Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 13)

— Їдьмо звідси, — попросила я Еша, який теж спостерігав за невідомим мені чоловіком.

— Зараз це найкраще рішення, — він узяв мене за руку, й ми разом підійшли до барної стійки.

Я стисла зуби. Не можна допустити повторного зіткнення з Езрою.

— Еме, — мовила я, коли ми підійшли до їхньої трійці. — Може, підемо? Я втомилася.

— Я відвезу вас додому, — відповідь Езри прозвучала наче вистріл із пістолета.

— У цьому нема потреби, — заявив Еш таким крижаним тоном, якого я ніколи від нього не чула. Завжди такий ввічливий і люб’язний, зараз його словами запросто можна було б розрізати кокос навпіл. — Я відвезу Віанну та її сестер додому. Зі мною вони в безпеці, — раніше власницький інстинкт проявлявся в ньому не так сильно.

— Маєш рацію. Нам уже час іти, — погодилася Еме. — Що пізніша пора, то менше мені подобаються гості, — вона начепила свій найсуворіший вираз обличчя.

Після того як дуже рано померла наша мама, Еме перебрала на себе її роль для нас із Маеллю. Вона старша за мене на чотири роки й іноді трохи перегинала зі своїми спробами виховувати нас. У таких випадках ми з Маеллю найчастіше робили протилежне тому, чого вона від нас вимагала. Це було для нас своєрідною грою, проте, коли вона вже обдаровувала нас таким ось поглядом, ми розуміли, що пора поступитися і підкоритися. Чому вона щойно обдарувала цього красеня своїм поглядом гувернантки, залишилося для мене таємницею, та на хлопця він не мав жодного ефекту.

Світле волосся спадало йому на обличчя, а губи, побачивши ворожість, яку випромінювала Еме, розтягнулися в лінивій усмішці. На мій подив, її строгий погляд теж змінився усмішкою. Здивовано заморгавши, я швидко перевела погляд на Езру, який роздратовано насупився.

— Не хочеш представити мене своїм друзям? — запитав блондин, розтягуючи слова.

Я придивилася до нього уважніше. Одягнений він був дуже незвичайно. Чоботи для верхової їзди, шкіряні штани та вузька шкірянка, ніби пошита точно за його стрункою, мускулистою фігурою. Утім, матеріал здавався не гладеньким, радше шкіра була якоюсь лускатою. Інший опис мені на гадку не спадав. На куртці сріблом сяяли ґудзики з витисненим на них гербом, який при тьмяному світлі мені впізнати не вдалося.

— Віанно, це Калеб Кораліський, — завагавшись, мовив Езра, але дивився лише на Еша. — Він гість Ложі.

Тоді він, певно, не маг. Кораліс? Жодного разу не чула про місце з такою назвою.

Від Еша почувся звук, схожий на ричання. Його рука лягла на руків’я атама — ритуального кинджала відьом і чаклунів. Езра напружився всім тілом, що й не дивно. Еш загрожував його гостю. Дуже неввічливо й нерозумно, якщо взяти до уваги нашу місію. Я заспокійливо поклала долоню на руку Еша.

— Привіт, — привіталася я із чоловіком, простягнувши йому руку. — Я Віанна.

Він її потис. Ні, однозначно не маг. Я не відчула ні краплі магії. То чому він тут, а не в безпеці за стіною? Як безглуздо з його боку.

Тепер цей Калеб усміхнувся й поводив бровами. У цьому жесті було щось зовсім хлоп’яче, і я стримала усмішку.

— Езра вирішив зробити мені невеличку екскурсію, щоб я перейнявся красою його батьківщини, і змушений визнати, він не обдурив, — погляд хлопця знову приклеївся до Еме.

Він відпустив мою руку, і спиною пробіг мороз. Імовірно, я втомилася більше, ніж думала, бо у приміщенні холодно не було. Зовсім навпаки.

— Ти змерзла. Накинь свій плащ, — швидко мовив Езра.

Я проігнорувала наказ, адже я більше не дитина й у нього немає права командувати. Натомість я зосередилася на Калебі. Із цим чоловіком щось не так.

— А тебе як звуть, красуне? — запитав він Еме.

Вона хмикнула, але від мене не сховався легкий рум’янець у неї на шиї. Треба покласти цьому край. Негайно. Моя старша сестра ще ніколи особливо не цікавилася чоловіками і з такого ловеласа точно не почне.

— Ей, хлопці, — не встигла я нічого сказати, як за спиною почувся голос Маелі. — Езро, рада бачити, — вона обійняла його, наче вони й досі найліпші друзі, і простягнула руку блондинові. — Я Маель. Ти заблукав? — попри невимушеність звертання, від мене не сховалося напруження, що вона випромінювала. Наче ненароком її рука теж лягла на атам.

— Мене запросили, — Калеб кивнув на Езру. З нас трьох Маель, однозначно, була найвродливішою, однак він лише на мить затримав на ній свій погляд. Тоді знову повернувся до Еме. — Було дуже приємно з вами познайомитися, — сказав так м’яко, ніби намагаючись не дати кролику втекти. — Сподіваюся, ми ще зустрінемося.

— Це малоймовірно, — відповіла за трьох Маель, схопила Еме за руку й відтягнула її від стійки. Обернувшись, вона здригнулася. — Усе добре, — серйозно сказала Маель. — Це могло трапитися з будь-ким із нас. Повірити не можу, що Езра притарабанив сюди одного з них. У нього що, зовсім дах поїхав?

