Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 6)

— Займіться чим-небудь корисним! — проревів капітан. — Це триклятий кракен. Він розносить корабель, — услід за його словами почувся новий гуркіт, і корпус здригнувся.

— Залишайся тут, — Еш штовхнув мене в капітанську рубку, а тоді побіг із сестрами на корму.

— Сядь туди, — скомандував капітан. — От лайно трикляте. Ця ніч мала бути абсолютно безхмарною. Ця тварюка не вилізе, якщо їй надто світло, — він зміряв мене підозрілим поглядом, так, наче ця хмара моїх рук справа.

— Якого розміру цей кракен? — запитала я тремтячим голосом, після того як корпус здригнувся від чергового поштовху. Мені хотілося зірватися на ноги й помчати до Еша та сестер, але там я б тільки плуталася під ногами. Я шаленіла від люті через свою безпорадність, тому просто вчепилася в лавку, поки кораблем кидало в різні боки.

— Велетенського, — почулася швидка відповідь. — Одного разу мені довелося побачити, як він розтрощив вантажне судно, утричі більше за мій корабель. Тоді всі моряки потонули.

Наступний поштовх був настільки сильним, що з лавки я гепнулася на мокру підлогу. Цього разу корабель нахилився ліворуч, капітан поспішно повернув штурвал у протилежний бік.

— А вони добре чаклують, твої сестри? Я тільки тому взявся за це завдання, що ви магічно обдаровані.

Як і майже всі звичайні люди, для нього, мабуть, не було різниці між відьмами, чаклунами та магами. Вони нас усіх рівняли під одну мірку. Одначе відмінності були суттєві.

— Людей більше не переправляю, — продовжив він. — Надто небезпечно. Хоча зараз теж трапляються відчайдухи, які відправляються на пошуки родичів.

— Якщо кракена можна прогнати магією, вони справляться, — я відповіла на його запитання і звелася на ноги. На щастя, мої шкіряні штани не промокали, зате із плечей тепер звисав обважнілий плащ. Я зняла його та пошкандибала до дверей.

— Хотів би вірити, — у голосі капітана прозвучало роздратування. Імовірно, я його не надто переконала. — Куди намилилася?

— Тільки хочу визирнути надвір.

Я вперлася ногами в землю і трималася за рейку. Протерла однією рукою вікно. Я ніяк не могла второпати, як цей чоловік бачить, куди прямує. Але, можливо, зараз це було байдуже. Ніс корабля з усіх сил пробивався крізь бурхливе море. Я відсахнулася, коли прямо перед нами в повітря здійнялося величезне, слизьке щупальце, усіяне сотнями присосок. На секунду завмерло, а тоді плюхнулося поруч із кораблем назад у море, промахнувшись лише на кілька міліметрів. Двощоглове судно здавалося лише шкаралупою волоського горіха, відданою на милість стихії. Я вдарилася об стіну. Біль на мить паралізував. Я замахала руками в повітрі, намагаючись знову за щось ухопитися, але вчергове приземлилася на дупу й послизнулася на мокрому дереві. Потилицею вдарилася об лаву, на якій щойно сиділа. Капітан голосно лаявся й очманіло крутив штурвал. Ми всі потонемо. Ця тварюка рознесе корабель на друзки. Я більше не побачу Езру. Мені знадобилося кілька спроб, перш ніж удалося підвестися. Якимось чином я ледве звелася на коліна, а тоді нарешті випросталася. Усе боліло, й довелося зачекати кілька секунд, поки зір знову сфокусується. Мені потрібно щось зробити. Щось, окрім того, щоб ховатися тут і кататися підлогою. Там, надворі, Еш і мої сестри боролися за наші життя, а я... від мене жодної користі. Розлютившись, я роззирнулася в пошуках зброї і виявила гарпун. Колись нам розповідали найдикіші історії — легенди про підводних змій, потворних спрутів, акул-убивць із морських глибин і ось про таких гігантських кракенів. Мені здавалося, що ці казки були лише страшилками, аби більше ніхто не потикався в море. На жаль, вони виявилися аж надто справжніми. Намагаючись придушити в собі страх, я потяглася по гарпун. Я тільки-но одужала й не збиралася одразу ж умирати. Нехай цей клятий кракен хоч як старається. Із гарпуном у руці я зробила крок до дверей рубки, аж раптом капітан тихо застогнав. Я простежила за ним поглядом. Перед корпусом корабля виросла хмара туману й поповзла над палубою. Поштовхи припинилися, і запанував такий штиль, наче ми потрапили в серце урагану. До нас підкрадався туман. Його сірі, наче дим, клуби обмацували все довкола, як пальці. Моторошно. Принаймні такі відчуття мали б виникати в людини без магії.

— Ascenda nebularis, — прошепотіла я закляття виклику туману.

До хвороби я вивчила безліч заклинань, від яких тепер уже мало користі. І цього разу закляття теж не спрацювало. Туман не загустився, і керувати ним я також не могла. Я поклала руку на шибу.

Ще один поштовх пронизав корабель, а потім той понісся вперед. Я нічого не розрізняла. Навіть планок носової частини, бо їх повністю оповив туман. Повисла абсолютна тиша, лише вітрило періодично вдарялося об щоглу.

