Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 8)
РОЗДІЛ 2
Тобі краще залишитися в автівці, доки ми не переконаємося, що поблизу немає демонів, — мовила Еме.
Маель із жалем глянула на мене й вийшла слідом за Ешем. Після того, що сталося на заправці, я не могла заперечити проти такого запобіжного заходу, навіть якщо мене це й засмучувало. За будь-яким деревом чи кущем міг ховатися демон. Зціпивши зуби, я кивнула й задовольнилася тим, що, поки вони втрьох оглядали територію, спостерігала за нашим домом крізь вікно машини. Принаймні ніхто не помітив сліз, які виступили в кутиках очей. Ми добралися додому, і будинок здавався практично таким, як ми його залишили. Темно-зелений плющ снувався знайомим сіро-коричневим вивітреним гранітом. Кована огорожа, хоч і крива, однак захищала занедбаний нині сад. Не давали йому впасти і стебла чорної блекоти, яка розрослася, наче бур’ян, і зацвіте вже за кілька тижнів. Кілька плит шиферу зіслизнули з даху й, мабуть, дощ потрапив у кімнати нагорі. Швидке заклинання тут нічим не зарадить. У будь-якому разі, якщо подумати, старий будинок здебільшого тримався купи завдяки багатовіковій магії, яка жила всередині. Трави в горщиках на парадних сходах висохли, а крізь одне з вікон долішнього поверху тягнулася тріщина. У будь-якій іншій покинутій будівлі вже давно поселилася б якась істота. Та не в житлі відьми. Еме та Маель, перед тим як поїхати, наклали на наш дім багато заклять. Сюди навіть мурасі не потрапити. Сміючись, Маель і Еш повернулися із саду.
— Усе гаразд! — Маель вигукнула так голосно, що будь-який демон у радіусі багатьох кілометрів мав нагоду її почути.
Еме здригнулася. За останніх два роки ліс досить близько підступив до нашого будинку. Вона стояла на протилежному боці вулиці й недовірливо розглядала темні дерева. Я її не звинувачувала. Хтозна, що затаїлося між корінням. Я усміхнулася щасливо й сумно водночас. Змінилося так багато й водночас майже нічого. Ліс тут існував би завжди, з нами чи без. Я глибоко вдихнула, відчинила двері автівки й вийшла.
Уздовж огорожі крався чорний кіт, з-під лоба зиркаючи на мене й сестер. Він тихенько зашипів на знак вітання. Еме прибігла назад і присіла перед ним. Імовірно, це був один із котів, яких вона постійно звідкись підбирала й доглядала. Через ліве око тварини проходив широкий шрам. Краще не знати, звідки ця травма.
— Міло, ти добре охороняв дім? — Еме простягла руку, і він, муркочучи, поклав на неї голову. Не було такого чотирилапого із плоті і крові, якого наша старша сестра не приручила б.
Невдовзі на жахливому бежевому светрі, який вона носила під плащем, красуватиметься котяча шерсть. Цей светр був із тих, що сестра в’язала впродовж довгих місяців, поки сиділа біля мого ліжка й пильнувала мене. Вона носила їх як трофей. Наче кожен шов і петля забирали частинку моєї хвороби, у що не так і важко повірити.
Маель обійняла мене однією рукою, і я на неї обперлася.
— Удома, — тихо мовила вона. — А я і не вірила.
— Та ти б повернулася, навіть якби довелося перепливати море самотужки, — заперечила я.
Вона скривилася:
— Я точно роздумувала над цим десь із сотню разів, однак тепер, знаючи, які чудовиська живуть у воді, рада, що все ж цього не зробила, — вона витерла рукою обличчя й тихо хмикнула.
Теплий вітерець промайнув між нами, погладивши мою шкіру. У повітрі пахло розмарином, чебрецем і лавандою. Я так скучила за всім цим, за кожним подихом вітру, кожною травинкою і кожним теплим сонячним промінчиком.
— Якщо заплачеш, то розмажеш макіяж, — сказала я Маелі, — тоді тобі вже нікого не вразити, бо будеш схожою на єнота.
Вона засміялася й відпустила мене.
— Тут ти маєш рацію. Це не той день, коли треба сумувати, — вона грайливо двічі покрутилася довкола своєї осі, а її барвиста спідниця закрутилася навколо струнких ніг. Під час подорожі вона підвела свої очі чорним і тонкими лініями із хни намалювала на лобі півмісяць.
— Ми знову вдома, — голосно раділа вона, вдаючи, що диригує невидимим хором. З’явилося з десяток ворон: вони сіли на гребінь. Маель помахала їм, і ті відповіли голосним карканням. У будинку на іншому боці галявини нічого не ворухнулося. Здавалося, усе вимерло.
