Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 5)

За деякий час Еме та Маель спустилися на нижню палубу, щоби трохи поспати. На суші їм знадобляться всі сили, щоб доставити нас додому неушкодженими. Еш поговорив із капітаном, а потім підійшов до мене.

— Ти добре почуваєшся? Нервуєш?

— І те, й інше, — відповіла я, вдихнувши повні легені свіжого морського повітря. — Зважаючи на те, що нас чекає, я мала б боятися. Однак страху немає.

Морський вітер скуйовдив Ешеве коротко підстрижене каштанове волосся. Він, як завжди, не поспішав із відповіддю.

. — Може, страх іще прийде, — дипломатично заявив він. — Зараз переважає почуття радості. Однак не сподівайся надто сильно. Може, ми й не доберемося до Пемпона. А якщо нам усе ж удасться, ваш будинок може виявитися знищеним. Ця подорож — спроба, не зводь собі ілюзій.

— Не зводитиму, — я знала, що ми, мабуть, повернемось ні з чим. Але в одному він помилявся. Наш дім нас чекав. Він не знищений. Багато поколінь моєї сім’ї пов’язані із цим будинком. У ньому жила не лише наша магія, а й духи наших предків. Якби будинок зруйнували, то одна з нас це відчула б.

Ми мовчки спостерігали за заходом сонця, поки корабель розбивав морську гладь.

— Братству не варто було відправляти нас на цю акцію, під назвою «Ніч і туман». Саме це мене найбільше хвилює, — тихо зауважила я. Було ще щось, що в абатстві я не наважувалася проговорити. Там і стіни мали вуха, а критику ухваленого Братством рішення і взагалі зараз погано сприймали, зрештою, для нас хотіли найкращого. Однак я не розуміла, чому це «найкраще» мало досягатися за допомогою брехні й таємниць. Зрештою, люди не дурні, і було б краще поглянути в очі небезпеці й підготуватися.

— Чому люди не мають знати про наш від’їзд? — І так жодна влада у світі не ухвалювала рішення, не посвятивши в нього Братство.

— Вони не хотіли давати надію, яка може не справдитися, — відповів Еш. — Так тиск очікувань, які на вас поклали, не такий великий.

Я з розумінням кивнула. Якщо зазнаємо невдачі, ніхто про це не дізнається. Хоч я і зрозуміла пояснення, однак усе це досі здавалося неправильним. Надія — хороша штука. Без своєї я б не вижила. Однак надії не завжди стають реальністю.

— Ми зробимо все, що в наших силах, і досягнемо успіху, — Еш нахилився, переплівши пальці. Корабель, зважаючи на його стан і вік, напрочуд швидко ковзав водою. Нас супроводжувала зграя риб. Їхні срібні тіла сяяли, змагаючись із водою.

— Як ти можеш бути таким упевненим?

Еш стримано всміхнувся.

— Я просто сподіваюся, що він відкриє тобі справжню причину того, чому відмовляється від нашої підтримки. Стосунки між магами Ложі та Братством завжди були складними. Та ми стоїмо на краю прірви. Лише божевільний намагатиметься врятувати світ самотужки.

А Езра ніколи не був божевільним. Із часу нашого від’їзду минуло всього кілька тижнів, коли нас наздогнала новина, що Езра став магістром Ложі. На той час демонська гарячка була настільки сильною, що я навіть себе не запитала, чому пост обійняв не його старший брат Ейден. Зрештою, його до цього готували. Ще кілька тижнів тому мене це питання теж не хвилювало. Не хотілося думати ні про домівку у Броселіанді, ні про Езру. Однак Братство сплутало всі мої плани, відкривши заразом і шлях до здійснення найзаповітнішого бажання. Саме тому я погодилася, попри страх.

Кінчиком пальця я намалювала лінію на мокрому від бризок поручні. Що нижче за горизонт опускалося сонце, то темнішою ставала вода. Близько опівночі ми допливемо до узбережжя, і тоді залишалося сподіватися, що контрабандисти чекатимуть нас у домовленому місці, щоб надати в наше розпорядження авто. Що більше віддалялася Англія і ближчою ставала Франція, то сильнішало неприємне передчуття. Більше його ігнорувати не можна було. Якби нас підстерігав десяток демонів, я була би приречена. Демони не мали магічних здібностей. Але вони дуже прудкі та набагато сильніші за звичайну людину. Мені доводилося повністю покладатися на Еша та сестер, але моя безпорадність наражала їх на додаткову небезпеку. Коли два роки тому ми отримали притулок в абатстві, тоді як більшість людей перебувала в таборах для біженців, я часто дивувалася такому рішенню Братства. Сьогодні я зрозуміла відповідь. Вони вірили, що ми можемо мати вплив на Езру. Ми — та остання спроба змусити його відступити. Однак мені було незрозуміло, звідки вони знали, що одного дня ми станемо їм у пригоді.

Еш обійняв мене за плечі.

— Справимося, — пробурмотів він. — Братство розраховує на нас.

— Тебе це не лякає?

— Ні, — відповів він. — Це, радше, виклик.

