Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 3)
Його губи стиснулися у вузьку відштовхувальну лінію.
— Це всього лише прощальний поцілунок, Віанно, — пояснив він. — Не підходь ближче.
Я відхилилася. Як я ненавиділа, коли він звертався до мене повним іменем, і йому це було відомо. Між нами запанувала тиша, яку порушувало лише моє хрипле дихання, оскільки легені ніяк не хотіли мені підкоритися. Тонкі нитки захисного закляття розчинилися в повітрі, потягнувшись кудись разом із вітром. Попри прохолоду, я відчувала дрібні крапельки поту на своїй шкірі. Я вдихнула запорошений запах вицвілих килимів і зів’ялих квітів, які стояли на великому столі в центрі залу. Шість разів поспіль на замковій вежі пробив дзвін, із кухні почувся гуркіт, і на подвір’ї закричала дитина. Усі ці звуки повернули мене в сьогодення.
— Скажи це, — вимагала я надломленим голосом. — Скажи, що підеш слідом за мною, як тільки з’явиться нагода, — я не могла так легко здатися в цьому герці. Не після такого поцілунку.
— Тобі треба йти. Негайно, — у його голосі не залишилося і сліду емоцій, і якби я все ще не відчувала їх на своїх губах, то подумала б, що цей поцілунок був лиш однією з моїх фантазій.
— Кого ти хочеш захистити? — розгнівано й водночас розчаровано запитала я. — Мене чи себе?
Його суворий погляд змусив мене замовкнути.
— Я почувався відповідальним за тебе, — мовив він. — Це моя провина, що на тебе напала сильфіда. Я мусив запобігти цьому.
— Дурниці. Магістр твій батько, а не ти. А після батька Ейден має очолити Ложу. Ти вільний. Ти ніколи не був нічим зобов’язаним Ложі. Ти можеш робити й кидати все, що забажаєш. Ти можеш поїхати зі мною.
Його обличчя здригнулося від болю.
— І ти думаєш, через це в мене немає зобов’язань перед сім’єю? Присяга взагалі нічого не означає? Однаково я маг, і від народження я частина Ложі. Як і всі мої предки до мене. Хочу я цього чи ні, це не те, що можна просто покинути й забути. Я піклувався і турбувався про тебе, — він набрав повітря у груди, перед тим як продовжити. — А тепер, коли ти поїдеш, я зніму із себе цей тягар і звільню голову для інших речей, — голос у нього став таким само крижаним, як і погляд. З моїх кісток зникло будь-яке тепло. — Я більше нічого не можу для тебе зробити. Тобі треба було поїхати набагато раніше. Але ж ти надто вперта.
Слова глибоко врізалися мені в серце, але нічого дивного в них не було. Жалість і співчуття здавалися правдивішими мотивами, ніж приховане кохання. Я просила зізнання, й ось він висловив його максимально чітко.
— Бажаю тобі одужати, — продовжив він, не дивлячись на мене. Його погляд був твердим і спрямованим на килим за моєю спиною. Здавалося, думками він уже був десь далеко. — Бажаю тобі здійснити всі свої мрії, знайти чоловіка й народити дітей, яких зможеш навчити своєї магії. Це та доля, котра тобі призначена.
Він знав про всі мої дитячі мрії, і мені раптом стало соромно, що я йому довірила їх в одній із наших численних розмов.
— Але цим чоловіком будеш не ти?
Він заперечно похитав головою. Отже, саме таким він і залишиться в моїх спогадах. Темним, вродливим, гордим і впертющим. Він вирішив за нас двох, і в мене не було жодного іншого вибору, окрім як прийняти це рішення.
Мені навряд чи вдалося б його змусити. До цієї миті я, всупереч усякому здоровому глузду, сподівалася, що він піде зі мною, не відпустить просто так. Надіялася, що він не зможе без мене жити, як я не можу без нього. Але, звісно ж, це були дурниці. Моє обличчя скривилося в жорсткій посмішці. Як я могла повірити, що такий чоловік, як Езра, закохається в таку, як я? Радше він мене просто жалів. Спільного майбутнього, про яке я мріяла, просто не могло існувати. Він його не хотів. Моє лікування буде довгим і болісним. Без нього й без жодної надії до нього повернутися — це майже неможливе завдання. Отже, я помру. Я поклала руку на килим, аби не впасти. Принаймні я боролася за Езру — і втратила.
— Я завжди тебе кохатиму, — мовила востаннє. Його ніщо не переконає. Мабуть, у мене ніколи не було такого шансу.
Він коротко кивнув, наче хотів подякувати.
— Я тебе не кохаю. Прощавай, Віанно.
На цьому він розвернувся, перетнув зал і покрокував угору широкими сходами. Зовсім скоро я почула глухий удар, із яким зачинилися важкі дерев’яні двері. Він пішов у бібліотеку — моє улюблене місце в цьому замку.
Обхопивши руками своє виснажене тіло, я гамувала сльози, які однаково виступали на очах. Я надто часто плакала через нього. Прийшов час збиратися в дорогу. Я не знала, що очікувало мене на цьому шляху, та Езра більше не був його частиною. Моє серце розсипалося на дрібнесенькі шматочки.
