Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 2)

— Я достатньо зміцніла, сподіваюся, — я вирішила відповісти на перше запитання, про мої сили на подорож. — Сподіваюся, відьми Гластонбері зцілять мене. — Це було настільки ж імовірно, як народження відьми в тринадцяту повню. Для цього я надто хвора.

— Там я не зможу тебе захистити, — він підійшов так близько, що я спиною відчула його тіло. — Тобі потрібно буде самій про себе подбати.

Він, достатньо високий, щоб покласти підборіддя мені на чоло й огорнути своїм теплом і затишком, поклав руки мені на плечі та прихилив до грудей. Я відчувала кінчики його пальців навіть крізь тканину плаща. Вони рухалися так обережно, наче гладили мене.

— А тобі не потрібно мене захищати, — прошепотіла я, затамувавши подих від його близькості, яка прогнала з кісток холод передпокою. Я так сподівалася, що він поговорить зі мною, не прожене відразу. Я полегшено притулилася до нього.

— Про мене подбають мої сестри. Я ніколи не була твоєю відповідальністю.

«Ти мене не хотів».

Одначе не промовила цього вголос, адже тіло здригнулося від чергового нападу кашлю. Як я це ненавиділа. Хвилювання і холод виснажили мене, а тепер іще і хворим легеням забракло повітря. Демонська гарячка таки перемогла.

Обійми Езри були міцними, як завжди, відколи майже два роки тому на мене напала й укусила сильфіда. Усе тому, що мені вистачило клепки піти поплавати в Озері Фей у Броселіанді. Тоді в мені ще кипіла магія, і я почувалася такою впевненою, такою сильною, хоч і знала, що нікому безкарно не порушити спокій фей. Езра врятував мене від сильфіди, але нічого не міг удіяти з підступною гарячкою. А та повільно, але впевнено заволоділа мною. Зараз хвороба вже була у глибокій стадії, тож сестри привезли мене до Гластонбері. Знання тамтешніх відьом були моїм останнім шансом вилікувати демонську гарячку. А якщо я там помру, так далеко від Езри. Це був мій найбільший страх. Езра просто мусив піти зі мною. Без нього я вже програла.

— Мені нелегко тебе відпускати, — його губи ворушилися біля моєї скроні.

Мені здалося, я відчула в його голосі тремтіння, чого просто не могло бути. Невпевненість — це стан, невідомий Езрі Токвілю. Рішуче намірившись утілити свій план у життя, я обернулася до нього. Окрім нього, мені більше нічого втрачати. На мій подив, він не відпустив мене. Під світлою тканиною сорочки проступали грудні м’язи й, не встоявши перед спокусою, я опустила на них чоло. Він такий міцний, такий сильний — повна моя протилежність. Хвороба виснажила мене, вкрала в мене все, чим я колись була. Мужня й безстрашна до безумства. Зараз я лише тінь себе колишньої. Устати з ліжка та прийти сюди вже коштувало мені надлюдських зусиль. Та в цю мить я перебувала в надійних Езриних обіймах. Це було того варте. Його рука гладила мою спину, він притиснув мене до себе ще міцніше. Я обхопила руками його талію. Після нападу він став моєю найближчою людиною, найкращим другом, та я хотіла набагато більшого.

— Не хочу йти, — промовила, звівши погляд. — Я боюся. Понад усе мені б хотілося залишитися з тобою, але не можна. Їдьмо зі мною. У Гластонбері ми обоє будемо в безпеці. Як мені одужати, якщо я боятимуся за тебе?

Езра опустив на мене погляд. Його чоло тривожно насупилося:

— Ти не мусиш іти, бо ти частина цього лісу. Але багато хто був би щасливий отримати такий шанс. Не змарнуй його, — він поклав руку на мою щоку. — Ві, ти маєш бути розважливою.

Я відчула його губи на своєму чолі, й серце закалатало ще швидше.

— Ти маєш супроводжувати нас, — не можна здаватися. Повинно ж бути щось, що його переконає. — Ти потрібен мені. Я одна не впораюся.

Його очі, такі темні, що важко відрізнити райдужку від зіниці, від моїх слів почорніли ще більше. Зникли зорі, видимі в них лише мені.

— Ві, я не піду з тобою. Моє місце тут. І тобі не можна повертатися. Це надто небезпечно. Для вас трьох. Залишайся у Гластонбері. Туди демонам не потрапити.

Він і сам у це не вірив. Колись вони таки переберуться через море. Демони не заспокояться, доки не поглинуть увесь світ. Езриному батькові забракло сил їх зупинити.

— Якщо одужаю, я повернуся, — сказала вперто. — Мені сімнадцять. Я хвора й, імовірно, помру, — я поклала руку йому на груди, і довгі чорні вії Езри затріпотіли. — Але якщо одужаю, наперекір очікуванням, — прошепотіла я, — між нами щось зміниться? Ти зізнаєшся собі, що відчуваєш, коли стану достатньо сильною для тебе?

Я знала, що він це вже зробив, навіть якщо ніколи цього не визнає. Він завжди заперечував зв’язок між нами, однак сьогодні мій відчай був достатньо сильним, щоби прямо йому про це нагадати.

Його ніздрі здригалися:

— Це нічого не змінить, — витиснув він із себе, стишуючи голос, наче старі стіни мали вуха. — Абатство — безпечне місце. Ви сядете на останній пором, на якому можна покинути Францію. Після цього країну ізолюють. Навіть якби захотіла, ти не зможеш повернутися у Броселіанд.

А це ми ще побачимо. Я стримувала сльози й образу.

