Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 11)

Роза із трьома тарілками в руках пробиралася вузенькими проходами між столами. Озирнувшись на двері й побачивши нас, вона ледве не випустила їх. Швидко поставивши всі страви на один зі столиків, вона недовірливо прикрила долонями свої товсті щоки. Коли жінка похитала головою, розмови дещо стихли. Тоді вона кинулася до нас настільки швидко, наскільки це дозволяли її габарити й вузькі проходи.

— Мої дівчатка, — пробурмотала вона замість привітання. — Це справді ви? — Роза притиснула спочатку Еме, а потім Маель до широких грудей у незмінному білому фартуху з рюшами. За останні два роки її кучеряве волосся ще більше побіліло, але в усьому іншому вона залишилася такою ж, як і раніше. Роза зітхнула, і в цьому зітханні пролунали одночасно полегшення і розчарування. — Ви повернулися. Чому? Адже це так нерозумно, — вона витягла з фартуха величезну носову хустку та промокнула свої карі очі. — Ви знову тут, — повторила вона.

Еме прочистила горло, а Маель засяяла й поцілувала Розу у круглі щоки.

— Ми мусили повернутися.

Роза звела густі брови. Пізніше, коли залишимося самі, доведеться давати їй краще пояснення. Гучно хмикнувши, вона повернулася до мене.

— Віанно, — Розалінда майже побожно промовила моє ім’я. — Невже ти одужала? — коли я кивнула, вона мене теж обійняла. Спершу обережно, наче я скляна, а потім міцніше, коли зрозуміла, що я вже не така тендітна. — Клянусь усіма феями. Повірити не можу. — Вона гладила мене своєю мозолистою рукою по волоссю. У її погляді читалися то радість, то тривога. — Як би мені хотілося, щоби твоя mémé побачила тебе зараз. Яка ти вродлива, — з її очей знову покотилися сльози.

Роза не просто найкраща подруга нашої бабусі та господиня цього ресторану, вона теж відьма. Після смерті mémé вона нас, можна сказати, взяла за дочок. Її онук Едріан ходив з Еме та Езрою в один клас ліцею, але, на відміну від Езри, після школи не виїхав із Пемпона, а навчився у своєї бабусі куховарства. І колись збирався перейняти управління рестораном.

— Але ж і ти досі тут, — сказала Маель.

Роза відмахнулася:

— Я стара жінка й уже не поїду звідси. Якщо помру, то тільки у Броселіанді.

— А що з Едріаном? — запитала я.

Вона міцно стиснула губи.

— Він не захотів мене слухати. Едріане, — крикнула вона через весь зал, — поглянь, хто прийшов!

Мабуть, він вирішив не залишати свою вперту бабусю саму. Проте це було небезпечно, оскільки Едріан не успадкував її магічних здібностей. Інколи магія просто перестрибувала через якесь покоління, а хлопчики й так рідше отримували дар.

Роза ще раз стиснула мене в міцних обіймах, і я засміялася крізь сльози після її фрази:

— Принаймні тепер у тебе хоч трішки жиру на ребрах з’явилося, — тільки зробивши такі висновки, вона нарешті мене відпустила й уперла руки в боки. — Ходімо, мої любі. Ходімо. Подорож, напевно, була важкою. І ви явно давно не їли нормальної їжі. Я нагодую вас нашими фірмовими стравами, а ви докладно розповісте, що з вами відбувалося. А насамперед про те, хто той симпатичний юнак, який привіз вас. Маеле, ти знову натворила дурниць? Ти ж його не приворожила? — вона вперла свій шоколадно-карий погляд у мою сестру-блондинку.

Маель дзвінко розсміялася:

— Саме це досягнення не можу собі приписати, Розо. Еш тут не заради мене.

Очі Рози розширилися, й вона уважно, наскільки дозволяло приглушене світло, подивилася спершу на Еме, а потім і на мене.

— Файно, файно, — полегшено пробурмотала вона.

Я задумалася про те, якого висновку вона дійшла. Звісно, їй теж була відома історія мого нерозділеного кохання. У п’ятнадцять за це й наполовину не було так соромно, як зараз. Я тисячу разів виливала душу на її кухні. Може, мені її пізніше запитати про Езру? Вона привела нас до столика.

— Еш мене вилікував, — дещо із запізненням повідомила я. — Без нього я б не одужала.

— Тоді він мусить бути дуже хорошим відьмаком, — сказала Роза. — Я одразу відчула, — вона обернулася до нього та простягнула руку. — Бабусі Віанни не вдалося їй допомогти. Це зробило її страшенно нещасною. Ті часи були найжахливішими для всіх нас. Ми в тебе в боргу, хлопчику мій.

— Дуже дякую. Але з більшою частиною роботи Віанна впоралася сама, — пояснив Еш із притаманною йому скромністю, потиснувши їй руку. — Сподіваюся, друзі Віанни стануть і моїми.

Роза зайшлася глибоким, хриплим сміхом, який завжди ніби йшов у неї із живота.

— Ми друзі, поки ти добре поводишся з моїми дівчатками. Вас послало Братство, чи не так? — вона пригрозила нам товстим пальцем. — Ми тут хоч і за муром живемо, але не на Місяці.

— Він — член Братства, — повідомила їй я, і Роза ледь здригнулася. На щастя, за спиною своєї бабусі з’явився Едріан, і до відповіді справа не дійшла. Братство не мало тут хорошої репутації. Люди зберігали вірність Ложі. Едріан поставив на стіл миску з підсоленим маслом і кошик свіжого білого хліба. Слідом опустилася тарілка варених артишоків і гострий гірчичний вінегрет, який пасував до цього всього.

