Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 41)

Позаду мене благально шепотів Езра:

— Ти зможеш. Ти набагато сильніша, ніж думаєш. Заволодій ним. Покажи свої права.

Стиснувши руки в кулаки, я набрала повні груди повітря. Провал між мною і точкою, у якій лежав кинджал, надто великий, щоб перестрибнути. Я заплющила очі й зосередилася.

— Volanta, — пробурмотіла я притягальне заклинання і розкрила долоні. Зараз з’ясується, чи залишилося в мені хоч трішки магії. Усе, що існує, завжди складалося з однієї і тієї самої енергії. Кинджал і я відрізнялися лише формою, яку нам дали богині. Раніше я бачила цю енергію і була оточена нею. Заплутане переплетення барвистих доріжок вело до предметів, які я хотіла перемістити. Але поки я хворіла, усі ці кольори зникли.

— Volanta, — тонка пурпурна нитка мигнула та зникла.

— Volanta, — прошепотіла я ще раз, й енергетична нитка з’явилася знову. Тепер трохи товстіша. І вела вона від моєї руки безпосередньо до кинджала. Я повністю заспокоїлася, ігноруючи хаос довкола, і дивилася тільки на атам.

— Volanta, — промовила я востаннє й відчула себе могутньою.

У цей момент трапилося одразу кілька речей. Клинок піднявся і злетів у повітря, тоді як підлога під столом розчинилася. Стіл полетів у порожнечу. Атам помчав мені в руки, я схопила його руків’я, розвернула й ударила вістрям у скляну стіну. Звідти вгору й униз побігла тріщина, розгалужуючись і утворюючи нові тріщини, схожі на гілки дерев, а потім скло розлетілося на тисячі шматків. Підлога в мене під ногами зникла. На коротесеньку мить я зависла в повітрі, намагаючись знайти опору, перш ніж почала падати. Пальці Езри зімкнулися на моєму зап’ясті. Він міцно тримав і затягнув мене в коридор.

З гуркотом гримнули якісь двері, а підлога під нами завібрувала. Скляні стіни зникли. Ми лежали на м’якому мосі, і я намагалася повільно відновити дихання. Над нами височіла жива огорожа з барбарису. Співали птахи, пригрівало сонце. Езра так міцно стискав мене в обіймах, наче ніколи більше не збирався відпускати. І так само уривчасто дихав.

Я не впала в нікуди. Я тут, із ним. Його долоні гладили мене по волоссю і спині, судомно ковзнули під край моєї футболки, ніби йому обов’язково треба було доторкнутися моєї шкіри. Я уткнулася обличчям у вигин його шиї та ніжно водила руками по грудях, заспокоюючи і його, і себе саму. Потрібно було встати та піти звідси, але ніхто з нас не поворухнувся. Його дихання ковзнуло моїм обличчям, коли він припав губами до мого чола. Усередині все стислося. Що більше ми заспокоювалися зовні, то сильнішою була напруга всередині нас.

— Ві, — промовив він хриплим голосом. — Ніколи більше не смій наражатися на таку небезпеку.

Я поворухнула головою.

— Не буду, — я мусила стримуватися, аби не поцілувати його прямо тут і зараз. Натомість вдихнула запах Езри й відчула, як він здригнувся. Нам треба було обговорити те, що щойно трапилося, але я не змогла вимовити і слова. Його руки пробиралися далі під мою футболку, і я несвідомо притислась до нього ще більше. Я трохи підвела голову й накрила долонею його щоку.

— Езро, — прошепотіла я. Мені хотілося, щоб він торкався мене, щоб він цілував мене. Але тільки в тому разі, якщо зараз це матиме якесь значення.

Його темний погляд на мить затримався на моїх очах, а потім він плавно підвівся на ноги й допоміг мені піднятися.

— Тобі боляче?

Близькість і напруга випарувалися. Я похитала головою. — Більше не болить. Ні.

