Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 51)

— Ми з радістю приймаємо запрошення, — відразу погодився Міхаель.

Під плащем у нього виднівся дорогий сірий костюм, явно пошитий на замовлення, чорна сорочка й до блиску відполіровані туфлі. Своє сиве волосся він заплів у косу. Галкін рушив уперед, і ми пішли за ним на кухню. Софія огляділася і ледь помітно зморщила ніс. Її неслухняна руда шевелюра стирчала навсібіч, ніби там птахи звили гніздо. Яскрава блуза, яку вона вдягла з комбінезоном, сліпила очі й геть не личила до зеленого пончо. Із чотирьох членів Ради вона здавалася найбезневиннішою, але всі ми знали, що це не так. Інша відьма здавалася повною її протилежністю: усього на кілька років старша за Еме, у будь-якому разі їй іще не виповнилося і тридцяти. Обтисла бежева сукня ідеально личила до туфель на високій шпильці, у яких вона впевнено крокувала нашою кухнею, а я не пройшла б і трьох метрів. Вона більше вписалась би в офіс якого-небудь біржового маклера, ніж у будинок відьми, утім, можливо, у звичайному житті вона там і працювала. Своє біляве волосся вона зібрала в гульку. Якби в неї на шиї на ланцюжку не висів кулон із відьомською руною, я в житті не здогадалася б, що вона відьма. Останній гість із цієї компанії стояв поруч із Ешем, який його підтримував. Спина в чоловіка була згорблена, очі глибоко запали, а колір обличчя здавався неприродно жовтим. Йому б вартувало присісти, доки не впав. Принаймні погляд його зелено-карих очей не був такий зверхній, як у Софії.

— Схоже, ви досі в хороших стосунках з Езрою Токвілем, — сказав він. — Як він так швидко дізнався, що ми тут?

— Пемпон — це село, — відповіла Маель. — Тут усі про все швидко дізнаються. Може, сядете?

Тільки зараз я помітила, що Рози вже немає.

Низький чоловік кивнув:

— Із задоволенням, — він пошкутильгав до стільця і з зусиллям сів.

— Це — Лоренс Маккензі, — представив його Еш. — Я жив у нього в Ренні.

— Ми вже розмовляли телефоном, дитино, — він мені підбадьорливо всміхнувся. — Та й Еш багато про тебе розповідав. Це тобі ми завдячуємо зустрічі в Езри Токвіля?

Я роздратовано наморщила чоло.

— У мене немає на нього впливу. Мабуть, він іще раз усе добре обдумав, — у мене не було ілюзій щодо того, що це саме через нашу вранішню розмову він змінив свою думку.

— І це більш ніж розважливо. Я — Ясмін Шаррон, — відьма, що мала такий професійний вигляд, простягла Еме руку. — Я працюю у французькому уряді у відомстві з питань вигнанців у Берліні і вже впродовж двох років член Братства.

— Ми раді вітати тебе в нашому домі, — сухо сказала Еме. — Навіть якщо, мабуть, не зможемо більше нічим допомогти в цій справі. Ми зробили все можливе.

Міхаель попрямував до столу й також сів.

— Жоден із нас у цьому не сумнівається.

— Можна мені філіжанку кави? — запитала Ясмін із явним паризьким акцентом. — Дорога була важкою.

— Звісно, — відповіла Маель. — Зараз заварю. Хтось іще хоче?

— Мені також, будь ласка, — сказала Софія. Вона вирішила не сідати, натомість підійшла до вікна й визирнула в сад.

— Мені води, а Лоренсу чай, — замовив Міхаель, наче в нас тут ресторан.

— Принесу свіжої м’яти з тераси, — сказала я, радіючи, що на певний час зможу втекти з кухні. Маель кивнула й узялася шукати необхідне в кухонних шафках.

Коли я пішла на вулицю крізь кухонні двері, Еш вирулив за мною.

— Зачекай. Я тобі допоможу.

Я обернулася до нього:

— Вирвати м’яти? Дуже важка робота.

Принаймні йому вистачило розуму вдати засмученого.

— Тобі обов’язково було приводити їх до нас додому? Чому ти не відвів їх до Рози чи прямо в замок? Ми чекали на вас тільки завтра. Ти не міг попередити?

— Я хотів, але вони приїхали раніше й наполягли, щоб виїхати негайно. Вибач.

Я підійшла до горщиків із травами й зірвала кілька гілочок м’яти. Еш представник Братства, але й наш друг. Мені треба розповісти йому про свою магію. Він за мене порадіє. Здавалося неправильним мати від нього стільки таємниць.

Ми мовчки повернулися на кухню.

— Нам дуже хотілося б, щоб ви супроводжували нас на зустрічі з Езрою Токвілем, — саме говорив Міхаель, попиваючи воду.

Маель поставила чашку еспресо перед Ясмін Шаррон.

