Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 39)

— Не знаю. Коли я спускаюся сюди, то відчиняю двері, лише коли це справді потрібно. Так безпечніше. Ґламорґан здатний повністю заплутати тебе і збити зі шляху. І нехай Зал Містерій найнебезпечніший, не треба недооцінювати решту кімнат. Деякі магістри зникали тут, і їх більше ніколи не бачили.

— Я навіть не уявляла, що це місце існує. Вважала, це лише легенда.

— Як і демони? — Езра всміхнувся, а я кинула на нього награно сердитий погляд.

— Це місце не має постійного розташування, — пояснив він. — Керідвен і Морріган — богиня відродження і богиня смерті — створили Ґламорґан. Вони знищують його, коли їм заманеться, і відновлюють у якомусь іншому місці. Богині захищають цю господу, як і всіх своїх дітей, котрих створили. Нас вони нагороджують лише короткими аудієнціями, оскільки колись пообіцяли це Мерліну. Ось чому він збудував замок у Броселіанді.

— Під «дітьми» ти маєш на увазі як демонів, так і нас? — Езра мав іншу думку щодо цього виду, і вона відрізнялася від думки решти. Імовірно, причина в його дружбі з Калебом.

Він кивнув.

— Ти ж знаєш історію про те, як помічник Керідвен, Гвіон, став першим демоном?

— Звісно. Mémé доволі часто нам її розповідала. У Керідвен народився смертний син на ім’я Афагдду. Але був він страшенно потворним, — почала я. — Вона вирішила приготувати зілля, яке обдарувало б його мудрістю і красою. Усі необхідні інгредієнти вона змішала у величезному казані. У потрібний момент вона додавала трави, коріння і піну морських хвиль.

Езра сповільнив крок і знову взяв мене за руку. Тепер ми йшли поруч, немов на прогулянці. Стіни замерехтіли. Потім зникли, а натомість праворуч і ліворуч виріс живопліт із барбарису. Яскраві ягоди сяяли серед колючих гілок, наче дорогоцінне каміння. Неймовірно красиво й жахливо одночасно.

— Розказуй далі, — тихо попросив Езра. — Будь ласка, постарайся не надто дивуватися. Тут усе несправжнє. Усе із цього нереальне.

— Керідвен варила зілля рік та один день. Його потрібно було постійно помішувати, — мій голос здригнувся, коли в обличчя повіяв вітерець, що складався із чистої магії. — Але одного разу їй знадобилося зібрати нові трави, і вона попросила свого помічника Гвіона помішувати зілля. Проте суворо заборонила куштувати його, — на протилежному боці чагарнику почулося шарудіння, і я здригнулася.

— Не зважай, — наказав Езра. — Він тільки цього й чекає, — його великий палець ніжно погладжував тильний бік моєї долоні. — Ґламорґану подобаються ці старі історії.

— Ти говориш про лабіринт так, ніби він справді живий.

— Так і є, — запевнив він. — Живіший, аніж ми з тобою коли-небудь зможемо бути.

Він обвив рукою мою талію і відтягнув мене, коли огорожа раптом зникла, а в нас під ногами утворилася тріщина, яка відкривала краєвид на нескінченну темряву. Тепер ми стояли на плоскій поверхні, а із глибини до нас долинав зловісний стогін.

— Що це? — запитала я, намагаючись додати голосу впевненості. Водночас я міцно вчепилася в Езру.

— Каер Аріанрод, — схвильовано сказав він. — Палац Аріани. Чаклунки.

— Не називай її так, — сказала я. — Вона така ж богиня, як Бригіта, Керідвен і Морріган. Її відправили у вигнання, оскільки власний брат звинуватив її в чорному чаклунстві. І все тому, що не зміг змиритися, що її сила перевершувала його. Він забрав у неї сина. То її палац розташований під землею?

— Туди вона втекла, — відповів Езра. — Бачиш срібні нитки, що снуються вгору стінами?

Кивнувши, я глянула на тонкі, наче павутина, смуги, що освітлювали темряву.

— Вона століттями плете там свої нитки. Так вона запрошує тебе до себе.

— І я мушу прийняти її запрошення? — я б ніколи не зробила і кроку в цю прірву, але одна з ниток уже повзла до мене.

— Не сьогодні. Аріана терпляча. Вона навчилася чекати. Але вона вимагатиме від тебе цього візиту. Зрештою, вона ж богиня.

— Ти вже був у неї?

— Вона б ніколи не впустила у свій палац чоловіка. Чоловіки її тільки зраджували й використовували для власних цілей. Ходімо далі. Ти мусиш розповісти історію до кінця, — він повів мене вздовж краю западини, яка повільно змикалася.