— Ходімо, — він м’яко взяв мої подряпані руки у свої. — Я виведу тебе звідси.

Так, розумно. Він не хотів мене цілувати, і я теж не мала цього хотіти. Роззирнувшись, я помітила у траві атам. Я обережно його підняла, і той ковзнув мені в руку, ніби там йому й місце.

— Ти колись чув щось про чорномагічний ритуальний кинджал? — запитала я Езру.

Той похитав головою:

— Мабуть, він належав комусь із чаклунів або відьом, засуджених за чорну магію. Їхні речі зберігаються в тій кімнаті.

— Тоді чому ініціація магістрів відбувається саме там?

— Бо це має нагадати нам і не дати забути, що є дві сторони — темна і світла. Бо треба перевірити, чи вистачить у нас сил протистояти темряві. Забереш атам із собою чи залишиш тут?

— Звісно, заберу. Зрештою, я важко за нього боролася.

— Так і є, — він погладив мене по щоці і знову взяв за руку.

Раніше ми цілу вічність плуталися лабіринтом у пошуках Залу Містерій. Зараз же залишилася одна-єдина доріжка, яка вела нас прямісінько до сходів у бібліотеку замку. У каміні досі горів вогонь, начебто нас не було лише кілька хвилин. Езра не випускав мою долоню і вивів мене назовні. Мабуть, відведе до Лорана й попросить його відвезти мене додому. Але я не хотіла йти. Місячне проміння просочувалося крізь вузенькі віконця над масивними вхідними дверима й заливало хол блідим світлом. На великому столі в центрі стояли свічки, але довкола не було видно жодної душі й панувала цілковита тиша. На мій подив, Езра не збирався виставляти мене, а потяг за собою в кухню на першому поверсі.

Мені там завжди подобалося. Це царство Аделаїзи. У повітрі витав аромат пирогів і кави, трав і спецій. Посередині стояв довгий стіл, за яким я так часто сиділа й розповідала Аделаїзі про своє нерозділене кохання до Езри. Його кухарка слухала мене, гладила по голові й намагалася втішити смаколиками. Зараз Езра посадив мене на одну з лав, які стояли обабіч столу, і витяг із шафи рушник для посуду. Потримавши його під струменем води над раковиною, він підійшов до мене. Я поклала атам на стіл.

— Посидь спокійно, — наказав він і сів навпроти так, що лавка опинилася в нього між ногами.

Я думала, він подбає про мої руки, та він обережно провів вологим рушником мені по щоках.

— Ти що робиш?

Езра ввімкнув лише дві настінні лампи, але коли прибрав рушник від мого обличчя, на тканині виразно виднілися червоні сліди.

Я ахнула:

— Що це? — коли це я встигла поранити обличчя? Не могла пригадати.

— Ти плакала кров’ю, — пояснив Езра хриплим голосом, підвівся, щоби сполоснути рушник, і відразу повернувся назад. — У тебе на шиї синці від шнура. Твої сестри мене вб’ють, — він узяв мене за підборіддя й повернув мою голову, щоби краще бачити. Знову дбайливо провів пальцями по моїх щоках та очах. — Ніколи в житті мені ще не було так страшно, — тихо промовив він. — Стояти з іншого боку й не мати змоги зробити хоча б щось...

— Вибач.

Він різко засміявся.

— Ти не маєш перепрошувати. У всьому, що трапилося сьогодні ввечері, винен я. Не можна було дозволяти тобі, але я ніколи не міг ні в чому тобі відмовити.

— Ти завжди дозволяв мені тільки те, що, на твою думку, пішло б мені на користь.

— Бо хотів тебе захистити.

Так, саме цього він і хотів, і я однаково любила й ненавиділа це.

— Тепер тобі не потрібно це робити.

— Не знаю, чи зможу припинити.

— То постарайся. Я виросла, Езро.

Я подалася до нього, коли він узяв мої руки у свої.

— Ти отримала кинджал, — несподівано змінив він тему. — Ти винесла його звідти.

