Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 4)

Міхаель вдячно схилив голову. Він, як і наш батько, був часовим магом і, ймовірно, був невисокої думки про відьом-оракулів, бо майбутнє може змінюватися залежно від обставин. Більшість чаклунів і відьом дуже пишалися своїм особливим даром, адже не в кожної відьми розвивалися виняткові здібності.

Еме була найпесимістичнішою сестрою з нас трьох і часто не довіряла навіть власним передбаченням, хоча досі ті завжди справджувалися. Їхня точність вражала. Братство запропонувало їй залишитися в абатстві та працювати у відділі предикторів. З її здібностями вона могла б побудувати там кар’єру. Однак Еме ніколи не відпустила б нас із Маеллю самих. Проте рішення відхилити таку пропозицію далося їй важко. Вона любила Гластонбері, абатство та його спокійну розмірену рутину.

Те, що нас чекало, узагалі не можна назвати розміреним, і я готова битися об заклад, що й карти їй про це сказали. Нам нізащо не переконати Езру. Нам уже пощастить, якщо він нас просто прийме. Мені й у це не вірилося. А з якого дива йому нас приймати? У нього більше не було перед нами зобов’язань. Його не має мучити совість через напад на мене. А те, що в дитинстві та юності ми дружили, точно не змінить Езрину думку. Безглузда фантазія. Одного разу ухваливши рішення, він стоятиме на своєму, хоч би яким жорстоким воно було. Я придушила розчарування. Мене чекало нове майбутнє. Однак, попри страх, щось тягнуло мене додому. Демонська гарячка знищила мою магію. Хоча я і вилікувалася, однак мої магічні здібності повністю зникли. Їх випалила гарячка. Захисні чари, які я сплела в передпокої замку, були моїм останнім закляттям. Я хотіла свою магію назад. Відьма без чарів — наче дерево без листя чи квітка без пелюсток. Хоч Еш із сестрами вважали, що я звикну до цього стану, та мені краще знати. З таким самим успіхом вони могли запропонувати мені вирвати із грудей серце й жити без нього. Може, я трохи драматизую, однак вони теж не втомлювалися знову і знову повторювати, як мені пощастило взагалі залишитися живою. Однак я вижила й не зупинюся ні перед чим, щоб повернути свою магію. А вдома у Броселіанді шанси були набагато вищими, ніж у Гластонбері. Я просто відчувала це. Соломинка, за яку я хапалася. Без своєї магії я ніщо. Ні Еме, ні Маелі цього не зрозуміти. Вони мене любили й раділи, що не втратили.

— На літнє сонцестояння термін дії Пакту збігає, — відверто сказав Міхаель. — Якщо до того часу не вдасться його продовжити, демони знищать нас усіх. Тобто в нас рівно п’ять тижнів.

І навіщо постійно на цьому наголошувати? Нам відомо, що на кону. Зрештою, сьогодні все оберталося довкола Пакту, укладеного між Мерліном, верховним друїдом королівства й радником Артура, та демонами тисячу п’ятсот років тому, щоб ті покинули наш світ. Тоді, після довгих воєн і сутичок, стало зрозуміло, що співіснування людей і демонів більше неможливе. Артур вигнав демонів із Британії, і ті відступили до Бретані, але він і його лицарі переслідували їх навіть там. Усі дванадцять витязів були магами, вивченими в Авалоні. На відміну від відьом, маги використовували справжню фізичну магію, значно скоротивши в такий спосіб кількість демонів. Тому Мерліну вдалося переконати тодішнього верховного короля демонів підписати Пакт. Згідно із цим договором, вони залишали цей світ людям і переходили через Біле Джерело на Керіс — сьомий прихований континент. Це Джерело добре заховане десь у Броселіанді. На цьому темна доба закінчилася, і Мерлін заснував Ложу. Відтоді Ложа та дванадцять її магів охороняють Біле Джерело, яке відкриває шлях на Керіс, і стежать за дотриманням Пакту.

До Міхаеля підійшла Софія Чедвік. Друга глава Братства зміряла нас своїм неповторним поглядом, від якого хотілося на крок відступити. Вона — аніма. Відьма, якій під силу змінювати думки інших, а то й навіть втілювати їх у життя. Анім можна порахувати на пальцях, тому їм виражалася найбільша повага. Базувалася ця повага переважно на страху перед такою здібністю. Заразом сама Софія в комбінезоні, з густим, пишним рудим волоссям і у грубих черевиках скидалася радше на валлійську пастушку, ніж на відьму з подібною могутністю. Вона теж ігнорувала заведений стиль одягу, але не через протест проти одноманітності, а тому що вважала себе особливою.

— Авто під’їхало. Ви готові? — спитала вона своїм звичним солодкавим голосом. На щастя, її дар обмежували суворі правила. Їй не можна було просто взяти й візуалізувати свої думки про будь-яку людину, яку вона на дух не переносила. А то в абатстві зараз, мабуть, жили б одні вівці. Я придушила усмішку.

