Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 67)
На кухні шалено видзвонював телефон. Поспіхом натягнувши футболку, я кинулася сходами вниз.
Пролунав схвильований голос Еме:
— Ми виїжджаємо за годину. Тут усі максимально схвильовані. Чому ти ще вдома?
Я ковтнула.
— Тому що...
— Ти зараз не даси задню! — вигукнула на задньому плані Маель. — Ти потрібна нам тут.
Серце скувала крижана броня. Весілля. Я притулилася до стіни, бо ноги обм’якли. Весілля таки буде?!
— Лоран уже в дорозі, — почула я слова Еме. — Він по тебе заїде. Нікому, крім нас, не варто знати, що ти теж провела цю ніч не в замку.
Коли за чверть години Лоран вийшов із машини й відчинив переді мною двері, я вже стояла перед будинком. Він нічого не питав і, поки ми їхали до замку, я мовчала. Мене наче оглушили. Чого я очікувала тієї ночі, коли поцілувала Езру й дозволила йому зі мною кохатися? Точно не того, що сьогодні стоятиму поряд із його осяйною нареченою. Йому не можна одружуватися з Вегою. Більше не можна. Я не допущу цього. Треба поговорити з ним. Змусити його одуматися. Ця ніч усе змінила. Принаймні для мене. Я його кохаю, і тепер він це знає. Він завжди це знав, просто не відповідав на моє зізнання взаємністю. Він пішов, а я прокинулася у своєму ліжку сама. Проковтнувши несамовитий крик, я просто обійняла себе і протрималася так рівно до того моменту, коли Лоран передав мене сестрам. І тоді я розплакалася.
***
Кортеж неквапливо рухався Броселіандом. Попри те, що чекало на мене попереду, цей день був неймовірним. Сонячне світло пробивалося крізь густу зелену листяну завісу. Щебетали птахи, супроводжуючи розмірений ритм кінських копит. Ми проїхали могилу Мерліна та Безповоротну Долину, де Ланселот колись бився із драконом. У цій долині панувала неймовірна тиша, бо тут пролягала межа між мріями та реальністю. Озеро Фей іскрилося на сонці, наче дзеркало, і складалося враження, що з-під води виступали сріблясті шпилі палацу Вівіани. Усе здавалося надзвичайно мирним, і хоч я вже давно тут не бувала, одначе не могла змусити себе роззирнутися. Я могла думати лише про чоловіка, який їхав на чолі процесії, і про жінку поруч із ним у найкрасивішій весільній сукні, яку я коли-небудь бачила. Вега була схожою на казкову принцесу у вуалі із шовку й повітря, із витіювато заплетеним волоссям, кольору чорного дерева, і діадемою на чолі.
Я їхала у хвості процесії, а сестри розташувалися обабіч мене. Складалося враження, що лють Маелі можна було помацати. Вона намагалася вмовити Езру ще раз зі мною поговорити, але той відмовився. Еме тим часом судомно намагалася пояснити його поведінку. Зараз він уже не міг скасувати весілля, не перетворившись на ворога Альтаїра де Маскуна. Імовірно, це справді так, але він і вчора знав про це.
«Як і ти», — шепнула моя совість, і мені довелося погодитися з нею. Чого я очікувала, коли просила його бути «у мені»? Не цієї порожнечі й безвиході пізніше.
Ми заходили все далі в ліс. Дорога ставала вужчою, й ось ми могли їхати лише одне за одним. Альтаїр де Маскун наполягав, щоб церемонію провели на Білому Джерелі, бо хотів бути присутнім на весіллі єдиної дочки. Я підозріло оглянула підлісок. Світло потьмяніло, і розгледіти щось можна було лише на відстані кількох метрів. То тут, то там спалахував крихітний вогник. «Вогники фей» — так завжди називала їх
Ми спішилися і залишили коней на краю галявини. Я нафантазувала собі, що добре знаю Броселіанд, але тут я не була ще жодного разу. Може, непосвячені не могли знайти це місце. Калеб крокував поруч з Еме, проте сестра старанно ігнорувала його. Маель схопила під руку Лорана, який думками точно був поряд із Констанс і своєю маленькою донечкою. Я нерішуче попрямувала за ними до Джерела, прихованого в печері. Виразно чулося дзюрчання і відчувалася магія бар’єрів. Обабіч входу росли два гігантські старі дуби, а праворуч і ліворуч тріпотів вогонь. Перед печерою розмістили стіл, на якому стояли два винні кубки. Ми утворили півколо, у центрі якого опинилися наречений і наречена. Мене охопило якесь відчуття нереальності, коли вітер нарешті стих і до нас долинули звуки з печери. Езра та його лицарі застигли нерухомо. Хоч би хто звідти йшов, очевидно, він не становив для нас небезпеки. Але я зробила глибокий вдих і зосередилася на магії всередині мене. Вона нуртувала під шкірою, а смуток і гнів не дуже сприяли тому, щоб вона заспокоювалася.
Імовірно, Езра опустив бар’єри, бо в цей момент із печери вийшов високий сивий чоловік. Уважно роззирнувся. На ньому було умундирування, ліве око прикривала пов’язка, а праве було пронизливо-блакитним. Він справді був князем. Самовпевненим і з вуаллю зарозумілості. Очевидно, що це Альтаїр де Маскун, оскільки він схвально подивився на дочку й кивнув Езрі, вийшовши на галявину. За ним з’явилися інші чоловіки. Калеб тихо прокашлявся, коли один із них зупинився поруч з Альтаїром.
