Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 42)
— Езро, — нас перебив теплий м’який голос, й Езра здригнувся так, наче його вдарили. Знявши мене зі своїх колін, він відсахнувся від мене, застебнув сорочку і встав. Усе це сталося так швидко, що я навіть не встигла зорієнтуватися. Коли запалилося світло, його обличчя вже стало беземоційною маскою. Неважливо, що він щойно відчував, від цього не лишилося і сліду.
Я приголомшено підвела голову й облизала губи. У дверях стояла жінка. Але не просто якась там жінка, а найвродливіша жінка, яку я коли-небудь бачила. Пряме вугільно-чорне волосся спадало їй на груди і спускалося до стегон. Висока, з тонкою талією та округлостями в потрібних місцях. Шкіра кольору кави з молоком, а зелені очі нагадували єгипетську кішку. На її губах заграла усмішка, коли вона попливла до нас.
— Добрий вечір, — люб’язно привіталася зі мною вона, поклавши долоню на Езрину руку. — Тебе довго не було. Я не знала, що ти чекаєш гостей. Не хочеш нас познайомити?
Я часто боялася. І це не дивно, зважаючи на всі ті речі, які зі мною трапилися. Усе те, що я вже втратила. Але зараз мене охопив такий первісний жах, що я готова була захитати головою.
«Не представляй мене, — хотіла сказати я. — Я не хочу знати, хто вона». Але я мовчала. Я підвелася на тремтячих ногах, змушена триматися за стіл. Кожен, хто побачив би їх разом, зрозумів, яку роль відігравала ця жінка в житті Езри. Мала б відігравати. Нарешті його нещодавній розпатланий вигляд і скуйовджене волосся набули сенсу. І нерішучість Жака, коли я намагалася пройти до нього. Мене знудило, та я ще сподівалася, всупереч здоровому глузду, що помилилася... Я зробила від них крок назад, потім іще один. Якщо й існували ідеальні пари, то зараз одну з них я бачила перед собою.
— Вего, — сказав Езра, тримаючись підозріло натягнуто, — це Віанна Грандьє. Я знайомий із її сім’єю. Вони із сестрами провели кілька років у Гластонбері й нещодавно повернулися. Віанно... — він зробив коротку паузу й ковтнув, — ...дозволь представити. Вега де Маскун, — наступна пауза тривала ще трохи довше. Він знову ковтнув, — дівчина привітно й очікувально всміхалася. — Моя наречена. Ми одружимося за два дні до літнього сонцестояння.
Це був навіть не ляпас. Це було набагато більше. Його фраза отруйною хмарою повисла в повітрі, видираючи серце в мене із грудей жорстокіше, ніж це вдалося б якому-небудь демону. Його наречена. Ця ідеальна жінка — його наречена. Езра заручений, однак, щойно цілував мене так, ніби від цього залежало його життя. Але воно не залежало. Він одружується. З іншою жінкою. Дивовижно, проте я не відсахнулася, не закричала на нього, не втекла й навіть не вдарила його. Мить просто застигла. Я наче збоку дивилася на саму себе, що стоїть у рваних джинсах, стоптаних кедах, брудній футболці та зі скуйовдженим волоссям. А навпроти стояли ці двоє, гарні та бездоганні, наче зійшли з обкладинки модного журналу. Розум підказував, що це не мало жодного значення, але почуттям було байдуже. Ця чудова дівчина — його наречена. Він одружиться з нею і заведе дітей. Вона справжня жінка, а не дівчисько, яке обожнювало його з юних років. Кінчики пальців закололи.
— Дуже приємно, — надтріснутим голосом видавила я.
Вона велично кивнула й опустила голову на Езрине плече.
— Я поки що мало знайома із друзями Езри.
Треба забиратися звідси, доки я не втратила самовладання. Щойно його губи торкалися моїх. Він обіймав мене так, як не обіймають друзів сім’ї. На мене накотило крижане тремтіння. Про що він думав? Він заручений.
— Мені треба йти, — так стримано, як тільки змогла за цих обставин, я розвернулася і пройшла до дверей, які вели на город.
Крізь дірку в паркані пролізу у двір замку. Я молилася, щоб Аделаїза не замкнула двері. Коли я взялася за ручку, пролунало клацання, і вони відчинилися. Я вдихнула тепле повітря. Горло горіло від недавніх криків у лабіринті та сліз, які намагалися пробитися на волю. Тим часом на вулиці вже стемніло. Їхати в такій темряві небезпечно, але мені треба піти. Негайно. Поколювання в пальцях посилилося, варто було мені ступити на вкриту мульчею16 стежку, по різні боки якої росли розмарин і чебрець. На темний ґрунт грядок переді мною впала крапля води.
— Віанно! — почула я здалеку оклик Езри.
Я зробила крок. Іще крапля. Ця була великою, важкою та об’ємною. Ще одна й іще.