Поруч зі мною Маель енергійно закивала. Їй не терпілося якомога швидше звідси поїхати. Два роки за межами рідного дому далися нам непросто, а тепер старе життя замайоріло перед нами на відстані витягнутої руки. Однак як раніше вже не буде. У разі повернення смертельна небезпека загрожувала всім, насамперед мені. Я залежала від захисту Еша та сестер.

Пролунали шипіння і тріск. Під куполом абатства загорілися сотні маленьких ракет-феєрверків, вимальовуючи на стелі білі зорі. На сходах і в залах тисячолітньої будівлі зібралися відьми й чаклуни, які зазвичай просиджують за роботою в численних офісах. І зараз вони всі з нами святково прощалися. Кілька відьом надсилали повітряні поцілунки, які перетворилися на метеликів і пролилися на нас кольоровим дощем. Маель розпливлася в усмішці.

— Аркус, — пробурмотіла вона, описавши правою рукою дугу й пославши веселку, на яку опустилися метелики, назад. Сестра знайшла в абатстві чимало друзів. Маель подобалася кожному, хто з нею знайомився. Однак вона ніколи не заводила близьких друзів, можливо, саме тому їй легко було повертатися. Вона була єдиною, хто погодився відразу. Я спершу міркувала над усіма можливими відмовками, а тоді зрозуміла, який шанс дарує мені повернення додому.

Я помахала чаклунам і відьмам, у багатьох, мабуть, було у Франції чимало родичів. Цієї миті всі одночасно поклали ліву долоню на серце, а потім повернули її до нас. Так вони прощалися з моїми сестрами, Ешем та зі мною і просили чотирьох богинь нас оборонити. На нас стікали останні зірки феєрверків і краплі різнобарвного дощу. Ми схилили голови на знак подяки. Я відчула, як Еш торкнувся рукою до моєї спини, а потім ми, не обертаючись, зробили крок у відкритий портал.

Автівка Братства довезла нас із Гластонбері аж до порту Портсмута. Один із небагатьох кораблів, які відправлялися звідти, довезе нас до Кана, а тоді — на материкову частину Франції. З тієї миті, як ми покинемо корабель, покладатися можна буде лише на себе. Під час поїздки до Портсмута, спостерігаючи за людьми на вулицях, я розмірковувала, чи вони хоча б раз замислювалися про ситуацію у Франції. Для них життя практично не змінилося. Проблема була за високою стіною, і вони сподівалися, що там вона й залишиться. Влада досі замовчувала масштаб і близькість загрози, однак, якщо наша місія провалиться, навали демонів не уникнути. У мене спиною пробігли мурашки.

— Нам усе вдасться, — підбадьорливо всміхнувся мені Еш. — Немає жодної причини, чому б Езра Токвіль відмовився б вас вислухати.

А він і гадки не має про Езру. Можливо, той нас і вислухає, одначе в Езри завжди була власна голова на плечах. Він не дасть вмовити себе, й ніхто не переконувався в цьому болючіше, ніж я. Упродовж двох років я нічого про нього не чула. Жодного слова, повідомлення, навіть банального привіту. Два роки, а це сімсот тридцять днів, сімнадцять тисяч і п’ятсот двадцять годин та понад мільйон хвилин. Я заприсяглася, що ніколи й нікому більше не дозволю зі мною так поводитися. Із часом я почала ненавидіти просту думку зустріти його знову. Однак, коли Братство попросило нас стати посередниками між ним і його членами, ми не могли відмовити. Зрештою, саме Братству я завдячую життям. Тому на Ешеве зауваження я просто кивнула і знову повернулася до роздумів. У мене не було жодного уявлення, як утілити свій задум у життя. Магії не накажеш.

 

Невелике двощоглове судно погойдувалося біля старого причалу в майже безлюдному порту Портсмута. Воно не здавалося особливо надійним, але шлях морем був єдиною можливістю швидко дістатися Франції. Гігантська стіна, зведена периметром французького кордону, мала лиш один офіційний вхід. Розташовувалися ці ворота недалеко від Страсбурга, нам знадобилось би кілька днів, щоб туди добратися. А кораблем ми мали б дістатися туди вже надвечір. Попри заборону, у мурах можна було знайти малесенькі потаємні проходи, якими контрабандисти продовжували вивозити людей із Франції. Проте ніхто не був настільки божевільним, щоб туди повертатися. Одначе ми довірили своє життя одному з контрабандистів. За це він отримав від Братства просто королівську винагороду.

Капітан узяв гроші, і двоє його людей занесли наш багаж на борт. Його не було багато. У принципі, у валізах лежали здебільшого трави Маелі та інші інгредієнти для різноманітного цілющого зілля і ліків. Перш ніж повернутися, водій авто дочекався, поки судно відчалить. Ми втрьох спиралися разом з Ешем на поручні, поки за бортом зникала земля. Нас проводили лише кілька чайок. За попередніми розрахунками переправа триватиме шість годин. Посеред ночі ми ступимо на землю Франції, якщо нас не спіймає якийсь патруль. Крейсери британської берегової охорони контролюють протоку Ла-Манш удень і вночі, нещадно відправляючи назад усіх відьом і чаклунів, які намагалися втекти з Франції.