Марисса Мейер – Безсердечна (страница 13)

— Я весь час нічого не бачу.

— Я ж вам уже казала, що в залі було дуже жарко. І я майже нічого не їла цілий день.

— І звісно, це знаряддя тортур теж не надто допомогло, — він подивився на її корсет.

Кетрін ще більше насупилася.

— Дамська білизна — недоречна тема для бесіди.

Він підвів руки, ніби здаючись.

— Я суто теоретично, міледі. Упевнений, що в усьому значно більше винний брак їжі. Ось, тримайте. — Блазень потягнувся до мішечка на поясі й витяг звідти шоколадку. — Я приберігав її на потім і, схоже, зробив це для вас.

— Ах ні, я не можу. Я ще почуваюся трохи слабкою. Мене, мабуть, знудить.

— Дехто каже, що краще поїсти й втратити, ніж ніколи не їсти.

Кет спантеличено зсунула брови, але Блазень залишався щирим[8] .

— Це на той випадок, якщо вас таки знудить, і цукерка знайде шлях назовні.

— Який жах.

— Я знаю, що маю перепросити.

Замість вибачення він простягнув їй цукерку.

— Мушу наполягати, щоб ви поїли, попри весь ризик. Якщо знову зомлієте, перебуваючи під моєю опікою, то боюся, що не зможу втримати Ворона від використання того відра з водою.

Кетрін похитала головою і поклала руку на живіт.

Її пальці відчували кісткові пластини під ліфом.

Однак корсет уже не здавався таким тісним, як досі. Вечірнє повітря трохи збадьорило дівчину, навіть лишалося трохи місця, щоб дихати. Його було не надто багато, але, мабуть, достатньо, щоб туди помістилася одна-єдина шоколадка…

— Будь ласка, візьміть, — наполягав він.

— Це з бенкетного столу? — запитала Кетрін, бо добре знала, що невідому їжу куштувати не можна. Колись у дитинстві вона спробувала диких ягід і зменшилася до розміру наперстка, так два дні й проходила. Вона зовсім не хотіла, щоб щось подібне повторилося.

— З самого королівського.

Кетрін нерішуче взяла цукерку, пробурмотіла «дякую» й відкусила. Трюфель вибухнув на язику смаком ніжної карамелі та хрумкого шоколаду.

Вона задоволено застогнала.

Однак якби ж туди додати ще й дрібку морської солі… ах, божественно.

Вона проковтнула решту, провела язиком по зубах, щоб злизати те, що лишилося.

— Ну що, так краще? — запитав Джест.

— Значно краще. — Вона заправила за вухо пасмо волосся. — Так краще, що, здається, можу встати. Допоможіть мені, будь ласка.

Блазень підскочив на ноги з грацією антилопи, не чекаючи, поки вона замовкне.

— Дозвольте супроводити вас назад у бальну залу, — сказав він, допомагаючи їй підвестися.

— Ні, дякую. — Вона розгладила сукню. — Я дуже втомлена. Мабуть, викличу карету й поїду додому.

— Тоді пройдіть сюди, будь ласка.

Блазень підхопив із землі капелюха й натягнув на голову. Капелюх йому не пасував, і Кет зрозуміла, що саме блазенський костюм раніше приховував його красу. Однак тепер, коли дівчина все бачила, її вже не можна було не помічати.

Підвівши голову, Джест свиснув у гілки дерева.

— Вороне, ти не будеш проти?..

Ворон нахилив голову і дивився вниз крізь гілки, спостерігаючи за ними блискучим чорним оком.

— А я тут думав: де ж вона, твоя супутниця сумна?

Джест примружився.

— Чи це означає «так»?

Птах зітхнув.

— Гаразд, іду.

Він злетів із дерева і зник у чорному небі.

Джест запропонував Кетрін руку, і вона просунула пальці через його зігнутий лікоть. Дівчина була вражена й здивована тим, як легше стало дихати. Може, вона надто гостро зреагувала? Ні, не на майбутню пропозицію Короля, а на те, що сукня буцімто її душить.

Вони пройшли під арками саду. Трояндові кущі залишилися за спиною, їх змінили зелені загорожі, в яких яскравими блискавками спалахували світляки.

— Сподіваюся, ви зрозумієте, якщо попрошу вас бути стриманим, — сказала вона, бажаючи, щоб її серце припинило так калатати. — Для мене це була незвичайна зустріч.

— Я дуже далекий від того, щоб зазіхати на бездоганну репутацію шляхетної дами. А втім, уточніть, будь ласка, яка саме частина нашої зустрічі має залишитися нерозголошеною? — Джест дивився на неї скоса. — Та, коли ви впали непритомна у траву, а я героїчно повернув вас до життя? Чи та, коли простували садом у моєму товаристві без супроводу когось зі старших?

Він поцокав язиком, удаючи несхвалення.

— Або, може, та, коли зізналися, що я вам снився, і я буду останнім гульвісою, якщо сподіватимуся, що цей сон не був такий нудний, як стверджуєте?

Кет притулилася до його руки.

— Усе разом.

Вільною рукою Джест поплескав її по пальцях.

— Для мене величезна радість зберігати секрет разом із вами, міледі.

Вони перестрибнули через хвіст охоронця-грифона, який, як завжди, спав, притулившись до воріт саду. Його тихе хропіння доносилося до них, навіть коли вони вже наполовину перетнули галявину.

— Раз у нас тепер є спільна таємниця, — сказала вона, — можу запитати, як ви це робите? Маю на увазі фокус із паном Кроликом.

— Який фокус?

— Ну, коли ви витягли його з капелюха Джека.

Джест зсунув брови, вираз його обличчя був злегка стурбований.

— Мила леді Пінкертон, боюся, що за короткий час нашого знайомства ви збожеволіли.

Вона підвела на нього очі.

— Я збожеволіла?

— Уявити собі, що я витяг кролика з капелюха? — він нахилився ближче до неї й по-змовницьки прошепотів: — Це неможливо.

Вона стримала усмішку, намагаючись також зобразити на обличчі вираз лукавства.

— Так сталося, пане Джесте, що іноді ще зранку до сніданку я можу повірити у принаймні шість неможливих речей відразу [9].

Він раптом зупинився й обернувся до неї. Її усмішка зникла.

— Що сталося?

Джест, зіщулившись, уважно дивився на неї.