— Ми спробуємо зупинити демонів, — додав він дещо делікатніше, помітивши мої почуття. Для нього я наче розгорнута книжка. — Але вони дедалі частіше прориваються крізь бар’єр. Париж практично весь евакуйовано, та й будівництво муру майже завершено. Хіба ти не читала? У Франції залишаються лише члени Ложі й усі вишколені відьми та відьмаки. І ми нічого не зможемо зробити для тих, хто залишиться через упертість або просто не зрозуміє ступінь небезпеки. Я не хочу, щоб ти була тут, — його очі блиснули. — Я не зможу боротися, якщо постійно боятимуся за тебе. Ти це розумієш?

Я кивнула, й Езра видихнув:

— Пообіцяй, що не повернешся, — його слова прозвучали настільки тихо, що я їх ледве розчула. — Іди й не озирайся, Ві. Ти мусиш мене забути.

Мій шлунок скрутило від болю. Мені варто було відірватися від нього, але він наче хотів розбавити різку гіркоту слів і зробив щось зовсім надзвичайне. Він нахилився до мене, потерся носом до щоки і вдихнув мій запах.

— Абатство — це не в’язниця. Це безпечне місце. І якщо підеш на цей вчинок, то зможеш там одужати і стати щасливою. Саме цього я хочу для тебе.

— Але це зовсім не те, чого хочу для себе я.

Його близькість творила зі мною божевільні речі, мені хотілося схопити його. Цілувати, торкатися, стягнути з нього цю проклятущу сорочку та притиснутися до грудей. Колишня я так би й учинила, але після нападу безрозсудна частина мене поступово зникла. Сьогодні я відчувала здебільшого страх. Страх невдовзі померти, страх утратити Езру, страх хиткого майбутнього. Якщо я збиралася переконати його, то варто було віднайти в собі ту мужню сторону, хоч би якою боягузливою вона зараз була, бо мій час поряд з Езрою спливав. Його не вдасться переконати. Поки що мені не хотілося вірити, однак це наші останні миті разом. Я зібрала докупи рештки сміливості й висмикнула його сорочку з оперезаних поясом штанів. Я просто мусила доторкнутися до нього, мусила відчути його на дотик. Саме цією миттю я змушена буду жити.

Тижнями, місяцями, а може, і роками. Від самої думки про це з очей потекли гарячі сльози. А потім, зітхнувши, я торкнулася пружної теплої шкіри. Усе довкола померкло. Долоні пощипувало, коли вони ковзнули його животом і боками. Він мене не зупинив, що вже було майже дивом. Моєю шиєю ковзнуло переривисте дихання, я відчула його губи десь у себе за вухом і затремтіла. Езра завжди дуже ретельно приховував свої почуття, але недостатньо добре. Він відчував до мене більше, ніж готовий був визнати, я завжди це знала. Здавалося, сьогодні ці почуття були ближче до поверхні, ніж він зазвичай дозволяв. Його дихання пришвидшилося, і я сміливіше провела пальцями по контурах його м’язів на спині. Він важко ковтнув.

— Демони страшать мене менше, ніж думка про те, що можу тебе втратити, — прошепотіла я в тиші. Він усе ж відсахнувся, однак я не здалася, міцно тримаючи його. Мені потрібне було щось, на що я могла би сподіватися. — Уяви, що ми ніколи більше не побачимося. Уяви, що я помру. Таким буде наше остаточне прощання?

Езра похитав головою і почервонів чи то від злості, чи то від напруги. Я не знала.

— Ти одужаєш.

— Ти не знаєш цього напевне. Навіть Еме не бачить мого майбутнього ні по картах, ні в кулі. Ми не знаємо, що буде. Я знаю лише, що не хочу йти без тебе, — на мить я завагалася, а тоді глянула йому в обличчя. — Я тебе кохаю, — я вперше вимовила ці слова, бо саме зараз для них, здавалося, настав відповідний момент.

У його очах палав вогонь, у якому я прочитала дику, неприборкану розгубленість. Від полегшення в мене підкосилися ноги. Він теж мене кохав. Я не помилилася.

Але чи скаже він про це? Езра взяв моє обличчя в долоні. Він опустив повіки, і тривожні зморшки на його чолі стали ще глибшими, наче він сердився на самого себе. Я хотіла розгладити їх, але не поворухнулася, боячись перервати його споглядання. Він дивився на мене, наче намагався запам’ятати кожен міліметр. Повітря між нами загусло. А тоді він, без жодного слова, опустив голову, накрив мої уста своїми, легесенько цілуючи кутики моїх губ. Спершу обережно, а потім дедалі пристрасніше. Мене кинуло в жар, і запаморочилася голова. Однак його сила огортала мене, не давала впасти. Ці поцілунки були всім, чого я прагнула. Він не відпустить мене саму — у невизначене майбутнє чи лапи смерті. Він буде моїм, до кінця, байдуже якого. Його язик обережно ковзав моїми губами, і я розтулила їх, щоби впустити його. У нас одночасно перехопило подих. Я почала плести захисні чари, щоби приховати нас від кожного, хто забрів би в залу. Нитки перепліталися, утворюючи петлю за петлею. Власне, у мене вже бракувало сил для закляття такого виду, але я так хотіла Езру. Його пальці ковзнули нижньою частиною моїх грудей, і я не змогла стримати стогін. Я хотіла більшого. Мені хотілося обхопити його руками й ногами, щоб він відніс мене кудись і зайнявся зі мною коханням. Я притислася до нього, а тоді мої пальці опустилися до твердої частини його тіла, яку я відчувала животом, й обережно погладили. Мене пронизала гаряча хвиля пристрасті. Езра, тихо вилаявшись, швидко відсахнувся. Відступивши на три кроки, він втупився в мене широко розплющеними очима, так докірливо, ніби я його зачарувала. Я хитнулася вперед, простягнувши до нього руку, але він рішуче похитав головою. Езра мусив повернутися до мене.