— Вдається, — мене наповнила гордість за сестер і Еша. Вони прогнали кракена.

— Відьомський туман, — промовив капітан, і в його голосі вчулося полегшення і страх водночас. Тих, хто не володів магічним даром, часто лякала демонстрація нашої сили. Вони боялися нас настільки, наскільки й захоплювалися. Та я до них більше не належала. — Чув про нього, але досі ніколи не бачив. Він уже не вперше ховає кораблі від чудовиськ. Тре’, певно, щоразу брати із собою чаклуна. Та їхні послуги добряче коштують.

Я глянула на нього:

— А ти зазвичай не можеш собі цього дозволити?

Він похитав головою і почухав потилицю:

— Завжди думав, що то байки матросів. Ти знаєш, хлопці в портових тавернах часто яких тільки дурниць не мелять, — він зробив довгий ковток зі своєї плоскої фляги.

— Ні, не байки, — руки в мене досі тремтіли. Почулися кроки, а потім двері рубки розчахнулися.

Еш схопив мене за плечі.

— Усе гаразд? Ти не поранена? Знадобилося трохи часу, перш ніж туман став достатньо густим.

Я кивнула й поглянула на сестер, які з’явилися позад нього. Очі Маелі блищали від хвилювання, а Еме стисла губи в тонку лінію.

— Його нема? — запитала я.

— Звісно, — відповів Еш.

— Забрався туди, де йому й місце, — пояснила Еме. — Якби не туман, ми вляпалися б у справжні неприємності. Еше, то була хороша ідея.

Він кивнув:

— Треба було збити його з пантелику.

— Та до того я нанесла йому ще декілька ран. Мою отруту йому так швидко не забути, — із тріумфом пояснила Маель.

Вона закоркувала маленьку пляшечку й заховала її в кишеню свого темно-зеленого шовкового плаща.

Мій погляд знову ковзнув за межі рубки. Туман зник, наче його ніколи й не було. Перед нами простягалася вода — темна, проте дзеркально-гладенька, а в небі красувався місяць.

Я видихнула з полегшенням.

— Де твій плащ? — запитала Еме.

Я кивнула головою в напрямку лавки.

— Намок.

Вона кивнула й підняла тканину.

— Вийдім, — сказала Маель. — Тут явно замало місця для п’ятьох.

Насправді я не мала бачити, як Еме чарами сушить мій плащ. Чомусь сестри вирішили, що мені менше бракуватиме моїх сил, якщо й вони не чаклуватимуть у моїй присутності. Дурниці, звісно, однак їх не переконати. Ще одна причина, чому я мусила спробувати повернути свою магію. Інакше сестри до кінця життя почуватимуться відповідальними за мене й боротимуться замість мене. Я просто не могла прийняти такий стан і навчитися жити без магії. Принаймні доти, доки не спробую все. Є речі, за якими завжди сумуєш.

Лише після півночі на горизонті нарешті з’явилася земля. Однак повний місяць також освітив і моторошну реальність. Перед кораблем здіймалася величезна стіна. На воду спустили човен, і ми залізли в нього мотузяною драбиною. Відтак один із матросів довеслував нас на берег. Не встигли ми вийти, як чоловік розвернувся.

— Як нам їх подолати? — пошепки запитала я Еша. Ці мури здавалися абсолютно неприступними. Мабуть, у п’ять разів вищі за мене, і ніде не видно проходу.

— Треба трохи пройти, — пояснив Еш. — Є місця, де можна пробратися. Вони позначені.

Я наділа на плечі свій рюкзак і мовчки рушила слідом за ним. Час від часу біля Еша чи котроїсь із сестер зблискувало світло. Вони освітлювали стіну в пошуках магічних позначок. Щоби знайти один із цих проходів, нам знадобилося приблизно двадцять хвилин.

— То кому там відомі закляття, щоб потрапити всередину? — пошепки запитала я Еша.

— Тільки Братству. Ці проходи зроблені задля безпеки.

Я з розумінням кивнула. Отже, Братство створило лазівки. Для себе чи для когось.

Еш поклав руку на коло, через яке проходила лінія.

— Apudiamente, — сказав він тихо, але наполегливо, вистукуючи дивний ритм кінчиками пальців по холодному металу, який зміцнював стіну. Я зачаровано спостерігала, як метал ставав прозорим.

— Ходімо, ходімо, — звеліла Маель, проштовхуючись повз Еша. Еме вирушила за нею. Мабуть, жодна не злякалася того, що чекало нас по той бік. Еш мені підбадьорливо кивнув, і я рушила слідом за сестрами. Було таке відчуття, ніби проходиш крізь слизьку масу. Маель усміхнулася мені. Невдовзі Еш уже стояв у мене за спиною, і стіна замкнулася.

Нам знадобилося ще двадцять хвилин, щоб дістатися до місця зустрічі з чоловіком, який привів нас до нашого авто. Поїздка, яку організувало Братство, досі була ідеальною, от тільки ця автівка не здавалася особливо надійною. Навіть слабке місячне сяйво не могло приховати її жалюгідного стану.

— Упорається, — запевнив чолов’яга, постійно роззираючись.

— Ти ж не відьмак, — сказала я. — Чому не евакуювався?