Марисса Мейер – Безсердечна (страница 14)

Кет злякано відсахнулася під його пильним поглядом.

— Що?

— Ви впевнені, що це не у вас закоханий Король?

Якусь мить вона мовчала, а потім пролунав її щирий і невимушений сміх. Те, що Король хоче одружитися з нею, — це одне, але думка про те, що він може бути закоханий у неї, здавалася нісенітницею, доведеною до повного абсурду.

— Запевняю вас, що не в мене, — сказала вона, досі всміхаючись, але Джест не здавався переконаним. — Що це має спільного з вірою в неможливі речі?

— Просто так могла б сказати королева, — відповів Блазень, знову пропонуючи їй руку. Кет завагалася, однак узяла її. — І, власне, неможливе — це мій фах.

Кетрін вдивлялася в його профіль, гострі риси обличчя, насурмлені очі.

— Що ж, — сказала вона, — я цілком вам вірю.

Здавалося, йому було приємно.

— Мені лестить, що ви так думаєте, леді Пінкертон.

Вони вийшли на бруковане подвір’я перед парадним входом замку, де десятки карет чекали на своїх хазяїв і хазяйок. На іншому боці двору група візників у лівреях курила люльки під смолоскипами. Один із них закричав, побачивши Кет і Джеста:

— Гей, ви там! Через що весь цей шум?

— Який шум? — запитав Джест.

— Останні пів години із замку тільки й чути, що охання та вереск, — сказав візник. — Я було подумав, що, може, якась бідова свічка підпалила замок, вони ж запальні, ці свічки, спалахують за мить.

Джест подивився на Кет, але вона лише знизала плечима.

— Напевне, це ажіотаж після вашого виступу.

До них під’їхала карета, поряд із візником сидів величезний крук. Мабуть, це він заздалегідь знайшов для неї екіпаж.

Один із лакеїв, деревна жаба в напудреній перуці й червоному сюртуку з двома рядами золотих ґудзиків, проскакав через подвір’я і відчинив для неї двері.

Джест простягнув їй руку, допомагаючи сісти в карету, і коли Кетрін ступила на другу сходинку, то з подивом відчула його вуста на своїх пальцях.

Вона обернулася.

— А! Ледве не забув! — Джест відпустив її, зняв капелюха, дзенькнувши дзвониками, і засунув руку всередину. Витяг звідти моток чогось білого.

Кет обережно взяла моток в руки.

— Що…

У неї перехопило дух. Рука зметнулася до спини, мацаючи сукню, торкнулася кістяних пластин, так… але де ж шнурівка? Корсет на її спині був розшнурований на ширину її долоні.

У неї спалахнули щоки.

— Як!?

Джест завальсував якомога далі від карети, ніби боявся, що вона його вдарить, а вона раптом саме про це й подумала. Ну й нахаба!

Він знову вклонився, мовби на завершення останнього виходу на біс.

— Зичу вам доброго вечора, леді Пінкертон. Сподіваюся, що дорогою додому ви з насолодою надихаєтеся досхочу.

Заціпеніла від обурення, але й неймовірно вражена, вона зійшла на верхню сходинку карети й зачинила двері.

РОЗДІЛ 8

КЕТРІН РОЗБУДИВ звук карети, у якій повернулися додому її батьки, цокіт кінських копит по подвір’ю, гучний і виразний на тлі приглушеного шуму океанських хвиль. Вона не знала, скільки годин уже минуло, але за вікном було ще темно, тож дівчина глибше зарилася під ковдру, натягнувши її аж до самого носа. Від туману та сну в неї паморочилася голова. Здавалося, ніби в неї вчепилися сонні мацаки з якогось далекого сновидіння. Ніби чиїсь руки опускають її на ложе з пелюсток троянди. Чиїсь пальці гладять контур її обличчя. На вустах завмирають поцілунки.

Кет зітхнула, збентежившись.

Він повільно поставав у її затуманеній уяві. Скуйовджене чорне волосся. Очі кольору золотавого бурштину. Ямочки на щоках, уста, розтягнуті в дражливій посмішці…

Вона раптом розплющила очі, залилася рум’янцем аж по саму шию. Їй наснився Блазень.

Знову!

Вона почула, як унизу з гуркотом відчинилися вхідні двері, й нічну тишу розколов невдоволений голос матері. Кет знітилася. Вона сердиться, бо Кет покинула бал, нічого їм не сказавши? Або тому, що знехтувала освідченням Короля?

А раптом… може… він усе-таки вибрав якусь іншу дівчину…

Окрилена надією, Кетрін відкинула ковдру й виглянула з-за фіранок балдахіна. У неї перехопило дихання.

Цього разу це було не лимонне дерево, а троянди. Білі, як лебедине пір’я, вони міцно обвивали стійки ліжка тернистими стеблами.

Кет обережно висунула руку з-під простирадла й потягнулася до найближчої квітки. У палець впився шип, дівчина здригнулася, відсахнувшись, і засунула палець у рота, щоб кров не забруднила сорочку.

Вона більше не намагалася зірвати троянду, натомість знову пірнула з головою під ковдру, щоб отямитися й перевести дух.

Що це все означає? Що ці сни хочуть їй сказати? Вона подумки пригадала все, що знала про Джеста.

Він був придворним блазнем, але ніхто не знав, звідки з’явився. Він мав друга Ворона.

Неможливе — його фах.

Те, як він доторкнувся до її руки, збудило в Кет досі незнайомі почуття. Запаморочливі, але водночас тривожні. Страшенно цікаві, але й трохи страшнуваті.

І якщо вірити цим снам, він дуже, дуже добре вміє цілуватися.

Кет знову стисло у грудях, і вона щільніше загорнулася в ковдру, раптом відчувши запаморочення. Хай його присутність у саду і була несподівана, і бентежила, але Кет — господиня власної уяви. Вона віддалася мріям про повільні поцілунки й білі троянди, шукаючи шляху назад до своєї такої маленької, такої невинної фантазії…

Двері у спальню із шумом розчинилися.

— КЕТРІН!

Кетрін перелякано відкинула ковдру й сіла. На стіни падало коло світла від світильника.

— Що?

Мати закричала, але це був крик величезної радості.

— Слава богу! Велаґіґ, вона тут! З нею все гаразд!

Стогнучи, вона кинулася через кімнату, зупинилася, щоб поставити світильник на тумбочку, впала на ліжко Кетрін і міцно стисла її в обіймах. Кет із подивом помітила, що її мати плаче.

— Ми так хвилювалися!

— Чому? — Кет намагалася випростатися з материних обіймів. — Я поїхала з балу раніше й відразу вернулася додому. Я не думала, що це вас так засмутить. Я недобре почувалася і…

— Ні, люба, ні, все гаразд, просто… — вона знову почала схлипувати, коли над ними виріс батько Кет, притискаючи руку до серця. На його обличчі був вираз розслабленого полегшення.

— Що відбувається? — запитала Кет, помітивши у дверях ще й Мері Енн. — Що сталося?

— Ми не знали, куди ти поділася, — заплакала мати, — а там… а там…

— Стався напад, — відповів батько урочистим голосом.

Кет утупилася в нього, намагаючись прочитати вираз його обличчя в тьмяному світлі лампи. — Напад?

— Не просто напад! — Мати відсунулась і стиснула Кет за плечі. — Це був Жербельковт!

Її очі розширилися.

— Він напав на замок, — сказав батько, який здавався напруженим і втомленим. — Розбив вікно й схопив двох придворних прямо в бальній залі. І полетів геть разом із ними…