Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 48)
— Нагадайте, чого я так хотіла повернутися в це кляте місце? — запитала я, визираючи з-поміж пальців.
— Бо хотіла знову знайти свою магію, — Еме втішально погладила мене по спині. — І тобі вдалося. Це єдине, що має значення. Нехай собі базікають.
Я відняла руки від обличчя, яке, безсумнівно, усе ще палало.
— Отже, повітря або вода? — запитала я Еме, щоби змінити тему. — Ти як гадаєш?
— На користь води говорить дощ, а на користь повітря — буря, — часто спершу здібності стихійників були змазаними.
— Щоб по-справжньому опанувати стихію, знадобляться роки підготовки. І це паскудство. Чому я не успадкувала татів дар? Тоді я могла б вирушити в інший час і ще там спробувати щось змінити.
— А саме це й забороняється робити. Треба змусити тебе ще раз завчити кодекс. Час змінювати не можна.
Дурні всезнайки. Я закотила очі.
— У нас у сім’ї колись народжувалися стихійні відьми?
— Не знаю, але, ймовірно, так. Наш рід такий давній, колись така сила, мабуть, уже в когось проявлялася.
З упевненістю це справді важко сказати. Ми, наприклад, не дуже багато знали про батькові здібності, крім того, що він був часовим магом. А якими здібностями володіла його сімейна гілка — таємниця.
— Та байдуже. А як мені про це дізнатися? Є пропозиції? Спробувати викликати бурю у склянці води?
Маель засміялася.
— Це, будь ласка, надворі, не хочу, щоб через тебе наш будинок опинився під водою.
— Те, що вчора ти так керувала повітрям, імовірно, справді багато в чому пов’язане зі сплеском емоцій. У такий спосіб твій дар проявився, — уголос розмірковувала Еме.
Іще виявиться, що я маю бути вдячною Езрі, що він збурив у мені такі сильні почуття. Що далі, то цікавіше.
— То що мені робити?
— Спершу треба прийняти дар, — Еме відсунула стілець і сіла. — Стихійницям завжди доводилося нелегко, їхні сили величезні, і ними нерідко зловживали. Ними одночасно захоплюються і бояться їх, бо ці сили часто непередбачувані.
— Мені все це відомо, але однаково хочу їх. Ти реально вважаєш, що саме зараз я від них відмовлюся? Це було б божевіллям.
— Тут вона має рацію, — втрутилася Маель. — Віанна може дуже допомогти.
— Але в нас усього кілька днів, — сказала Еме. — Якщо не контролювати цей дар, то від нього буде більше шкоди, ніж користі.
— Тоді мені треба якнайшвидше почати його тренувати. Я розумію твої побоювання, але не відмовлюся від дару, хоч би що ти зробила.
— Уперта й норовлива, наш маленький Скорпіон, — засміялася Маель. — Висувай своє жало, воно тобі допоможе.
— Та добре, добре, — здалася Еме. — Але потім не кажи, що я тебе не попереджала. Ти почуваєшся достатньо сильною для цього? Ти мусиш опанувати магію, а не навпаки. Якщо дозволиш їй узяти гору — вона може тебе вбити.
— Так, — будь-яка магія мала шанси стати некерованою, якщо її не контролювати, а я свою відпустила у вільне плавання. Таке більше не повториться.
— Добре. Я подзвонила Розі. Вона скоро прийде. Вона, звісно, не стихійниця, але має досвід у ритуалах прийняття. Із цим вона тобі допоможе.
Ми з Маеллю витріщилися на неї, але Еме лише самовдоволено всміхнулася. Вона все ще була в тій кумедній кофті. Але зараз хоча б одягла під неї штани та футболку.
— Я знала, що мені тебе не переконати, тому наперед вжила необхідних заходів.
Маель задоволено розсміялася й поцілувала Еме в щоку.
— Що б ми без тебе робили?
У цю мить у двері постукали, й невдовзі Роза вже стояла на кухні. У руках вона тримала кошик.
— Дівчата, — привіталася вона, обіймаючи нас. У нас мало часу. Тож почнімо відразу. Може, це взагалі була хибна тривога через самі знаєте кого, — застерегла вона.
— А може, і ні, — я зірвалася на ноги. Точно ні. Я відчувала цю магію всередині. Вона там і тепер нікуди не дінеться.