— Ві, ти там не вийдеш! — у вухах у мене шуміло, немов у голові ось-ось вибухне буря. Лютий порив вітру розкуйовдив волосся, рвонув одяг і прибив рослини до землі. Мені треба додому. До сестер. Як під примусом, я знову озирнулася. Езра та його наречена стояли біля дверей. Він обійняв її однією рукою. Мене він теж завжди захищав, і це взагалі нічого не означало.
— Мої вітання, — промовила я ніби не своїм голосом. Він звучав глухо й нижче за мій власний.
— Бажаю вам щастя, — слова відчувалися на язику наче бите скло. Падало дедалі більше крапель. Езра дивився на мене. В очах у нього відбивалося одне почуття. Каяття. Він жалів, що поцілував мене. Усвідомлення цього вже навряд чи могло зробити біль іще сильнішим. Загриміло. Я кивнула дівчині на прощання. Вона не знала мене й нічого не знала про мене. Хіба що він розповідав їй про маленьку дурну відьму, яка бігала за ним. У небі спалахнула блискавка й осяяла всю сцену примарним світлом. Позаду Езри й Веги з’явилися Жак з Аделаїзою. Кухарка похитала головою і прикрила рота долонею. На обличчі її читався жах. Їй завжди було відомо, що означав для мене Езра. І вона не могла не знати про ці заручини. Усі вони знали, але ніхто нічого мені не сказав. Мене охопила холодна лють. Вона підіймалася й пінилася, як море під час урагану. Те, що я відчувала зараз, я не відчувала ніколи раніше. Наче я більше не господиня власних почуттів. До цього долучалися ще сором, безвихідь і смуток. Бездонний смуток. Щойно я знову його втратила. Остаточно. Я подивилася на свої пальці, які він нещодавно стискав і цілував. На тильному боці моїх долонь затанцювали крихітні язички полум’я, які дощ погасити не міг. З кутика ока скотилася сльозинка. Така гаряча, що обпекла шкіру на щоці. Може, я досі плакала кров’ю? Другий удар грому розрізав ніч, труснувши замок до самих підвалин.
— Нехай богині дарують захист вам і вашому союзу, — витиснула я із себе наше традиційне привітання. А потім небеса нарешті розверзлися. На мене ринув потік води.
— Віанно! — долинали до мене Езрині вигуки. — Зупинися! Повернися в замок!
Нізащо. Ніщо не змусить мене знову переступити поріг його будинку. Він сказав мені більше не приходити, але я однаково прийшла. По суті, усе, що тут відбувається, — моя провина. Я пришвидшила крок. Гарячі, солоні сльози продовжували стікати щоками, змішуючись із дощем. Я нічого не бачила перед собою навіть на відстані витягнутої руки, проте замок я знала як свої п’ять пальців. Із горла рвалися ридання, але я щосили стримувала їх.
Буде тільки гірше, якщо дозволити їм звільнитися з моїх легень. Протиснувшись у вузьку щілину в огорожі, я вибралася у спорожнілий замковий двір. Сподіваюся, Лоран досі чекає мене біля воріт.
— Віанно! — ревів мені вслід Езра. — Будь розважливою! Зупинися!
Розриваючись од люті, я зупинилася й повернулася до нього. Він справді побіг за мною. Але я не мала щодо цього жодних ілюзій. У нього на обличчі з’явилося полегшення, коли я послухалася. Якусь мить ми просто дивилися одне на одного. Вітер жбурнув мені волосся в обличчя, і хотілося вірити, що Езра не помітив моїх сліз. Я притиснула руку до грудей, бо було так боляче.
— Тримайся від мене якомога далі, — попередила його я, коли він обережно наблизився. У мене перед очима звилася мерехтлива зелена стіна. У мені здіймалися темні хвилі енергії. Здавалося, що вони виходять прямо із землі. Я не хотіла відчувати те, що відчувала. Злість, гнів і нескінченну ненависть. На нього, на ту жінку й на весь світ. Полум’я на моїй шкірі спалахнуло яскравіше. Мене почало трясти. — Зупинися!
Він зробив іще крок.
— Віанно, мені жаль, — попри бурю, я аж надто чітко розчула його слова. — Я хотів би, щоб ти дізналася про це по-іншому.
Знову крок, такий обережний, наче він підкрадався до звіра. До звіра, якого намагався змусити повірити, що той може йому довіряти, щоб потім замкнути тварину у клітку. — Я мусив тобі сказати. Я хотів...
Я забрала руку від грудей.
— Ні, — застерегла його востаннє.
Почулося шипіння, і я повернула голову в бік, звідки долинав звук. За три чи чотири метри позаду Езри стояв чорний, наче смола, леопард. Утім, він був значно більшим, аніж звичайні леопарди. Мокре хутро огортало темно-червоне миготіння. Коли він розкрив пащу й загарчав, з’явилися довгі ікла. Якщо я ще сумнівалася, що саме мені там загрожувало, то всі сумніви розвіялися, варто було побачити, як у золотистих очах спалахнув вогонь.
— Ві. Будь ласка. Будь розважливою. Залишся. Те, що між нами...
—