Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 50)

Кожна руна була написана ніби іншим почерком. Тільки на моїй світлій шкірі вони мали вигляд ран. Ні, не хочу. Я почала їх терти, але від цього запекло ще сильніше. Невидима рука закінчила виводити останній завиток. Мені це здалося справжнім глузуванням. Богині карали мене за те, що я не залишилася з ними? Подібне в їхньому дусі. Чи вони вважали, що я зрадію цьому подарунку? Це просто максимально мимо. Такого подарунка я не хотіла. Цей дар наділяв мене безмежною силою, а сила здатна творити з людиною страшні речі. Особливо, коли її забагато. Чому богині так зі мною вчинили? Я просто хотіла повернути свою магію. Не більше. І що мені тепер робити? Роза, Еме та Маель чекали мене на кухні. Що я їм скажу? Правда налякає їх так само, як і мене. Але якщо збрешу зараз, то доведеться брехати завжди. Я не хотіла зраджувати сестер. Але цей дар наражає нас усіх на небезпеку. Якщо про нього дізнається Братство... Еме попереджала мене, але тепер уже пізно відмовлятися від сили. Треба повертатися, поки сонце остаточно не сіло й вони не почали хвилюватися. На вулицю вони не вийдуть. Втручання в магічний ритуал може обернутися для спостерігача смертю. Знову почулося шипіння. Але цього разу зовсім близько. Озирнувшись на звук, я відсахнулася. На протилежному боці струмка стояли три демони. Їхні тіла покривала луска, а ноги закінчувалися копитами. Один почухав кігтями свої груди, порослі рідким волоссям, і нахилив голову, схожу на крокодилячу. Він принюхувався, щоб узяти слід. Я відсахнулася, але демон дуже швидко, як для своєї статури, перескочив через струмок. Інші рушили за ним. За кілька хвилин вони мене оточать. На моєму лобі виступив піт. Діючи разом, вони звужували коло. Один зашипів таким високим тоном, що всі мої нервові закінчення завібрували. Другий підняв гострі лапи, і ті блиснули так, наче зроблені з металу. А наступної миті на мене стрибнув третій демон. Я кинулася вбік, але недостатньо швидко. Пазурі встромилися мені в ногу, залишаючи глибокі порізи. Я голосно крикнула, але втрималася на ногах і відсахнулася.

— Aeris vertigo! — випалила я, невпевнена, що це правильне закляття. Повітря закрутилося, наче маленький смерч, і демона відкинуло назад. Він замахав руками і звалився у струмок. Повітряний вихор стих. Другий демон теж відійшов до струмка, тоді як третій рушив на мене. Нога страшенно пекла, та я стиснула зуби.

— Educia! — я засунула руки в землю і шпурнула нею в бік демона. Земля піднялася, і демон спіткнувся. Скориставшись перепочинком, я вихопила з пояса атам. Щойно він опинився в мене в руках, позаду щось зашипіло. Якимось чином один із монстрів підкрався до мене зі спини. Я розвернулась і застромила ніж йому в живіт. Долонею потекла тепла кров. В очах демона майнуло щось на кшталт подиву, і він осів на землю. Але залишалося іще двоє. З кинджалом напоготові я повернулася до них. Вони знову стояли по той бік струмка, дивлячись на воду, якою побігли брижі, а потім вона завирувала. Я ковтнула. Що ще мене там чекало? Один із демонів підняв голову й, зашипівши, вп'явся в мене поглядом. Я напружено задумалася, які ще заклятая знаю, які допомогли б позбутися цих двох. Де ті Езерині вартові, коли вони так потрібні? Хіба вони не чули вересків? Демон одним махом перескочив через струмок, і водночас грюкнули наші двері.

— Віанно? — крикнула Еме, й мене охопило полегшення.

Її другий вигук заглушило гарчання, і з води з’явилася голова дракона. Погано. Дуже погано. Мене затрясло. Із цим демоном мені нізащо не впоратися. Маелі та Еме не можна наближатися.

— Стійте, де стоїте! — крикнула я їм. Сили та магія покинули мене, і я впала на коліна. Два закляття — і вся моя енергія зникла. Просто я зовсім не підготовлена. Дракон підняв голову й пирхнув. Третій демон стояв у воді прямо перед ним. Ось тільки дракон зневажливо зиркнув на нього, ніби даючи зрозуміти, що я його здобич і тому слід забиратися. Один стрибок — і ось другий вцілілий демон опинився на іншому березі та стрімголов кинувся до лісу. Мене та свого приятеля він залишав лускатому чудовиську.

— Віанно, — ахнула в мене за спиною Еме.

— Заради Морріган, — це Маель.

Своїми захисними отрутами вона навряд чи могла щось протиставити покритій лускою блискучій блакитній шкірі дракона. Він задер пащу, а я, у безглуздій спробі оборонитися, накрила голову руками. Повз мене промайнула хвиля жару. Ні кігті, ні зуби не встромилися мені у шкіру. Я визирнула, трохи опустивши руки. Третій демон, охоплений вогнем, догорав у воді. Смерділо відразливо. Перед потужною драконячою мордою танцювало полум’я. І на якусь шалену мить мені здалося, що я вже десь бачила очі цього дракона.

Маель поклала руку мені на плече.

