Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 10)

— Ну, звісно. Вона не вгамується, поки не понасипає трав у кожен куточок, — висловивши своє пророцтво, я пішла до себе в кімнату й, глибоко зітхнувши, притулилася до дверей із внутрішнього боку.

Моє маленьке віконце Маель теж відчинила. Усе сяяло чистотою, наскільки за такий короткий час магії було під силу із цим упоратися. Підійшовши до ліжка, я впала на матрац і заплющила очі. Зовні долинав шелест листя на деревах і плескіт невеликого струмка у віддаленому кінці ділянки. За винятком цього — повна тиша. Не чути ні машин, ні літаків, ні людських голосів.

Я залізла під ковдру й заснула. Прокинулася вже під вечір. Сонце опустилося набагато нижче. Я б із задоволенням просто лежала, чекаючи, поки день зміниться на ніч, однак у шлунка були інші плани, й він підбадьорливо бурчав. А також дуже хотілося дізнатися, хто ще був у Пемпоні. Я встала, розпакувала рюкзак і попрямувала у ванну. У повітрі все ще витав знайомий запах Ешевого засобу після гоління. Я всміхнулася. Маель удень мала рацію щодо чоловіків у цьому домі. Наш батько тут із нами ніколи не жив. Він був часовим магом і, відповідно, вважав за краще мандрувати в часі. Коли він якось узагалі не повернувся, мама померла з горя. Після цього mémé та кілька інших відьомських сімей цього району піклувалися про нас. Мені ледве виповнилося шістнадцять, коли й mémé нас покинула. Я досі за нею сумую. Я підморгнула обличчю, яке дивилося на мене із дзеркала: бліде, але не таке худе, як перед від’їздом. Я успадкувала мамині великі карі очі та кучеряве до плечей світло-русяве волосся. Найбільше приковував погляд широкий рот, який раніше дратував мене, бо ще більше підкреслював худі щоки. Тепер він мені подобався так само, як і густі темні брови. Можливо, я не така гарна, як Маель, чи розумна, як Еме, але це не мало жодного значення. Я вдячна за те, що маю і ким є. Я втратила надто багато, аби не цінувати те, що залишилося. Поруч усе ще мої сестри, Еш, а тепер знову наш дім і ліс. Я впевнена, що моя магія теж колись повернеться. Я мусила в це вірити.

Після тривалого душу я насухо витерла волосся й розчісувала доти, доки воно не стало блискучим і не розсипалося по спині. Потім нанесла на губи трохи блиску, який Маель готувала сама, і повернулася до себе в кімнату. Там натягла темні джинси, блакитний светр і свої пошарпані «мартенси». Відтак я невдовзі долучилася на кухні до Маелі та Еме, а потім сходами спустився й Еш.

— Їдьмо до Рози, поки я не померла з голоду, — мовила Маель.

— Чого ми, звісно, не можемо допустити, — відповів Еш. — Усі ж знають, наскільки прикрою ти тоді стаєш.

Маель показала йому язик.

— Гадаєте, Роза з Едріаном і досі тут? — запитала я.

— Зараз і дізнаємося. Та, гадаю, так. Їй не можна було виїхати, а Едріан відмовився залишати її саму. Візьміть із собою плащі, — наказала Еме. — Пізніше буде холодно.

— Як скажеш, мамуню, — гаркнула Маель. — Вона припинить коли-небудь? — прошепотіла мені, однак, не чекаючи відповіді, помчала на двір.

Еш простягнув мені мій плащ і похитав головою, спостерігаючи за нашою люб’язною суперечкою. Утім, він прихопив і свій, який перед тим повісив на вішак у передпокої. Від мене не сховався його пильний погляд, коли хлопець ступив за двері, поклав руку мені на спину й повів мене через палісадник. Я і сама не знала, чого очікувала, але тільки не цієї оманливої тиші.

 

РОЗДІЛ 3

 

Наш будинок розташований на вулиці Феї Моргани, тобто всього за кілька сотень метрів від потрібного нам місця, проте безпечніше було їхати машиною. На вулиці, уже не такі доглянуті, як раніше, спускалися вечірні сутінки. Еме сиділа за кермом, Маель на передньому сидінні вистромила з вікна голову та руки. Такою щасливою я її давно не бачила. Здавалося, що на вечірньому повітрі бретонського раннього літа вона знову стала самою собою.

Гластонбері також був магічним місцем. Звичайні люди, дивлячись на абатство, бачили лише руїни. Але для тих, хто володіє магічним даром, у цьому місці поєднувалися енергії стародавніх часів. Воно не зруйнувалося, його просто сховали від людей. Для нас воно все ще поставало в усій його красі. Величезне й величне абатство уособлювало все, що втратили люди. Віру в невідоме. Навіть Артур бував у Гластонбері, бо тільки звідти можна було потрапити на острів Фей — Авалон.

Попри подібне міфічне минуле, магії Гластонбері ніколи не зрівнятися з Броселіандом. Бажання поблукати лісом стало непереборним, від нього в мене буквально поколювало все тіло. Я знала, що це означало. Ліс кликав мене. Дитиною я проводила там кожнісінький день. Гуляла Безповоротною Долиною і плела вінки на могилі Мерліна. А на Відьминих скелях mémé провела для мене мій перший урок. Я просто дочекатися не могла, коли знову побачу всі ці місця, але не знала, чи наважуся зайти до лісу.

