Марисса Мейер – Безсердечна (страница 11)

Вона підхопила спідницю й злетіла сходами вниз у розарій.

Кетрін чула позаду дзвін скла та перелякані крики й гадала, що там витворяє Чешир, але озирнутися не наважувалася, навіть коли добігла до саду.

Світ навколо нахилився вбік. Дівчина зупинилася біля кованих воріт, схопившись за решітку, щоб не упасти. Перевела дух і, спотикаючись, пішла далі.

Уздовж зарослих конюшиною стежок між альтанками, увитими трояндами, і дзюркотливими фонтанами, повз підстрижені кущі, скульптури й став із лататтям. Вона спробувала дотягнутися до спини, відчайдушно намагаючись розстібнути застібки на сукні. Щоб хоч вдихнути. Але їй не вдавалося. Кетрін задихалася.

Її, мабуть, зараз знудить.

Або вона знепритомніє.

Раптом перед нею у відблисках яскравих вогнів замку виросла тінь, її силует простягався аж на газон для крокету.

Кетрін скрикнула, спотикнулась і завмерла. Вологе від поту волосся прилипло їй до шиї.

На неї насувалася тінь чоловіка в каптурі. Кетрін бачила, як він підіймає величезну сокиру, як на траві відбивається силует вигнутого леза.

Кетрін затремтіла й обернулася. Щось темне падало на неї з неба. Вона закричала й затулила себе руками, намагаючись захиститися.

Ворон каркнув, він пролетів так близько, що Кетрін відчула, як б’ються його крила.

— З вами все гаразд?

Вона ахнула й опустила руки. Серце шалено колотилося, коли вона вдивлялася у високий кущ, вкритий білими трояндами.

За мить вона розгледіла його в темряві. Блазень, ліниво відкинувшись, сидів на нижній гілці зі срібною флейтою в руках, хоча досі вона не помічала, щоб він на ній грав.

Кет закліпала очима. Половина волосся вибилася в неї з-під шиньйону й лежала на плечі. Обличчя горіло. Усе навколо крутилося в шаленому вихорі — лимонні тарти, невидимі коти, вигнуті сокири…

Блазень напружився й насупив брови:

— Міледі?

Світ навколо неї різко нахилився вбік, і настала темрява.

РОЗДІЛ 7

РАЗ УНОЧІ[5], думки похмурі відганяючи, в зажурі зблідла леді вийшла в сад, оступилася і впала… — долинув із темряви урочистий і печальний мелодійний голос. — Це ти точно підмітив, мій пернатий друже, — почувся ще один голос, вищий і живіший. — У нас часом десь не завалялася нюхальна сіль?

— У план твій із сіллю, друже, вкралася вада, тому я дам тобі таку пораду: щоб панночка оклигала мерщій, водою зимною її облий.

Щось важке стукнуло об землю поряд із Кет, після чого почувся тихий сплеск води.

— Ні, Вороне, ми не обливатимемо її з відра. Думай ще. Може, у нас є сир? Або трохи сіна? Королю завжди допомагає[6].

Щось зашаруділо, почулося бурмотіння, брязкіт і стукіт.

Подих.

Знаєш що? Нічого. Давай краще оце.

Зашелестіло листя, тріснула гілка. Щось ніжно залоскотало кінчик носа Кет.

Вона здригнулася й відвернула голову, вловивши слабкий аромат троянди.

— Ага, спрацювало.

Вона зморщила ніс. Розтулила очі, мружачись. Перед очима кружляли якісь темні тіні. Голова була важка, думки мішалися.

— Добрий вечір, — сказала розпливчаста тінь, перетворюючись на придворного блазня. Він забрав від її обличчя квітку троянди. — З вами все гаразд?

— Дарррма[7], — вимовив Ворон, умостившись на краю металевого відра.

Блазень уважно подивився на нього.

— Поводься чемно.

— Нема нечемності в примхливім привітанні, при першій зустрічі безглуздім запитанні. Не можна бути чемним повсякчас. Й подеколи задосить буде з нас.

