Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 40)

— Ні в яку шухляду я тебе не засовував, — зітхнув він. — Ти через це розлютилася? А ще ти здавалася мені хороброю, бо так боролася із хворобою. Зазвичай гарячка розвивається набагато швидше, ти ж знаєш.

Я кивнула.

— Але попри хоробрість і впертість, ти й ніжна теж. Узагалі не думаю, що це образа. Ти добра та співчутлива...

— Так-так. Годі вже, — я засміялася, що й у Езри викликало усмішку. — До мене дійшло. «Ніжна» — це суперкрута якість.

— Так і є, — тихо сказав він і поцілував мене у скроню. Однак почуття, які пробуджували його губи на моїй шкірі, були якими завгодно, але не ніжними.

Скляними стінами почали стікати краплі води, схожі на сльози, а недалеко від нас безшумно відчинилися двері, і яскравий промінь світла залив коридор.

Рука Езри міцніше стиснулася на моїх плечах.

— Зал Містерій. Він захотів, щоб ти ввійшла до нього вдруге, — у його голосі чулося здивування і переляк.

Від хвилювання в мене в животі все переверталося, варто було лише згадати, що відбувалося там, усередині, минулого разу. Однак я вивільнилася з його обіймів і пришвидшила крок, одночасно намагаючись заглушити в собі страх, що постійно зростав. Я сконцентрувалася лише на прямокутнику дверей.

— Ві! — зупинив мене Езрин крик, коли я до них дійшла. — Стривай!

Я повернулася до нього:

— Дай мені спробувати самій, — особливо великої надії на те, що він погодиться зробити так, як я просила, у мене не було. — Як ти сам помітив, зал відкрився саме для мене й дозволив зайти мені. Не тобі. Краще нам його не злити.

Езра стояв лише за метр позаду мене.

— Ти точно впевнена? Нам не обов’язково забирати ці предмети. Ми можемо битися з Регулюсом.

— Але тоді багато з нас загине, — Езра кивнув, не в змозі заперечити.

— Якщо Регулюс отримає дзеркало та кубок, а я врятую так хоч одне життя, то воно того варте.

Ми просто дивилися одне одному у вічі. І в його очах я бачила страх і тривогу.

— Якщо таки хочеш це зробити, то я чекатиму на тебе тут. Без тебе назад не піду. Без тебе я нікуди не піду.

— Обіцяєш? — а себе я запитала, чи навмисно його фраза вийшла двозначною.

— Обіцяю.

Усміхнувшись, я вдихнула на повні груди й переступила поріг. Першим, що я зауважила, стало те, що все мало геть інакший вигляд. Стіни були криваво-червоними і блищали, наче покриті золотавим лаком. Столи тепер стояли біля стін. Замість них у центрі приміщення лежала товста червона мотузка, складена у формі кола. У діаметрі воно сягало приблизно трьох метрів. Усередині кола хтось накреслив одну велику та три маленькі пентаграми. По одній на кожну сторону світу, до того ж найбільша з них позначала схід. Я нервово ковтнула. Магічне коло для непосвячених — дуже небезпечне чаклунство. Мій погляд ковзнув далі, вглиб кімнати. Ні темного кубка, ні дзеркала не видно. Великий азурит зник. На таке я не розраховувала. Мій чудовий план підкупу Регулюса провалився. На столах, як і раніше, лежали ґримуари, а потім на одній із книжок я виявила атам. Ритуальний кинджал був дуже гарно прикрашений. Якщо дорогоцінне каміння на руків’ї справжнє, то коштував він цілий статок. Чи можна ним утихомирити Регулюса? Якщо кинджал лежав у цій кімнаті, то він, без сумніву, повинен мати особливі сили. Я озирнулася на Езру, що застиг у дверях.

— Мені його взяти?

— Спробуй, — сказав він. — Тільки не заходь у коло.

— Може, прихопити якийсь із ґримуарів? Ми мусимо запропонувати йому більше, ніж один кинджал.

Езра похитав головою.

— Це не звичайні ґримуари. Вони належали відьмам або чаклунам, які присвятили себе чорній магії. У них повно проклять і заклять шкоди. Краще нехай залишаються тут.

Ну, якщо він так уважає... Я зосередилася на колі, розташованому між мною і столами. Шнур не змикався, залишаючи невеликий прохід — заклик зайти всередину. Заклик, на який я в жодному разі не поведуся. Щоб дістатися до цілі, треба його обійти. Я зробила крок, потім іще один, і раптом підлога в мене під ногами захиталася. Складалося враження, що вона хотіла мене зупинити й водночас заштовхнути прямо в коло. Я впала на коліна та щосили чіплялася пальцями за тверду кам’яну підлогу. Невидима сила тягла мене вперед. Ламаючи нігті, я намагалася чинити їй опір. Зуби я стиснула так, що аж стало боляче.

— Ві! — почувся крик Езри. — Швидко повертайся! — його голос, звучав так, наче він стояв не за два метри, а як мінімум за два кілометри від мене.