— Підводься, Віанно, — наказала Еме. — Дуже повільно.

— Калеб, — прошепотіла я. — Це — Калеб?

Від сестер я жодної відповіді не отримала, але Маель допомогла мені підвестися. Нога горіла вогнем.

Дракон нахилив голову. Бурштинові мигдалеподібні очі спостерігали за мною. Ні, я помилилася, У Калеба сині очі. Між гострими зубами показався роздвоєний язик, і я, захищаючись, підвела руку, у якій досі стискала атам. Дракон пирхнув, ніби його це потішило, а мене обдало теплою водяною парою. Він на диво миролюбно нахилив голову. Його рожевий язик знову висунувся, створюючи незвичний контраст із синьо-чорним панциром, а потім лизнув рану в мене на нозі. Я злякано відсахнулася, проте було геть не боляче, навпаки. Кровотеча припинилася, а роздерта шкіра почала затягуватися. Не минуло і хвилини, як від крові та відкритої рани не залишилося й знаку. Маель відтягла мене якомога далі, створюючи між нами та демоном більшу відстань. Нога дещо оніміла, але я без проблем могла нею ворушити. Дракон відступив, кивнув, ніби намагаючись зобразити уклін, і розчинився у струмку. Я, наче загіпнотизована, витріщалася на круги, що все ще повільно розбігалися водою. Потім озирнулася на Еме. Навколо її ніг звивався туман. Він сховав би нас від дракона, якби з’явилася така необхідність.

— Ходімо в дім, — сказала вона тремтячим голосом. — Тобі треба в душ.

— Святий боже! — вилаялася Маель дорогою в будинок, — Та ти навіть простенький ритуал прийняття не можеш пройти, не перелякавши нас до смерті, — вона міцно обіймала мене, хоч я і сама могла б іти.

Біля кухонних дверей нас чекала Роза.

— Скільки? — тільки спитала вона, і я відразу зрозуміла, що зараз ідеться не про кількість демонів.

— Усі чотири, — прошепотіла я.

Вона затулила рота долонею, але страх в очах їй приховати не вдалося. Маель провела мене повз неї.

— Спочатку прийми душ і змий із тіла демонський слиз. Тебе дракон лизнув. Фу, як противно.

— Він зцілив рану, — здивовано сказала Маель. — Як він це зробив і чому?

— Коли твій Калеб з’явиться тут наступного разу, у мене до нього буде купа запитань, — мовила Маель, вирушивши за мною в коридор.

— Він не мій Калеб, — неохоче пробурчала Еме. — Усі чотири? — долинув потім до нас її шепіт. Жах у її голосі чувся дуже навіть виразно. — Ну, і що нам тепер робити?

 

РОЗДІЛ 15

 

Чужа магія огорнула мене відразу ж, як я вийшла з ванної кімнати. Я не поспішала, намагаючись розслабитися у ванній з оліями, яку приготувала Маель. Тепер моя шкіра пахла лавандою і мелісою, проте мені все ще було тривожно, і тепер стало зрозуміло чому. Від цієї сторонньої магії я буквально відсахнулася. Моя сім’я могла похвалитися давнім магічним корінням. Сили моїх сестер були великі, але далеко не такі великі, як у наших гостей. Зазвичай відьми та чаклуни стримували свою енергію і вивільняли її лише тоді, коли використовували. Те, що ці люди так не робили, могло означати лиш одне: вони демонстрували нам свою силу. Нам і, мабуть, усім жителям Пемпона. От і стало зрозуміло, хто приїхав швидше, ніж очікувалося. Я опустила очі й поглянула на себе. Маель принесла мені у ванну джинси та блузку з довгими рукавами. Так я мала поважніший вигляд, а рукави приховували знаки богинь.

Софія Чедвік і Міхаель Галкін ще стояли в коридорі, коли я спустилася сходами. Еш заспокійливо мені всміхнувся, а потім із вулиці зайшли ще двоє незнайомих мені людей. Я розтулила рота, щоб щось сказати, як раптом задзвонив телефон.

Еме стояла біля дверей кухні, тому відразу взяла трубку.

— Вони щойно прибули, — потім вона мить помовчала, й на її обличчі промайнуло здивування. — Я передам... З нею все добре... так... Я мушу йти.

Я здивовано глянула на неї.

— Це був Езра Токвіль, — оголосила вона, звертаючись при цім до Міхаеля і Софії. — Він прийме вас завтра в першій половині дня в шато.

Права брова Еша поповзла вгору, і на його обличчі відобразилася усмішка, у якій читалася повага. Я не знала, що й думати про це запрошення. Він місяцями відмовлявся від будь-якої розмови й тут запрошує їх усіх чотирьох, не встигли вони з’явитися. Хоче представити їм свою наречену? З горла рвався недоречний смішок. На мить усе в моєму тілі наче збожеволіло. На руках свербіли руни, у кісточку врізався браслет Аріани, серце тремтіло від туги за Езрою, ногу поколювало при спогаді про язик дракона й рану, яку залишив демон. Я похитнулась і міцно вчепилася в поручні сходів. Перед цими відвідувачами не хотілося виявляти жодної краплі слабкості. Калеб питав Еме, чи не змусило нас Братство повернутися до Пемпона, і вона це підтвердила. А що зробили б Софія з Міхаелем, якби ми відмовилися?