— Саме це я й маю на увазі, — сказав Блазень. — Ти поводишся нечемно.

Ворон невдоволено каркнув. Розкинувши могутні крила, він злетів у повітря й опустився на верхню гілку трояндового куща.

Блазень знову обернувся до Кетрін. Він уже зняв крислатого капелюха, його хвилясте чорне волосся місцями сплуталося на голові, а подекуди стирчало в боки. Світло садового ліхтаря відбивалося золотом в його густо насурмлених очах. Він усміхнувся до неї: це була дружня усмішка, що розпливлася по всьому його обличчю, на щоках з’явилися ямочки, очі примружилися. У Кет тьохнуло серце. Під час виступу її зачарувала його магія, веселили його дотепи, але дівчина не усвідомлювала, що Блазень ще й вельми гарний.

— Я радий, що троянда допомогла, — сказав він, крутячи її в пальцях. — Підозрюю, що ця зустріч була б зовсім інша, якби нам таки довелося облити вас водою з відра.

Вона кліпнула очима, не в змозі усміхнутися, а в нього по обличчю пробігали тіні. Ні, це не просто світло ліхтаря. Його очі справді були кольору золота. Кольору соняшника, ірисок і лимонів, що звисають із гілок дерева.

Її очі розширилися.

— Це ви.

— Так, це я, — погодився він.

Схилив голову набік і знову похмурнів.

— Серйозно, міледі, ви… — він на мить завагався, — …вам загалом уже краще?

Вона знову відчула його, той внутрішній поштовх, який підказав, що в нього є якась річ, належна їй, і якщо вона хоче її повернути, то мусить наздогнати його.

— Міледі? — Відклавши троянду вбік, він торкнувся її чола тильною стороною руки. — Ви мене чуєте? Ви дуже гаряча.

Світ знову закрутився навколо неї, але цього разу це було чарівне відчуття, хотілося зупинити час.

— Може, покликати лікаря?

— Ні, дякую. Зі мною все гаразд.

У Кетрін ледве ворушився язик, пальці тремтіли, але вона встигла піймати його руку, перш ніж він підхопився. Блазень розгублено застиг на місці.

— Але я не відчуваю ніг, — зізналася вона.

Його уста скривилися в посмішці.

— Значить, загалом уже краще. Не скажемо Воронові, що він мав рацію, бо тоді буде нестерпний увесь вечір. — Блазень глянув униз. — Можу поручитися, що ваші ноги на місці, хоч і заховані під величезним стосом тканини. Можу пошукати їх, якщо хочете.

Він говорив щирим тоном із невинним виразом на обличчі.

Кетрін розсміялася.

— Дуже великодушно з вашого боку, дякую, але вже якось сама спробую їх знайти. Допоможіть мені сісти, будь ласка.

Досі тримаючи її долоню, Блазень просунув вільну руку під плечі й посадив її. Вона помітила, що його капелюх валяється неподалік, а навколо розкиданий якийсь дивний мотлох: скляні кульки, заводна мавпочка, носові хустки, пуста чорнильниця, різноманітні ґудзики, двоколісний велосипед із величезним переднім колесом, срібна флейта.

Кет поплескала себе по ногах, упевнившись, що вони на місці. Відчула поколювання в занімілих пальцях.

— У вас руки холодні, як бурульки. — Він узяв її пальці в долоню й почав розминати від кісточок до зап’ястя. — Вам стане краще, коли кров трохи розігріється.

Кет уважно дивилася на Блазня, на його скуйовджене волосся, на кінчик носа. Хлопець сидів, схрестивши ноги, на траві, схилившись над її рукою. Його дотик був несподівано теплий і щирий у порівнянні з тими, до яких вона звикла — з тими короткими ввічливими дотиками, коли руки зустрічаються під час вальсу або кадрилі.

— Ви лікар? — запитала вона.

Блазень знову глянув на неї зі своєю усмішкою, що може розтопити навіть кригу.

— Я блазень, міледі, а це значно краще, ніж лікар.

— Чому це краще, ніж лікар?