— А чоловік неймовірний красунчик, — підтвердила я. — Але це, власне, не має жодного значення.

— Каже дівчисько, у якого щоразу слинка тече, коли бачить Езру, — різко зауважила Маель. — Еме не така поверхова, як ти. Вона цінує внутрішні якості.

— Припиніть гиркатися, — зажадала Еме. — Звісно, мене не засліпити гарненькою мордочкою.

Еш прочистив горло і простяг нам наші плащі:

— Навряд чи проблема в цьому.

— Ви не мусите йти, — підійшла до нас Роза. — Калеб Кораліський вам нічого не заподіє. Він милий хлопчина.

У мене в голові завили всі сирени.

— Кілька днів тому він допоміг Езрі схопити трьох кораніанців, які минулого тижня напали на шістьох біженців і вбили їх.

Кораніанці — це величезні демони, будова тіл яких нагадує людську. Однак у них козлячі голови з одним гострим рогом, а шкіра схожа на зміїну.

— Зараз мене це не дуже заспокоює, — відповіла Маель. — Тобі варто було нас попередити.

Роза спохмурніла.

— Вас довго не було. Багато чого змінилося.

Еш із сестрами розташувалися обабіч мене, так що я опинилася в середині. Еш нічого не відповів на слова Рози, але, поглянувши на нього, я помітила на обличчі тривогу. Я щось упускала, й це мені не подобалося. Удома вимагатиму відповідей. Як цей Калеб міг допомогти Езрі із трьома кораніанцями, не володіючи магічними здібностями? Жодної логіки, хіба що... Я різко втягла повітря і востаннє обернулася. Калеб Кораліський та Езра про щось абсолютно спокійно розмовляли. Бути не може. Езра ніколи так не вчинив би. Він же не... Але сумнівів не залишалося: Калеб — демон. Я знала, що демони вміли змінювати подобу. Вони могли набувати вигляду людей, і тоді їх узагалі ніяк не відрізниш від людини. Але вони мали й іншу — демонічну — сторону. Змінюючи форму, вони перетворювалися на істот, на думці в яких лиш убивства та смерть. Демони без розбору вбивали кожну людину, яка ставала в них на шляху. Як Езра міг довіряти комусь із них?

 

***

 

Едріан відчинив нам двері, й ми вийшли на вулицю. Темрява стояла, хоч в око стрель, якщо не зважати на світло зір і місяця.

Наші плащі розвівалися на вітрі, й обличчя Еша здавалося неприродно блідим. Нічне повітря було густим і теплим. Пучки пальців пощипували, коли ми прямували до автівки.

— Міridiem, — мерехтливий пил піднявся з Ешевої долоні, після чого його розвіяв вітер, присипаючи шлях м’яким сяйвом. Відьомський пил показував нам дорогу та відлякував демонів, якби ті наважилися наблизитися до цього місця. Проте один уже був тут.

Прийшовши додому, поки я заварювала чай, Еш із моїми сестрами покрили захисними чарами вікна та двері. Потім ми зібралися у вітальні. Еме забула про всі свої добрі наміри й начарувала тріскотливий вогонь у каміні. Я принесла чашки із чаєм і заслужила злий погляд Маелі. Проте вона обережно зробила ковток.

Влаштувавшись на дивані, я намагалася не зважати на постійне поколювання в пальцях. У животі наростали гнів і страх.

— Ти знав? — я прямо запитала Еша. — Що Ложа... що Езра об’єднався з демонами? У голові не вкладається, що ти не сказав нам. Чого ми тоді сюди прийшли? Це всіх нас наражає на небезпеку. Він міг нас убити. Ми були замкнені в кімнаті з демоном. Еме з ним розмовляла, — мої пальці почали пекти. Я опустила погляд. Це лише моя уява чи дійсно кінчики пальців світяться? Я стисла руку в кулаки і знову розтисла. Світіння зникло.

— Нічого ж не трапилося, — Маель спробувала заспокоїти мене.

— Я не знав, — мовив Еш. — Люди Ложі вірні Езрі. Назовні просочується дуже мало інформації про його плани.

— Чому він це робить? — запитала я. — Чого він хоче цим досягти? Цей Калеб — єдиний демон чи є інші?

Еш похитав головою.

— Він був один.

— Ви ж одразу зрозуміли, так? — я уважно глянула на сестер.

— Це було не особливо складно, — пробурмотіла Маель. — Від нього несло за десять кілометрів проти вітру, хоч і надзвичайно приємно.

— Дуже смішно. Як демон може гарно пахнути? — я кинула на неї колючий погляд.

— Будь-хто інший, імовірно, смердів би, — пояснила Маель. — А цей пах так гарно, бо він спокусник. Його запах — чистий афродизіак. І те, що він до тебе бісики пускав, — звернулася вона вже до Еме, — узагалі не добре. Я думала, він там на місці кинеться на тебе.

Еме зневажливо хмикнула.

— Навряд чи він наважився б на щось у кімнаті, повній відьом.

— У мене не склалося враження, що Езра його зупинив би, та й іншим він знайомий. Навіть Розі, — Маель провела рукою по волоссю. — Я просто не розумію. Я про те, що Езра — магістр. Він несе відповідальність. Як можуть інші маги Ложі допускати подібне?