Я з благоговінням подивилася на атам.

— І твоя магія не зникла. Думаю, це ти теж довела.

— Цього разу це справді була я, правда? Кинджал мені підкорився.

Езра кивнув, погладив кісточки моїх пальців, і я тихо засичала. Він підняв долоні вище й оглянув їх.

— Дуже боляче?

— Терпимо. Гадаєш, нам вдасться задовольнити Регулюса кинджалом? Це не кубок і не дзеркало, але, можливо, він його прийме. На жаль, мені доведеться визнати, що ти маєш рацію, та зала... Загалом, не думаю, що мені вистачить сміливості ввійти туди ще раз. Я так злякалася.

— Ми запропонуємо йому кинджал, — Езра підніс мої долоні до губ і поцілував подряпини на подушечках пальців. Я не відняла руки. Тупий біль у тілі зник. Він опустив мої кисті тільки після того, як перецілував кожен палець, і на обличчі в нього тінню промайнули докори сумління. — Я думав, що втрачу тебе. Одна думка про це була жахливою, — його погляд застиг на мені, і перш ніж я встигла щось відповісти, він нахилився до мене. Обличчя торкнулося тепле дихання. Його губи ніжно накрили мої. Спочатку я практично не відчувала дотику. Тільки поколювання в устах. Езра поцілував мене. Я завмерла, аж поки перший шок не змінився жаром, який змусив мене розтанути. Я обвила рукою його шию. Він застогнав, і поцілунок став наполегливішим. В Езри був смак віскі, чогось солодкого й того поцілунку, який він подарував мені так давно. Езра губами ковзнув уздовж моєї щоки до шиї, а потім до горла. Усе моє тіло реагувало на ці обережні рухи. Такі невагомі, і здавалося, що в мене на шкірі лише його подих. На мить він відсторонився від мене й зазирнув у вічі, ніби питаючи, як я ставлюся до того, що він робить. Езра дозволив мені побачити все. Його розпач, жаль, страх і насамперед його бажання. Жовна в нього на обличчі заходили, наче він боровся із собою, аби не накинутися на мене. А я мріяла, щоб він не стримувався і тим самим розвіяв усі мої сумніви. На цей раз поцілунок означатиме більше. Набагато більше. Тож я обережно кивнула.

Він узяв моє обличчя в долоні, і тепер поцілунок був уже не ніжним, а таким пристрасним, що з легкістю стер спогади про останню годину. Цього поцілунку я так довго чекала, мріяла про нього. Знову і знову. І я відповіла на нього з усією любов’ю, яку притлумлювала в собі з моменту повернення. Я подалася до нього й цілувала кожну точку, до якої могла дотягтися. Його губи, щоки, повіки та шию. Поки я поралася з ґудзиками в нього на сорочці, його руки гладили голу шкіру в мене на спині. Наші роти й руки вийшли з-під контролю. Світильники заморгали і зрештою повністю згасли. Я хотіла його. Я кохала його. У цьому ніколи нічого не зміниться. Губи Езри вигнулися в усмішці, наче я промовила останні слова вголос. Його руки лягли на мою талію і потягли мене до нього на коліна. Він поцілував лінію мого підборіддя, і я тихо зітхнула. А в нього вирвався неголосний хрип, коли я нахилилася й поцілувала ямочку на його шиї, мандруючи губами все нижче. Цей звук проникнув у кожну клітинку мого тіла. Піднявши голову, я лизнула його нижню губу. Не обережно, не боязко, а вимогливо. Хватка на моїй талії посилилася. Запустивши пальці в його волосся, я розтулила рот, щоби впустити його язик. Езра хотів мене, але в цих поцілунках відчувалося щось більше. І це «більше» я відчувала на своїй шкірі та губах. Наші язики переплелися. Його пальці ковзнули по моєму животу й нарешті по моїх грудях. Тихо застогнавши, я притиснулася до нього ще сильніше.