двері. Усе сталося дуже несподівано.

Кет втомлено притулилася до столу.

— Мені й уві сні не снилося, що таке може статися в нашому Королівстві.

Чешир примружив очі, затримавши на ній погляд на якусь мить. Потім почав розчинятися в повітрі, смуги на його хвості повільно танули одна за одною, починаючи з кінчика.

— Такі речі не трапляються в усіх снах, люба дівчинко, — сказав він, зникаючи по саму шию. — Вони трапляються лише в кошмарах.

Його голова закрутилася у спіраль, і Чешир щез.

РОЗДІЛ 11

ЩОЙНО КЕТ минула алею і вийшла на розлогу зелену галявину перед Замком Чирвових Сердець, вона почала шукати його.

Дівчина нічого не могла з цим удіяти, як не старалася. Її очі пробігали по юрбі гостей, виглядаючи серед дамських і чоловічих головних уборів крислатий блазнівський капелюх. Вона напружилася всім тілом і затамувала дух, чекаючи миті, коли побачить його — якщо він тут узагалі з’явиться, звісно. Чи блазні відвідують прийоми в королівському саду? Вона не знала.

Вона почувалася цілковитою ідіоткою, вітаючи лордів і баронів, леді й графинь, водночас розглядаючи кожного нового гостя, ловлячи кожен відблиск чорного серед барвистого вбрання знаті. Вона знала, що мала б шукати Короля. Мати категорично наполягала, щоб Кетрін привіталася з Королем, щойно прибуде. Вона мала вручити йому ніжні макарони зі смаком троянди, заховані в кишені спідниці, а потім не полишати його товариства аж до кінця прийому або поки на її пальці не з’явиться коштовна обручка.

Кет відчула полегкість, коли, обійшовши галявину, так і не знайшла Короля.

І розчарування, бо Джеста теж не було видно.

Дурні мрії. Дурні фантазії. Дурне лимонне дерево, і білі троянди, і…

А якщо він узагалі не з’явиться? Невже вона марно вдягла найкращу сукню сьогодні? Вона тільки щойно зрозуміла, що вибрала її саме для нього.

— Моя люба Кетрін, як доречно ви сьогодні вбрані.

Вона обернулася й побачила Марґарет Мірл, яка весело скакала по траві з двома бадмінтонними ракетками в руках. Вона була в усьому жовтому, як соняшник, а на її голові був декоративний капелюшок, схожий на велетенський бутон троянди, що от-от розпуститься.

Кетрін схилила голову набік. Сьогодні в Марґарет з’явилося щось нове. Щось таке, що складно пояснити. Якби Кетрін не знала її як облуплену, то подумала б, що сьогодні у цьому капелюшку, у цьому світлі Марґарет здається майже…

Ні, не гарненькою. Однак принаймні не осоружною для очей.

Може, Кетрін тепер бачила її в новому світлі, тому що знала, як вона подобається Герцогу.

— Добрий день, леді Марґарет, — сказала вона, присідаючи в реверансі.

— День справді добрий, напевно, — відповіла Марґарет, — хоча необґрунтований оптимізм не виправданий для тих, хто хоче уникнути розчарувань. А втім, сподіваюся, що принаймні сьогоднішній день буде кращий, ніж день балу. Ви чули, яке лихо зі мною трапилося?

Вона притиснула ракетки до грудей.

— О так, я знаю, що на вас напав Жербельковт. Уявляю, як це було жахливо! Я дуже рада, що ви не постраждали.

Вимовивши ці слова, Кетрін усвідомила, що говорить правду.

Однак Марґарет лише пирхнула у відповідь.

— Так, так, жахливо, але ви чули, що перед цим зробив ваш огидний кіт?

— Мій… кіт? Ви маєте на увазі Чешира? Я не сказала б, що він мій кіт.

— Хай там як, але він неприємна істота, яку не годиться терпіти в культурному товаристві. Сподіваюся, сьогодні ви лишили його вдома.

Кет нахилила голову, вдаючи, що нічого не знає.

— Що він зробив?

— Ах боже мій, складно повірити, що ви досі нічого не чули. Це був кошмар. Той покруч несподівано з’явився нізвідки, як зазвичай робить, і плюхнувся прямо мені на голову.

Марґарет здригнулася.

— Я впевнена, що Чешир не мав лихих намірів. Власне, мені здається, що ви йому подобаєтеся.

Марґарет надулася.

— Сподіваюся, що ні. Мене втішає лише одне — що всі були зайняті Жербельковтом, і це затьмарило мої муки… ах, мої страждання!

— Так, сподіваймося. — Кетрін стиснула руки й вирішила не згадувати бідних бубен-придворних. — А ви не знаєте, чи справді Король щось говорив на балу про… свою наречену?

— Він збирався просити чиєїсь руки, але все пішло шкереберть. Ви справді багато пропустили того вечора, леді Кетрін.

— Звісно, я дуже шкодую, що мене там не було. А чи багато було чуток про те, хто та наречена?