РОЗДІЛ 1
ГЛАСТОНБЕРІ
Я стояла разом із сестрами в головному залі абатства Гластонбері. Упродовж кількох тижнів я намагалася підготуватися до дня, коли мало відбутися наше повернення. І тепер, коли час настав, мені хотілося забратися назад у ліжко, у якому я провела останні два роки. Мені не варто було виходити, я не могла повернутися в Пемпон і Броселіанд. Не після всього, що я тоді зробила й наговорила. Обличчя вкрилося рум’янцем. Як мені знову поглянути в очі Езри? Через стільки часу? І все ж я тут. Від страху мій шлунок крутило, наче на американських гірках. Еш підбадьорливо всміхнувся мені. Саме йому я завдячувала своїм одужанням, і впродовж останніх двох років ми провели багато часу разом. Він знав, що зі мною відбувається, і, здавалося, відчував мій страх, але стояв разом з іншими членами Братства, які зібралися попрощатися, і не міг мені нічим допомогти.
Братство було найвищою радою відьом і чаклунів. Воно складалося з десяти членів, які ухвалювали всі необхідні для нашого захисту рішення. Вони призначали покарання, коли наші закони порушували, і виконували наші політичні вимоги. Однак сьогодні їхнім найважливішим завданням було захистити людство від найстрашнішої загрози, з якою те коли-небудь стикалося: демонів, які проривалися в наш світ.
Я розправила плечі та глибоко вдихнула. Ешу не варто за мене хвилюватися. У свої двадцять три він наймолодший член Братства, й то недавно прийнятий. Він тяжко працював для цього, і я справді ним пишалася. Краєм вуха я слухала останні настанови, які нам давали щодо подорожі. Там не було нічого, чого б ми вже сотні разів не чули впродовж кількох останніх днів. Нам було мало відомо про те, що чекає на нас за мурами, які, із часу нашого прощання, відділяють Францію від решти світу.
Міхаель Галкін, теперішній глава Братства, звернувся до нас. Він окинув поглядом нас із сестрами.
— Пора, — єлейним голосом промовив він. — Наша доля у ваших руках.
Моя сестра Маель тихенько пирхнула. Вона була середньою з нас трьох і любила кепкувати з пафосності Міхаеля. Однак зараз це було недоречно.
Він звів одну зі своїх білих брів і погладив довгу бороду:
— Ти ще щось хотіла сказати, дитино? — сірі очі суворо втупилися в неї.
Не відвівши погляду, вона похитала головою. Вона єдина з нас трьох не носила чорне шкіряне бойове спорядження. Насправді те, що я його вдягнула, теж смішно, бо я навіть битися не могла. Принаймні не з моїми магічними здібностями. Вони зникли. Просто розчинилися. Ще одна річ, про яку зараз не хотілося думати. У своїй довгій барвистій квітчастій спідниці та гірчичних «мартенсах»3 Маель була яскравою плямою поміж іншими, одягненими майже однаково, відьмами та чаклунами. Після Кризи, як її таємно називали, серед відьом і чаклунів стало модно, щоби продемонструвати єдність, носити своєрідну форму. Темні шмотки й обов’язково плащ. Зараз більше не треба приховувати те, що ти відьма чи чаклун. Ці часи остаточно минули, бо ми потрібні були людям, щоб вижити.
Маель ніколи не слідувала цій моді, і я щиро любила її за мужність. За сміливість, яку і я мусила в собі відшукати. Інколи я питала себе, чи не буде це складніше, ніж боротися з підлою демонською гарячкою. Я рішуче стисла кулаки. Ліжко більше не варіант.
***
Коли три тижні тому до нас звернувся Міхаель Галкін із проханням повернутися до Пемпона й переконати Езру бути розважливішим, я спочатку з нього посміялася. Проте швидко з’ясувалося, що він налаштований серйозно — і хоч би скільки я вказувала на абсурдність цього задуму, Міхаель наполягав на своєму. А тепер я стою тут, розриваючись між радістю і панікою. І ще якби паніку спричиняли ймовірні сутички з демонами. На жаль, я панікувала здебільшого через те, що знову побачу Езру. Але я вже не та п’ятнадцятирічна дівчинка, яка виявилася настільки безклепкою, що дозволила сильфіді напасти, і не сімнадцятирічна юнка, яка вішалася на шию хлопцю, який її не хотів. Від спогаду про останню зустріч з Езрою тілом розтікся жар. Можливо, він її не пам’ятав. Однозначно забув. Як і мене.
— Ми свідомі того, наскільки важливе наше завдання, — мовила Еме, наша найстарша сестра, яка, зробивши малесенький крок, опинилася між мною, Маеллю й Міхаелем.
Вона була на чотири роки старшою за мене й на два за Маель і поводилася наче мама-квочка. Вона завжди слідкувала за тим, щоб захищати нас від власної дурості.
— Ми неймовірно вдячні Братству за те, що ви вилікували Віанну, і ми виправдаємо покладені на нас сподівання. Якщо це буде в наших силах, ми переконаємо Езру Токвіля дозволити вам перемовини безпосередньо з верховним королем Регулюсом фон Морада. Я запитувала про це карти й кулю. Й одне, і друге пророчить успіх нашій місії.