— Дуже дякую, — сказала та й додала цукор у гарячий темний напій.

— Я не можу вас супроводжувати, — заперечила я. — У мене є інші обов’язки.

Еме із жахом втупилася в мене.

— Доведеться від них відмовитися, дитино, — м’яко відповів Лоренс. — У цієї справи найвищий пріоритет, а як ми чули, колись ти була дуже близькою з Езрою Токвілем. Ми досі покладаємося на те, що ти докладеш зусиль, щоб на нього вплинути.

У мені почало спалахувати полум’я. Руки стиснулися в кулаки.

— Колись ми були друзями.

— Поки він не заручився, гадаю, — почувся голос Софії. Вона посміхалася, наче павук, який упіймав у свої сіті жирну муху. — Мабуть, це стало для тебе справжнім шоком.

Звідки вони про це дізналися? Еш досі стояв поруч і поклав долоню мені на плече, ніби побоювався, що я ось-ось вибухну. Я кинула на нього гнівний погляд. Якщо Софія знає, наскільки близькою була наша дружба з Езрою, то повідомити їй це міг тільки він.

— Не треба сумніватися у вірності Еша, — сказав Лоренс. — Ми знаємо практично все про кожну відьму та чаклуна. Зрештою, це завдання Братства — дбати про вашу безпеку.

— А звучить радше так, наче ви шпигували та стежили за нами, — різко кинула Маель.

— У сторонніх часто складається подібне враження, — спокійно пояснила Ясмін і відпила зі своєї чашки. — Але щоб захистити вас, нам потрібна ця інформація.

— Захистити від кого? — не витримала я.

Вона всміхнулася кутиками губ.

— О. Небезпеки бувають дуже різноманітними, як і спокуси.

Я не уявляла, що вона мала на увазі, але питати не збиралася. Вона вже не сприймала мене серйозно, і це мені не сподобалося.

— Звісно, ми готові всіляко підтримувати Братство, — сказала Еме. — Але як нам поводитися під час перемовин?

Міхаель усміхнувся набагато привітніше:

— Дуже важливо нарешті зрушити справу з мертвої точки. Усе ж часові рамки в нас дуже обмежені. Ви нас супроводжуватимете, але не втручатиметеся. Вести розмову будемо тільки ми.

— Звісно, — погодилася Еме.

— Добре, — Міхаель знову повернувся до мене. — Маєш іще якісь заперечення?

Я ковтнула. Мені ще мінімум століття не хотілося бачити Езру.

— Є ще один неприємний момент, — узяла слово Софія.

— Ти про що? — поцікавилася Маель підкреслено розслабленим тоном.

— Нас поінформували, що в цьому районі викликали стихію. Хоч у Бретані немає зареєстрованих стихійних відьом. Це порушення Статуту Братства — параграф 5, пункт 2, — уточнила Софія. — Із самого початку кризи... — вона зробила театральну паузу, — ...кожна відьма зобов’язана зареєструвати свої сили, як тільки вони проявляться. Ви випадково не знаєте, хто відповідальний за це маленьке непорозуміння? — Її очі, наче два лазерні промені, дивилися на мене. — У цьому регіоні вже цілу вічність не спостерігалося такої яскравої магічної активності. На щастя, серед обдарованих є ті, хто серйозно ставиться до своїх обов’язків.

— Ти про донощиків? — у голосі Маелі пролунали одночасно шок та огида.

— Захист громадськості можливий лише тоді, коли в усіх однакові цілі, — повчально заявила Софія.

Готова закластися на що завгодно — вона б із радістю використала свої здібності аніми, щоб з’ясувати, що нам про це відомо, але вона не могла так відверто вдиратися в наші думки.

— Якщо ви наполягаєте, тоді я піду з вами, — здалася я, доки ситуація не загострилася. Софія намагалася нас шантажувати, це факт. — Навіть якщо вам і не варто покладати надії на мою присутність.

— Це ми ще побачимо, — Лоренс задоволено засміявся. — А тепер я б із радістю оглянув ваш сад. Треба трохи ноги розім’яти.

— Звісно, — погодилася Еме, хоча вже стемніло. Прогулянка садом у такий час — не зовсім звична річ. Чоловік щось замислив. Відчув енергію мого ритуалу прийняття? — Там поки що не все так, як було до нашого від’їзду, але ми над цим працюємо, — почула я голос сестри.

— Я в цьому впевнений, дитино. Я був знайомий із вашою бабусею, ти знала?

Еме відчинила сітчасті двері, які боронили нас від комарів, і сестра з Лоренсом разом вийшли надвір. Зовсім несподівано грюкнули дверцята кухонної шафки, звідти впала склянка й розбилася об підлогу.

— Привиди? — запитала Софія і так зацікавлено всміхнулася, що в мене аж мурашки побігли тілом.

Я знизала плечима: