Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 7)

— Не хотів у табір для біженців, а тут у мене досі непоганий бізнес, — він простягнув руку, й Еш поклав туди пачку купюр. — Не їдьте дорогою по старому автобані. Краще селами. Так безпечніше. Тільки трохи довше, — із цими словами він зник між старими портовими будівлями, наче щур, який утікає з корабля, коли той тоне. Звідкись почувся вереск, і я здригнулася.

— Вирушати краще негайно, — сказав Еш і запакував наші валізи в багажник. — Як ти почуваєшся? — запитав, коли я простягнула йому свій рюкзак.

— Добре. Усе в нормі. Не хвилюйся за мене.

Він усміхнувся:

— А я і не хвилююся. Дорогою зможеш трохи поспати.

— Подивимося, — я була надто накручена й сумнівалася, що зможу хоч на секунду зімкнути очі.

— Покваптеся! — гукнула з автівки Маель. — Мені тут некомфортно. У тих будинках точно вештається всяка голота.

Що дивно, автівка відразу завелася, а мотор гудів тихо та надійно. Зрештою, від монотонних звуків, я все ж задрімала й розплющила очі лише тоді, коли мотор заглохнув.

— Приїхали? — я відразу прокинулася й потерла повіки.

— На жаль, іще ні, — відповіла Еме. — Нам потрібен бензин. Схоже, бак протікає. Але ми принаймні знайшли заправку. Це не займе багато часу.

— Сподіваємося, що тут іще знайдеться чим заправитися. Не дуже хотілося б решту шляху долати пішки, — пробурчала Маель. — Моторошно якось. Не працює жоден вуличний ліхтар, і довкола ні душі. Почуваюся, наче на вимерлій планеті.

Еш відчинив водійські двері.

— Чимось трішки нагадує зомбі-апокаліпсис, — пробурмотіла я, розглядаючи розбиті віконні шиби.

— І що ж тобі відомо про зомбаків? — напружено запитала Еме.

— Багато, я сказала б, — відповіла Маель. — Віанна, імовірно, наш спеціаліст із зомбі. Вона передивилася все, що змогла знайти. Тепер ми можемо тобі зізнатися, зрештою, ти ж не забороняла їй доступ до Netflix.

— Ти дозволяла їй таємно переглядати фільми про зомбі? — сердито запитала Еме.

— Ну, слухай, твій тупуватий містер Дарсі із часом справді обрид. Віанні потрібно було трохи розважитися. Крім того, їй уже не десять.

Мій погляд прослідкував за Ешем, який перевіряв бензонасос, але знову закрутив кран.

— І тобі, звісно ж, не спало на гадку нічого кращого, як запропонувати їй фільми із живими мертвяками, які ходять кругом і вимазуються людськими кишками?

— А ти непогано орієнтуєшся, — сухо відповіла Маель. — Імовірно, у сім’ї є ще таємні глядачі.

— Хм-м-м, — тільки й сказала Еме.

Еш пішов далі. Колонки більше не використаєш. Без електрики бензин із них не лився, навіть якби вони були заповнені по вінця.

— Може, допомогти Ешу? — запитала я сестер.

— Може, глянути, чи не залишилося в крамниці чогось солоденького? — поставила зустрічне питання Маель. — Чого б я тільки зараз не віддала за шоколадний круасан.

— Якщо не будеш обережна, сама станеш шоколадним круасаном для якогось монстра, — відповіла Еме, однак відчинила двері та вийшла з автівки. — Ти чекатимеш тут, — наказала мені.

— І чого в неї такий поганий настрій? — Маель поставила радше риторичне питання.

Не чекаючи моєї відповіді, вона теж вийшла. Я точно не сидітиму в машині. Не встигли Маель та Еме зникнути між бензоколонками, як вийшла і я. Уважно оглянувшись, я прослідкувала за світлом, яке витало на кінчику пальця Еме, у формі маленької сяйнистої кульки.

— Еше! — почула я її оклик. — Ти де?

Із сусіднього складу почувся гуркіт, і я здригнулася.

— Я знайшов декілька каністр, — відповів він, від чого мені полегшало, і невдовзі з відчинених дверей до машини полетіли дві металеві каністри. Еш ішов слідом. — Треба якомога швидше рухатися далі, — сказав він. — На дверях свіжі подряпини.

— Тоді заливаймо бензин, — почула я голос Еме. — Маель точно зараз повернеться.

Мій погляд кинувся до торгового залу, де зникла Маель. Я мала їй повідомити. Двері були відчинені.

— Маеле, — прошепотіла я. — Ну ж бо, ходи вже. Еш знайшов бензин.

— А тут іще завалялися льодяники від «Barnier»⁴. Як я можу дозволити їм зіпсуватися?

— Ти здуріла? Та цій фігні, ймовірно, не менше двох років.

— І що? Від цього вони смакують тільки краще. Це як із вином.

Я похитала головою і зайшла далі всередину. Двері в підсобку були відчинені. Розбита каса лежала на підлозі, скляні дверцята холодильників — вирвані. Я пройшлася залишками осколків, які тихо тріщали під ногами. Більшість полиць спустошені, й диво, що Маель узагалі щось знайшла. Я потягнулася по останню банку, що самотньо стояла на стелажі, і раптом відчула на руках липкі нитки. Наче павутина, тільки цупкіша й товстіша. Гидота. Я ненавиділа павуків. Позадкувала й наштовхнулася на іншу полицю, від чого та захиталася. І знову на пальцях ця липка зараза. Я з огидою витерла її об штани. Позаду пролунав гуркіт, і я розвернулася. Почулося шипіння, та було незрозуміло, хто чи що видавало цей звук. Волосся на потилиці встало дибки. Я обережно позадкувала.

— Не рухайся, — прошепотіла Маель незвично спокійним голосом, я зупинилася. — Коли скажу «зараз», присідай, — наказала мені.

Я притиснулася до полиці за спиною. Серце калатало так, що цей звук чув, мабуть, кожен у кімнаті. Ну й чого було не залишитися в автівці? А так я, мабуть, точно скоротила своє нове життя на кілька годин.

— Зараз! — закричала Маель, і я впала на підлогу. — Fulgato, — наді мною просвистіла блискавка. За мить кімнатою пробіг іще хтось. У мерехтливому світлі я розгледіла двох жінок із довгим чорним волоссям і порожніми очницями. З їхніх спин стирчали павукові лапки. Одна з потвор наближалася до мене, наче на дибах. Не спускаючи з неї погляду, я виповзла із проходу. Схоже, блискавка Маелі влучила у другу тварюку, бо та горіла. І пищала так голосно, що хотілося затулити вуха. Натомість я підскочила й побігла. Павутина обвила мою щиколотку, повалила на коліна й невблаганно потягла назад.

— Бляха! — вилаялася я і спробувала схопитися за котрусь із полиць. Поруч пролетіло ще більше вогняних куль. Потвора, скрикнувши, підкрадалася до мене, паралельно підтягуючи до себе павутиною. Я важко дихала й махала ногами, намагаючись її позбутися.

— Solvi vinculum! — викрикнула я, коли одоробло наблизилося настільки, що я могла розгледіти слину, що капала з кутика його рота. Закляття розчинилося в просторі, й губи монстра розпливлися в моторошній посмішці.

— Віанно! — вигукнув Еш. — Де ти?

— Тут! — крикнула я у відповідь, коли монстр уже схилився наді мною. Каплі його слини падали мені на обличчя. Пекло шалено. Я зацідила демониці кулаком у ніс, і почувся хруст. А потім її із силою відкинуло від мене, а павутина на нозі розірвалася.

У цю ж мить поруч з’явився Еш і підняв мене на ноги. Він не спускав погляду з демониці, яка розвалилася біля холодильників. Її довгі павукові лапи смикалися. Еш шпурнув у неї іще одну блискавку, і монстр загорівся. Пролунав пронизливий вереск, і лапки в конвульсіях задриґалися ще сильніше. Я скривилася від огиди.

— Ходімо звідси, — сказав Еш, обійнявши мене. Кімната наповнилася димом. Ми поспішили до дверей. Мене оточила нічна прохолода, яку я вдихнула на повні груди. Еш ослабив хватку. — Усе добре? Вони тобі нічого не заподіяли?

— Ні, все о’кей, — я протерла обличчя. Місце, куди попала слина, палало, але тепер це не важливо.

Крамниця вже палала яскравим вогнем, однак Еме та Маель жбурнули в неї ще кілька полум’яних куль.

— Досить, — мовив Еш. — Краще прибережіть сили. Нікому не відомо, хто чи що нам іще зустрінеться.

— Що це було? — запитала бліда Еме, уважно розглядаючи мене. — Тобі варто було залишатися в авто.

Звісно, варто.

— Це фуркаси, — пояснив Еш, — і нам пора вшиватися, доки їх не набігло ще більше, або поки тут усе не злетіло в повітря. Вони полюють зграями.

— Тупі тварюки, — пробурмотіла Маель. — З тобою все добре?

— Так, — відповіла я, сердячись на себе і водночас відчуваючи полегшення. Ми побігли до авто. Не встигла заправка зникнути з наших очей, як злетіла в повітря. Позаду піднявся величезний вогняний стовп, і я сподівалася, що він заразом знищив іще кількох демонів. Вони не мали права тут бути й зазіхати на нашу батьківщину.

— Тримай, — Маель простягнула мені лизун і задоволено засміялася. — Здобутий у важкому бою.

Попри своє все ще гучне серцебиття, я всміхнулася:

— Спасибі.

— Це все твоя вина, — зауважила Еме, що сіла спереду поруч з Ешем. — Якби ти не зайшла в крамницю, вони б на вас не напали.

— Пардон, — пробурмотіла Маель. — Звідки я могла знати, що вони там ховаються?

— Тепер знаєте, — почулося від Еша. — Вони можуть бути будь-де. Просто будьте напоготові. Дещо безпечніше стане лише в Пемпоні.

— А де саме ми зараз? — запитала я, розгортаючи смаколик.

— Недалеко від Сент-Обен-д’Обіньє, — відповів Еш. — За моїми підрахунками до Пемпона ще добрих сімдесят кілометрів.

Раніше це був досить сподіваний маршрут, а сьогодні він геть непередбачуваний. Зовсім скоро таки зійшло сонце й залило нашу батьківщину теплим літнім світлом. Ми не наважилися ще раз зупинитися, тож поїли в машині. Еш їхав іще обережніше, і лише другорядними дорогами. Попри це, поблизу Ле-Валь-Сен-Пер нам в останню мить удалося уникнути стада келпі. Величезні водяні коні з вогняними копитами та гривами у вогні промчали повз нас. Я нарахувала штук п’ятнадцять. Після цього все було спокійно, і що ближче ми наближалися до Пемпона, то нижчою була ймовірність нової такої зустрічі. Зазвичай демони уникали місць, де збиралося надто багато магів.