Під кораблем прокотилася хвиля, піднявши його вгору й із тріском опустивши назад. Солоні бризки полетіли нам в обличчя. Я засміялася, й Еш відтягнув мене від парапету до дерев’яної стіни рубки. За ілюмінатором виднівся капітан, який стояв за штурвалом. Його обличчя здавалося похмурим і дуже зосередженим. Імовірно, він уже сотні разів плавав цим маршрутом. Це не означало, що стало безпечніше. Попри заборону новин і обмеження свободи преси, британському уряду не вдалося зупинити чутки, що заполонили країну. Ішлося про морських чудовиськ, про битви магів і демонів, жахливі знамення і криваві ріки. Більшість із цього — вигадка, та раз сказану чутку навряд чи забереш назад. На сьогодні страх і захоплення більше не були протилежностями.

— Якось моторошно, тобі не здається? — тихо запитала я.

Сонце сіло. Тепер чорнильну гладь моря освітлювало лише сяйво місяця і зір. Тьмяне світло корабельних вогнів ледь проникало за носову частину. Я почувалася крихітною і незначною, наче одна із зірок у нескінченності Всесвіту.

— Не хочеш спуститися? — Еш уважно глянув на мене.

Я похитала головою. Недавно я на кілька хвилин зайшла в маленьку каюту, й до клаустрофобії одразу ж приєдналася нудота, і то ми ще стояли в порту. Варто судну почати хоч мінімально гойдатися, мене б вирвало на тому ж місці. Я спробувала знайти очима землю на горизонті. Нереальна витівка в темряві. І все ж я сподівалася на якийсь вогник чи спалах. Цікаво, чи й досі є маяки, які вказують морякам шлях? Мабуть, ні.

— Подорож займе ще трохи часу, — сказав Еш. — Якщо й далі дутиме такий попутний вітер, то ми проведемо на кораблі ще щонайменше три години.

У тому й полягала складність нашої переправи. Не бажаючи ризикувати й запускати двигун, капітан наказав підняти вітрила. Зараз ми пливли тихо та залежали від вітру й течії. Я знову повернулася до поручнів і, вчепившись у них, заплющила очі. Вітер холодив щоки. Це дорога додому. Я знову побачу наш дім, наших друзів та Езру. Цікаво, а він змінився? Езра так довго був частиною мого життя, і те, що я його втратила, мене майже доконало. Здебільшого тому, що він так рішуче викреслив мене зі свого життя. Я ніколи не подумала б, що в ньому є така жорстокість.

Мені було дванадцять, а йому шістнадцять, коли він із батьками та старшим братом Ейденом переїхали з Оксфорда у Францію, у резиденцію Ложі Мерліна. Тоді його батько став магістром. Його мама, вродлива й елегантна жінка, підгодовувала місцевих дітлахів печивом і молоком. Обидва сини цього соромилися, однак, як і батько, боготворили її. Коли я бачила їхню четвірку разом, мені ставало трохи заздрісно. Таку сім’ю я теж хотіла для нас із сестрами. За рік після їхнього приїзду в Пемпон матір Езри раптом зникла. Якщо вірити чуткам, вона втекла з іншим чоловіком. Батько Езри не змирився із цією втратою, залишивши синів самих на себе. Чудова нагода для шалених вечірок, які вони потай святкували у Броселіанді. У той час стосунки Езри з батьком ставали дедалі натягнутішими, адже він удався в матір. Від неї успадкував карі очі та чорне волосся. А від батька — прямий тонкий ніс і високі вилиці. Його образ чітко виник перед моїм внутрішнім зором. Я бачила його перед собою, він був таким, як у нашу останню зустріч. Цікаво, його риси досі такі ж зухвалі? Той, хто його погано знав, уважав Езру жорстким і холоднокровним, і, можливо, не помилявся. Езра вкрай безкомпромісний. Я згадала його густі вигнуті брови, задумливо стислі губи та вольове підборіддя. Насправді дивно, що наша дружба — чи що це було — тривала так довго. На момент нападу на мене він уже навчався в Парижі, у Сорбонні. Але щовихідних приїжджав додому. Він відвідував мене, учив кататися верхи, поки в мене ще вистачало сил, надсилав смішні повідомлення і листівки з дивними фразами. Ми влаштовували пікніки в магічних місцях лісу, і він своїм низьким, хриплуватим голосом розповідав мені про Мерліна, Вівіану, Ланселота й Артура. Усі ці історії я знала, але з радістю його слухала. Я любила його, навіть розуміючи, що в університеті Езра має дівчат, хоч він ніколи й не привозив їх із собою в Пемпон. Там він належав лише мені. У будь-якому разі я собі так мріяла.

На місяць набігла хмарина, і стало темно. З містка пролунала лайка, а потім корабель трусонуло від удару. Поштовх, який пройшов корпусом, помітно відрізнявся від попереднього. Це не хвиля. Обшивка човна тривожно скрипнула. Двоє з гарпунами кинулися до корми корабля. Ще поштовх — і корабель небезпечно нахилився вправо. Я обома руками трималася за поручні. Маель з Еме видряпалися на палубу.

— Що це таке? — запитала Еме. — Ми напоролися на піщану косу?

— Не так далеко, — відповів Еш.