Цей чоловік був високим, струнким, похмурим, але водночас приголомшливо гарним і вселяв абсолютний страх. Чорне волосся спадало на спину, він теж носив умундирування, що нагадало мені форму Калеба, хоча на тому вона завжди була дещо недбалою, чого про цього чоловіка точно не скажеш. Небайдуже обличчя і незвично холодні очі в поєднанні із грубою мужністю. Від страху мої ноги стали ватяними. Галявиною пролетів порив вітру, підкидаючи старе листя і пил. Його погляд ковзнув по нас і зупинився на Еме. Я мимовільно затулила її собою. Калеб пирхнув, і тоді я зрозуміла, хто переді мною. Його брат — князь Аарванд Кораліський. Тепер мене вже не дивувало, чому Калебу більше подобалося проводити час із нами. Навряд чи відмінності могли бути сильнішими. Нікому б і на гадку не спало, що ці двоє — кровні родичі. Проти цього хлопця батько Веги здавався добряком. Мені складно було уявити, що Аарванд, як альтернатива, кращий за Регулюса. Від його вигляду в мене шкіра вкрилася сиротами, а волоски на шиї стали дибки. Тепер він примружився і роздивлявся мене. Калеб тихо зашипів, і губи його брата ледь помітно скривилися. Принаймні він утратив до нас цікавість і перемкнув свою увагу на Езру, котрого нагородив лише швидким кивком. Тереза, що стояла за мною, поклала долоню мені на плече. Вони з Розою їхали за лицарями у візку, до країв заповненому всілякими смаколиками, які подадуть після церемонії. Я повільно видихнула. У той час на галявині вже стояли п’ятнадцять демонів. Нас усе ще була більшість, але це не заспокоювало. Рукою я намацала атам, який в останню мить витягла із шухляди у своїй кімнаті й узяла із собою.
Лоренс зробив крок уперед і привітав обох князів. Він проводитиме церемонію вінчання. Після смерті Міхаеля і зникнення Софії Маккензі став найстаршим за рангом чаклуном серед нас.
Езра та Вега зайняли свої місця перед маленьким столом, а Лоренс став з іншого боку. Аарванд та Альтаїр стали обабіч Веги, Еш і Лоран — Езри.
Ось і настав час. Лоренс розпочав церемонію. Він вимовляв слова, необхідні для скріплення цього союзу. Езра й Вега повторили свої присяги, потім він надів їй на палець обручку, яка колись належала його матері. Жінка залишила її, коли йшла, і колись дуже давно Езра показував мені її. Вега здавалася щасливою. Езра не всміхався, проте справляв враження людини, абсолютно готової на такий крок. Мій страх змінився заціпенінням. Він це зробив. Одружився з Вегою, знищивши все, що коли-небудь між нами було. Я намагалася зрозуміти його.
Намагалася усвідомити, що зараз відбувається, але не могла, хоча дуже добре чула слова Лоренса. Вони створювали між Езрою і Вегою непорушний зв’язок. З усіх сил я намагалася зберігати самовладання, втупившись у точку позаду них. Пальці поколювало, у тілі закипала магія. До останньої хвилини я сподівалася, що він цього не зробить. До останньої секунди благала богинь перешкодити цьому. Потім він нахилився до своєї нареченої і поцілував її. Поцілував тими самими губами, які минулої ночі блукали моїм тілом. Я придушила схлип. Сльози палили очі. Серце зупинилося, а потім обоє повернулися до нас. Наші погляди зустрілися. В очах Езри блиснули каяття і жаль. «Мені шкода», — прочитала я в них, але однаково не могла нічого вдіяти з нестримним гнівом. Минулої ночі він мусив бути сильнішим і знайти інший шлях. Він не мав спати зі мною. Те, що зараз відбувається, — неправильно.
Егоїстична думка, бо за два дні, коли Регулюс прийде, щоб підписати Пакт і вимагати дотримання домовленостей, я буду рада підтримці двох князів-демонів, які уважно й серйозно слідували церемонії і тепер перебували на нашому боці.
Тінь затулила сонце, й небо потемніло. На землю впала крапля дощу, а за нею ще одна.
— Це ти? — прошипіла мені Маель. — Якщо так, то припини.
Я похитала головою.
— Не я.
Вогники фей спалахнули, підіймаючись із землі, і знову згасли. Лоренс спіткнувся, наче хтось штовхнув його. Один із кубків на столі перекинувся, і криваво-червоне вино розлилося на білу скатертину. З печери потягнувся синювато-чорний туман, повільно розповзаючись лісовою травою. Моє тіло напружилося. У неприродній тиші почулися дзвони. Звук долинав із замку Вівіани, його не чули ось уже півтори тисячі років. Бар’єри, що їх звів Мерлін, раптом стали видимими. Вони мерехтіли, наче стіна з напівпрозорого шовку, та попри все залишалися міцними, наче сталь, хоча надто чітко проступали діри, крізь які впродовж минулих років до нас проникали демони. Диво, що вони досі стояли. Небо розітнула блискавка, і тієї миті ці жалюгідні залишки на наших очах розсипалися на пил. Мене охопила паніка. Ще рано, надто рано. Вони мали простояти ще два дні. Не може такого бути. Я озирнулася в пошуках свого коня. Сестри здавалися не менш наляканими, ніж я. Езра взяв лише нас і своїх лицарів. Усі інші вартові в замку, та й Альтаїр з Аарвандом теж привели із собою лише жменьку людей.