— Не візьмеш із собою атам? — запитала Еме, уже прямуючи до шафи.
Сестра простягла мені кинджал, і Роза із цікавістю глянула на нього.
— Звідки він узявся?
Я завагалася лише на мить.
— Я принесла його із Ґламорґана.
Вона тихо присвиснула й похитала головою.
— Клянуся богинями, — прошепотіла вона, — цей подарунок вимагатиме своєї ціни.
— Тобі відомо, кому він належав? Здається цінним.
— Дуже навіть добре відомо, — сказала вона. — Він передавався у вашій родині від покоління до покоління.
Тепер уже ми троє витріщилися на неї.
— Я досі ніколи його не бачила, — першою заговорила Еме. — Як він потрапив до Ґламорґана?
Роза явно боролася із собою.
— Ваша бабуся вам не розповідала, а ви самі тоді ще були надто малі, щоб пам’ятати, але коли ваш батько зник, то забрав із собою не лише серце вашої матері. Він украв атам і ґримуар вашої бабусі. І те, й інше на той час уже впродовж трьох століть перебувало у вашій сім’ї. Така ганьба. Ми намагалися знайти його. Я навіть шукала його через сни вашої мами. Але все виявилося марним. Він надто добре сховався в часі, — Роза була сомнією. Вона вміла заходити у сни інших людей, впливати й керувати ними. Дар, який вона застосовувала нечасто.
— Він украв і те, й інше? — недовірливо перепитала Маель. — Як він посмів так вчинити?
— Можливо, спершу він просто збирався взяти їх на певний час, — слова Рози пролунали не дуже переконливо. — Це сталося в ніч твого народження, — тепер вона поглянула на мене. — У будь-якому разі ти тепер повноправна господиня атама. Він тебе впізнав.
— Ми всі троє, — поринувши у власні думки, промовила я. — Він належить нам трьом, — найбільше мені хотілося його викинути на землю. Кинджал немов обпікав пальці.
Маель відстебнула пояс, на якому носила свій атам. Зазвичай відьма отримувала такий кинджал лише після ритуалу посвяти. Сестра витягла свій клинок і простягла мені пояс.
— Ось. Одягни його й візьми кинджал із собою. Відчуваю, він тобі сьогодні знадобиться.
Роза підбадьорливо кивнула:
— Вона має рацію. У майбутньому носи його із собою.
Тремтячими руками я вдягла пояс і закріпила атам у піхвах. Усе, я готова. Еме та Маель притисли мене до себе.
— Ми зачекаємо тут, — Еме поцілувала мене в щоку. — Не бійся.
— Ти впораєшся, сестричко, — Маель погладила мене по волоссю. Я помітила в її очах вологий блиск. — Ми так тобою пишаємося.
На якусь мить мені взагалі розхотілося виходити на вулицю. Я б із радістю залишилася на кухні, оточена теплом і турботою сестер. Але я заборгувала собі та їм те, що відбувалося. Тож, кивнувши, я вирушила до Рози, яка з усмішкою чекала на мене біля кухонних дверей.
— Як би мені хотілося, щоб сьогодні це могла зробити твоя
— А чого дар проявився лише зараз? — запитала я Розу, поки ми йшли до дальньої частини саду. — Хіба я не мала щось відчути ще в дитинстві? — Еме з Маеллю дуже рано дізналися, які здібності їм тренувати. Для мене ж навіть у п’ятнадцять нічого не було зрозуміло. Це завжди трохи бентежило мене.
— Магія стихійної відьми проявляється так пізно, оскільки потрібно дуже багато самовладання, щоб опанувати таку силу. Очевидно, зараз ти достатньо сильна для цього.
— Сподіваюся. При Еме й Маель я ніколи не зізналася б, але все-таки це трошки лякає.
Роза всміхнулася:
— Наступного разу ти її краще контролюватимеш. Схоже, вчора був справді захопливий вечір.
Я почервоніла.
— Твої б слова та Керідвен у вуха, — пробурмотіла я і завмерла, коли вона зупинилася. Роззирнувшись, Роза задоволено кивнула. Тут унизу росли лише наші фруктові дерева. Ця частина саду не проглядалася з вулиці. Перед нами протікав струмок, у якому сьогодні вранці зник Калеб.