Після нападу сильфіди Езра більше не дозволяв мені самій блукати Броселіандом. Він завжди ходив зі мною. Якось навіть уночі ми влаштували пікнік на березі Дзеркала Фей. У ніч на Белтейн⁵ води озера у світлі місяця переливалися сріблом. Моя сім’я традиційно святкувала його з іншими відьмами, а мене залишили вдома, бо я надто ослабла. І хоча я Езрі не скаржилася, він прийшов до мене й відвів до озера. Я так сподівалася, що він мене поцілує. Але, звісно, він цього не зробив. Зараз я розумію, що він ніколи не дивився на мене так, як я на нього. Якщо колись і мав до мене якісь почуття, то радше щось на кшталт тих, які виникають до молодшої сестрички.

Еш мовчки стиснув мою руку.

— Це дуже гарне місце й набагато спокійніше, ніж я думав.

— Ми ж дорогою сюди зустріли достатньо демонів, тобі мало? — ліниво пожартувала я. — Так чи інак, а я не скаржуся.

— Мені просто здається це дивним. Не впевнений, що річ лиш у тому, що тут зібралося так багато людей, які володіють магією. Навіть у Ренні періодично відновлюються нальоти.

— Не хвилюйся, — я поплескала його по руці. — Ти ще пошкодуєш, що погодився супроводжувати нас.

— Не думаю.

Пемпон складався з кількох будинків, розподілених посеред Броселіанду на кількох великих галявинах. Центром його стало відоме ще із Середньовіччя торгове селище. Тоді ліс покривав усю внутрішню область Бретані. Із часом його потроху повирубували. Навіть назву люди давно забули. Броселіанд — чарівний ліс. Таку назву він отримав від кельтів. А сьогодні царство друїдів, фей і богинь перетворилося на місце, звідки виходить зло.

І нехай я на власній шкурі в цьому переконалася, мені досі важко в таке повірити. Моє дитинство було просто чудовим, попри те, що виросла я без батьків. Удома завжди пахло свіжоспеченим хлібом, домашнім звареним смородиновим варенням і сушеними травами. Ми багато грали разом, а вечорами біля каміна читали вголос книжки. Узимку каталися на ковзанах на замерзлих озерах у лісі, і я завжди мріяла побачити крізь кригу скляний палац, у якому Вівіана нібито виховала Ланселота. Найкращого друга короля Артура, який пізніше зрадив його, полюбивши дружину короля.

Я нічого так шалено не хотіла, крім того, щоб усе знову стало як раніше, оскільки в моїх дітей колись має бути таке ж щасливе дитинство, як і моє. І я не дозволю це в мене відібрати. Однак спершу нам треба поборотися з демонами та перемогти їх. Їм тут не місце. Це наш світ. Ось тільки, схоже, між моїм бажанням і його втіленням стояв ніхто інший, як Езра Токвіль.

Еме зупинила машину. Шини захрустіли гравієм.

— У будь-якому разі ресторан досі відчинений, — усі відчули в її голосі полегшення.

Мене накрило недоречне почуття спокою, поки я розглядала ґратчасті балки, що оточували граніт пісочного кольору. Вони ще більше занепали, але в іншому теж майже нічого не змінилося. Металева табличка над дверима, на якій була виведена назва ресторану, висіла криво й тихо поскрипувала. Від вітру на вікнах тремтіли фіранки в червону клітинку, на вулицю долинали уривки шансону, який Роза, очевидно, досі програвала на своєму улюбленому грамофоні. За маленьким вуличним столиком сиділи двоє людей похилого віку. Вони грали у триктрак — французький варіант нардів. «Le Coq» був найпопулярнішим готелем у селі, і в цьому плані теж явно нічого не змінилося. Ми вийшли з машини і, привертаючи до себе цікаві погляди, попрямували до вхідних дверей.

Один із двох чоловіків — Генрі, колишній єгер Броселіанду, — підвівся, щоби привітатися з нами. Він недовірливо провів мозолистою рукою по моїй щоці, і я помітила сльози в його ще сяйнистих синіх очах, які майже сховалися серед численних зморщок на його обличчі.

— Маєш гарний вигляд, дівчинко, — зворушено пробурмотів він. — У Розалінди очі на лоба вилізуть, — у дитинстві він часто брав мене із собою в ліс і вчив, як акуратно наближатися до тварин, щоб за ними поспостерігати.

— Добре знову бути вдома.

Генрі задумано кивнув.

— Тут уже не так, як раніше, — попередив він. — Я більше не ходжу в ліс.

— Мені шкода, — він любив Броселіанд, тож йому, мабуть, нелегко давалося триматися від нього на відстані.

— Маємо, що маємо, — зітхнувши, старий відьмак знову сів, кинувши перед тим на Еша оцінювальний погляд.

Еме відчинила скрипучі дерев’яні двері, і нам назустріч відразу ринули знайомі аромати. Пахло мульфритом⁶, смаженою рибою, бретонськими гречаними млинцями та Розиним легендарним солончаковим ягням. Далеко не всі столики в залі були зайняті, більшість гостей — відьми та чаклуни, хоч було й кілька звичайних людей. Багато людей саме похилого віку відмовлялися їхати й жити за кордоном як біженці.