Згідно з даними Братства, у Пемпоні досі мешкало чимало відьом і чаклунів. Мені кортіло дізнатися, чи правда це. Колись новина про наше повернення рознеслася б миттєво. Колись я б одразу зателефонувала Езрі. Усередині розлилося знайоме почуття втрати, однак я рішуче заштовхала його назад. Та однаково запитувала себе, чи прийде він із нами привітатися. Не варто на це сподіватися. Езра Токвіль стер мене зі свого життя, наче непотрібний штрих олівця. Той поцілунок — єдиний поцілунок, який коли-небудь він мені дарував, — насправді був прощальним. Він не збрехав. Як завжди. Я мусила це знати, а не чекати місяцями, сподіваючись, що він піде за нами, зателефонує або відповість на один із моїх листів. Усе ж певний час поштова система ще працювала, і Братство регулярно надсилало гінців до Пемпона. Езрі нічого не вартувало додати повідомлення для мене. Він цього не зробив.
Маель обняла мене.
— Тепер усе буде добре, — бурмотіла вона, що було, зважаючи на обставини, просто насмішкою. У будь-якому разі мені вже пощастить, якщо за наступним поворотом мене не приб’є якийсь демон.
Вона побігла доріжкою, що обросла бур’янами, і піднялася кам’яними сходами, вкритими мохом. Коли сестра клацнула пальцями, усі магічні бар’єри, які боронили будинок, розсипалися. Двері відчинилися, і будинок полегшено зітхнув. На нас полетіло павутиння і пил. Еме закашлялася, а я кілька разів чхнула. Маель це грубе привітання, здавалося, зовсім не збентежило, бо вона заспокійливо поплескала каміння рукою і переступила поріг. Пролунало зітхання. Дім сумував за нами, і навіть якщо зараз він відчув полегшення, то ще кілька днів демонструватиме нам своє невдоволення. Просто нас надто довго не було. Два роки, які здавалися вічністю. Він не пустував, відколи в XVII столітті сюди переїхала наша праматір. Тут завжди жила мінімум одна відьма. Не дивно, що дім обурювався.
Вдихнувши на повні груди, я обернулася до Еша:
— Ти йдеш? Дім буде радий познайомитися із чоловіком, який мене вилікував, — я простягнула йому руку. Мені дев’ятнадцять, і я знову здорова. І цим я насамперед завдячую йому. Якусь мить я розглядала його правильні, тонкі риси обличчя і розумні, трохи розкосі очі. Він здавався не таким бездоганним, як Езра, та хіба хтось може зрівнятися з останнім? Еш був поруч, коли я ледь не померла.
— Віанно, — він перебив мої думки. — Усе буде добре. Ось побачиш. Разом ми впораємося.
Чому в мене не вдавалося в нього закохатися? Я здогадувалася, що він сподівався на це. Підозрювала, що він відчував до мене щось більше, ніж зізнавався. Чому так складно відпустити Езру?
— Ти, мабуть, утомився: таку відстань проїхати.
— Аніскілечки, — запротестував він, хоч і не спав ні секунди, відколи ми вирушили в дорогу. Він кинув останній погляд у напрямку лісу. — Мені цікаве місце, у якому ти виросла.
Коли ми зайшли, вхідні двері видали звук, схожий на ричання, а петлі заскрипіли, ніби роздумували, чи не зачинитись їм перед нашими носами. Дошки в мене під ногами теж із протестом зарипіли.
— Ей, — нагадала я будинку. — Це я, Віанна. Припиняй, — я збентежено насупилася. — Він не чекав, що я повернуся, чи не так?
Еш поклав долоню на дверну раму:
—
«Ні, — вирішила я, — більше я звідси ніколи не піду».
Ми зайшли у вузький передпокій. Усередині теж нічого не змінилося, окрім товстого шару пилу на меблях. Барвистий клаптиковий килим на світло-коричневій дерев’яній дощатій підлозі дещо вицвів, а скло в рамах картин на стінах помутніло.
Ми вирушили слідом за Маеллю та Еме на кухню, де Еме вже наділа фартух і відкрутила кран. Звідти ринула коричнева брудна рідина. Я гидливо скривилася. Тут теж на всьому лежав товстий шар пилу. Маель відчинила вікна та двері на терасу, яка вела в сад, і жестом висунула чотири стільці, за що отримала докірливий погляд Еме. Маель, очевидно, уже забула про план не використовувати в моїй присутності відьомські сили для повсякденних справ. Я підозрювала, що Еме насправді подобається прибирати. Пристрасть, яку ми з Маеллю точно не поділяли.
— Ми з Ешем займемося вітальнею, — запропонувала я. — А ти біжи нагору, — звернулася я до Маелі. У спальнях вона змогла б відвести душу, не отримавши від Еме на горіхи. — Тобі доведеться спати в кімнаті зі шпалерами у квіточку, — застерегла я Еша. — Тут не передбачено гостьової кімнати для чоловіків.
Маель лукаво посміхнулася, проходячи повз нас.
— Еше, ти — справжня прем’єра, — подразнилася вона. — У будинку сімейства Грандьє дуже рідко ночують чоловіки. Сьогодні вночі тебе відвідають наші предки-відьми.
Задумливий погляд Еша зупинився на мені.
— Буду радий із ними познайомитися.
Маель, зітхнувши, похитала головою і поплескала його по руці.
— Припини завжди казати правильні речі. Це діє на нерви.
Він незворушно знизав плечима.
— Стаємо до прибирання, — звернувся до мене. — А потім мені знадобиться чашка чаю і хороша порція сну.