Я спробувала знову підвестися, але нічого не вдавалося. Краї мотузки розсунулися ширше. Коло збиралося впустити мене. Шнур почав звиватися, наче змія. Як паралізована, я дивилася на пентаграми, що загорілися. На лініях, які їх окреслювали, спалахнули язички полум’я. Мене різко смикнуло вперед. Зойкнувши від несподіванки, я сильніше вперлася долонями в камінь. Пальці зачепилися за стики між плитами. Позаду кричав Езра, але я не ризикнула б обернутися, адже треба було слідкувати за мотузкою. Зал Містерій зрозумів, що я збиралася щось відібрати, і заманив мене в пастку. Тіло шарпнуло ще раз. Я намагалася згадати заклинання, яке використовували, щоби зруйнувати силу магічного кола. Mémé навчила нас цього, бо іноді траплялося, що на волю відьми впливали подібною чорною магією. Зворотне заклинання відьми вивчали ще в дитинстві. Однак у мене в голові немов утворилася дірка, бездонна порожнеча. Перед очима збирався туман, а приміщення розпливалося.

Раптом у голові почувся голос Езри.

— Ві, — сказав він. — Зосередься. Опирайся. Я з тобою.

Як він це зробив? Мене знову шарпнуло трохи вперед. Тканина штанів порвалася, а кінчики пальців торкнулися шнура. Біль, який вогнем пронісся тілом, був невимовний.

У сотні разів сильніший за демонську гарячку. Мене затрусило від болю, і я скорчилася на підлозі. Усі кінцівки неконтрольовано смикалися, ніби я була одержима.

— Ві, — Езра здавався абсолютно спокійним. — Зосередься на тому, що відбувається в тебе всередині. Біль — лиш уява. Він нереальний.

— А відчувається дуже навіть реально, — процідила я. Мотузка обплела моє зап’ястя і поповзла рукою вгору, підтягуючи мене дедалі ближче. Ще всього кілька сантиметрів, і мої коліна торкнуться першої пентаграми. Шнур дістався шиї, обвився навколо й почав душити. У шкіру вп’ялися дрібні кристали. Тіло вкрилося потом. Зал карав мене за мої наміри. Обличчям щось потекло.

— Тобі треба зламати його силу. Якщо в тобі ще залишилася якась магія, зараз саме час її застосувати. Інакше загинеш. Зал перевіряє тебе. Він хоче знати, наскільки ти сильна.

Я вгризлася в нижню губу й відчула смак крові, а потім несподівано зашепотіла слова, яких mémé вчила мене на Відьминих скелях:

— Thelema, Thelema Agape.

Езра втягнув повітря.

— Молодець. Захищайся. Борися!

— Thelema, — повторила я спершу тихо, а потім голосніше. — Thelema Agape. — Поглядом я свердлила пентаграми. — Thelema Agape! — закричала я так голосно, як тільки була здатна, і кімната здригнулася від потужного поштовху. На мене посипалася земля.

— Ві! — заволав Езра. — Стоп. Припини.

Та я не могла. Знову і знову я вигукувала закляття, хоча мотузка й намагалася змусити мене замовкнути.

Полум’я, яке повторювало малюнок пентаграм, змінило колір. Яскраво-червоний, потім зелений, синій і жовтий. Кольори всіх стихій. Вогонь, земля, вода, повітря. І лише під кінець воно стало чорним. На шнур бризнули іскри, і той спалахнув. Я безуспішно намагалася збити полум’я. Вогонь вирував дедалі сильніше, але не перекидався на одяг. А потім пута на шиї ослабли. Я знову змогла дихати. Мотузка з огидним бульканням упала на підлогу й перетворилася на попіл. Вогонь згас. Я підвелася і, хитаючись, зробила крок до дверей. Езра із широко розплющеними очима стояв з іншого боку. І тільки тепер я зрозуміла, чому він не побіг до мене. Прохід зник. Там більше не було дверей — лише гладка скляна стіна. У паніці я кинулася намацувати ручку чи будь-який інший спосіб її розбити. У мене за спиною почувся скрегіт. Я обернулася. Стіни кімнати почали з’їжджатися, а підлога — розчинятися. Там, де ще зовсім недавно вона була, тепер роззявляла пащу безмежна темрява.

— Зал знову зникає, — почувся в голові голос Езри.

З мого горла вирвався сухий схлип. Воно горіло та дерло.

— Віанно, подивися на мене, — спокійно наказав Езра. — Ти не помреш там, усередині.

Я втомлено притулилася чолом до скла і притиснула до нього долоні.

«Ні, — подумала я, — таки помру, бо більше не можу». Мені хотілося просто звернутися клубочком і заснути. Заснути надовго — тепер це здавалося мені порятунком.

— Ві, — голос Езри пом’якшав. Став лагіднішим. Він уперся чолом із протилежного боку та приклав долоні до стіни навпроти моїх. Тільки тонке скло відділяло нас одне від одного. — Послухай мене. Щоб розбити це скло, тобі потрібен атам. Або ти йдеш назад і береш його, або телепортуєш. Але вирішуй негайно. Коли підлога розсіється, кинджал тобі більше не знайти. Опануй себе. Ти майже це зробила. Зроби це заради мене.

З останніх сил я всміхнулася йому, і він усміхнувся у відповідь. Найгірша причина, щоб боротися за своє життя. Якщо хочу вижити, то треба боротися за себе. За мене ніхто цього не зробить. Я ледве підвела голову, але навіть такий незначний рух завдавав болю. Де кинджал?

Тим часом підлога майже зникла. Щойно вона складалася зі стародавнього каміння, а тепер не було нічого. Стіни продовжували стискатися. Залишилося лише дві точки, де підлога досі існувала. Тут, де я стояла, і під столом, на якому лежали кілька ґримуарів і атам. Але й під столом підлога руйнувалася, як і піді мною. Коли вона остаточно зникне, я провалюся в цю безодню. І якщо не загину, то надовго перетворюся на частину лабіринту. Невже те саме відбувалося і з магістрами, про яких розповідав Езра?