— А ви від дефіциту не страждаєте, — сухо зауважила Маель. — Це справжній бенкет.

— Ложа забезпечує нас усім необхідним, — Едріан узяв мене за руку й потягнув угору. Довготелесий хлопець явно нехтував власною їжею, бо був іще й дуже худим. Чорне кучеряве волосся він заплітав у кіску. — Маєш прекрасний вигляд, — шепнув він мені на вухо й міцно обійняв. — Езра буде в шоку. Він уже знає, що ти повернулася? Йому це не сподобається.

Я глитнула й вивільнилася з його обіймів. Я ніяково заправила за вухо пасмо волосся й похитала головою.

— Ми не підтримуємо контакт, — я опустилася на дерев’яний стілець, проігнорувавши його наморщений лоб, узяла шматочок хліба й намастила маслом. — На вигляд просто божественно, й пахне смачно! — вигукнула я з награним захопленням. — Як же я скучила за твоєю їжею, — чесно додала я. Під час хвороби я їла, наче горобець, хоч би що готували мені Роза й Едріан.

Він іще мить за мною спостерігав, як робив це завжди, щоб я вкусила хоча б зо два рази, і знову зник у кухні. Едріан краще за мене знав, що Езра викреслив мене зі свого життя. Вони були найліпшими друзями. Але, можливо, вони вже теж не так багато спілкуються, як раніше. В Езри, найімовірніше, справ по саму зав’язку. Але нас йому однаково доведеться вислухати.

Після хрумкого хліба й артишоків ми накинулися на тарілку із гребінцями — усі, крім Еша, який відмовився їх навіть куштувати.

— Ти змушував нас їсти кров’янку, — нагадала йому Маель, проколовши виделкою щільне біле м’ясо молюска. — Ось це справді була гидота.

— Нічого подібного, — заперечив він, але, на щастя, Едріан одразу подав цибулевий суп і тарт. Далі був тушкований кролик із розмарином і картоплею. Ми цокнулися келихами із червоним вином за наше повернення, і коли я вже думала, що скоро лусну, Роза принесла масляний пиріг і чотири філіжанки чорної кави.

— Не треба витрачати на нас усі запаси, — обережно сказала Еме.

— Сьогодні ми святкуємо, — пояснила Роза. — У нас не часто трапляється така нагода. Тому насолоджуйтеся.

Перед двома наступними стравами ми зсунули кілька сусідніх столиків і тепер сиділи разом із рештою відвідувачів за одним довгим столом. Когось я знала з дитинства, інші, мабуть, переїхали сюди. Генрі зі своїм партнером по грі сів на протилежному боці столу й відчайдушно фліртував із Розою. Коли на вулиці стало темніти, ми поставили свічники. Ніхто не йшов додому, і я готова була побитися об заклад, що ці люди вже цілу вічність так безтурботно не проводили вечір. Еш уважно прислухався до звуків, які долинали ззовні. Як мінімум доти, доки Едріан не зачинив вікна й не замкнув віконниці з обох боків. Перед дверима він опустив важку балку й закріпив її залізним прутом. У мене виникли сумніви, що це зупинить демона. Більшість присутніх проігнорували такі запобіжні заходи, проте непоміченими ті не залишилися. Колись жителі Пемпона допізна танцювали на вулицях. Еш узяв мене за руку, коли я замовчала, і м’яко її стиснув.

— Прийшов час сидру з «Crème de Cassis», ти так не вважаєш? — прошепотів він мені на вухо. — Чи хочеш додому?

— Не хочу. Я б потанцювала.

Очі Маелі блищали у вогні свічок, а моя пропозиція викликала велике захоплення навіть серед старших. Один чоловік підвівся й підійшов до піаніно в кутку, інший зняв зі стіни укулеле. Разом вони почали грати стару бретонську народну пісню.

— Omnia de finaris, — за наказом Рози посуд склався в гірки, і ми занесли його на кухню. Скажи я їй, що моя магія остаточно зникла, це її засмутило б.

— Давай я, — мовив Едріан, коли я зібралася взяти наступну гірку.

— У Віанни достатньо сил, — втрутився Еш. — Не хвилюйся. Вона може робити все, що їй заманеться. Навіть тягати посуд.

— Саме так, Віанна може, — я весело похитала головою. — Якби захотіла, могла б кілька місяців танцювати без перепочинку.

Погляд Едріанових темних очей став іще скептичнішим. Доведеться пройти довгий шлях, щоб переконати Розу, його й моїх сестер, що я більше не вразлива квіточка.

— Ну добре, — мовив Едріан і скривив губи в посмішці. — Тоді відсунемо столи вбік.

Невдовзі Роза поставила на барну стійку величезний піднос із bolennoù — бретонськими філіжанками, з яких п’ють сидр, який іще справді залишився, хоч і без «Crème de Cassis». Ми всі поцокалися. Потім я пригубила напій і непомітно здригнулася. Мені доводилося пити і смачніші речі. Еш хитро всміхнувся, теж відставив свою чашку й потягнув мене танцювати. З кожною піснею музика дедалі пришвидшувалася, і я танцювала по черзі з ним, із Маеллю, з Едріаном, з Еме або з кимось з інших гостей. І тільки коли, зовсім виснажена та спітніла, повернулася до стійки, зробила ще один великий ковток сидру. Смачнішим він не став, але спрагу вгамував. На цю мить я вже валилася з ніг, але йти не хотілося. Ніколи ще не почувалася настільки живою. Еш допоміг мені вилізти на барний табурет.