— Помішуючи зілля, Гвіон обпікся кількома бризками. Не замислюючись, він сунув пальці в рот, щоб угамувати біль, — продовжила я. — Так уся сила зілля передалася йому, а синові богині вже нічого не лишилося. Несподівано Гвіон почув усе, що відбувалося у світі, і збагнув усі таємниці сьогодення і майбуття.

Я глянула на Езру, який слухав мене, водночас озираючись довкола. Кущі повернулися, а тріщина зімкнулася. Цього разу жива огорожа була із заростей вовчих ягід, на яких пробивалися перші свіжі зелені листочки, ніби щойно настала весна.

Ми постійно звертали в інші коридори. І раптом почули тихий сміх, а за ним — звук, схожий на дзюрчання струмка.

— Ми колись звідси виберемося? — запитала я.

— Це вже залежить не від нас. Нашу долю вирішує Керідвен. Ми кинули їй виклик. Чим закінчується історія? — наполягав він, хоч і знав кінцівку.

— Гвіон розумів, як розгнівається богиня, оскільки вся її праця виявилася марною. Він заплакав, не уявляючи, що йому робити. Але з тими кількома краплями він отримав і дар перетворення, тому обернувся зайцем. Богиня ж переслідувала його у вигляді хорта. Гвіон перетворився на форель, а богиня — на видру. Він став горобцем, а вона — яструбом. Неважливо, яку подобу він приймав, богиня перекидалася на швидшу й сильнішу тварину. Зрештою, він перетворився на зернятко, сподіваючись, що богиня його не знайде. Але, зрозуміло, вона стала куркою і склювала його. Невдовзі після цього Керідвен завагітніла й за дев’ять місяців народила сина.

— Вона народила його й покинула, — тихо додав Езра. — Від батька з матір’ю він успадкував дар зміни зовнішності й так став першим демоном.

Лабіринт знову змінився. Я притулилася до Езри, коли кущі вовчих ягід зникли, а на їхньому місці з’явилися безмежно високі скляні стіни. Крізь сяйнисте скло я змогла зазирнути у приміщення. Зали, забиті книгами. Потім зали, забиті скарбами. Гори золота й дорогоцінного каміння. Поглянувши вгору, я прослідкувала рухом гвинтових сходів. І там були коридори з безліччю дверей.

— Що це все таке? — запитала я, затамувавши подих, поки ми проходили повз зал, повен кубків. Розкішні келихи для пиття були сусідами з непоказними кухлями.

— Увесь непотрібний посуд, який Артур наказав своїм лицарям зібрати, бо сподівався, що ті знайдуть Грааль.

— Як вони сюди потрапили?

— Не знаю. Можу лише здогадуватися.

— І? Які в тебе здогадки?

— Гадаю... — він зупинився. — Гадаю, Артур мріяв позбавитися свого спадку, випивши із Грааля.

— Своєї спадщини? Він син Ігрейн та Утера Пендрагона. Чого б йому цього позбуватися?

— Утер Пендрагон був наполовину демоном, ту саму кров успадкував і Артур. До чого відчував глибоку огиду.

Я глибоко вдихнула.

— Цього я не знала.

— Звісно, ні. Це не те, чим йому б хотілося ділитися із цілим світом. Його дружина — Гвіневра — знала про це і, звісно, Ланселот, його найкращий друг.

І чоловік, котрий любив дружину Артура. У Ланселота і Гвіневри так само не сталося хепі-енду, як і в Мерліна з Вівіаною.

— Артур так і не знайшов справжній Грааль, так?

Езра похитав головою.

— Не знайшов. Натомість він і його лицарі билися з демонами. Мені здається, він намагався перебити їх усіх до одного, бо не міг знищити ту частину, що жила всередині.

— А якби він знайшов Грааль, то зумів би викорінити демона всередині себе? — скептично перепитала я.

Езра замислився, одначе цілеспрямовано вів мене вперед.

— Батько Артура, Утер Пендрагон, у своєму демонічному образі перетворювався на пятиголового дракона. Не думаю, що такої спадщини легко позбутися. Навіть за допомогою магічного кубка.

— А Артур? Якої форми набував він?

— Не залишилося жодних свідчень. Він знищив усе, що натякало на його ваду. Не хотів, щоб його запам’ятали таким. Тому ж він навернувся до християнської віри й не зачав дитину із Гвіневрою. Хотів, щоб його рід обірвався.

— Він покарав дружину за те, що не приймав у собі самому. Нічого дивного, що вона закохалася в Ланселота.

Езра насуплено поглянув на мене.

— А ти іншої думки? — сердито запитала я. — У ті часи для жінки вважали жахливим бути безплідною і не подарувати королю спадкоємця. Для неї це, мабуть, було наче покарання шпіцрутенами¹⁵.

— Цілком можливо. Але він її кохав. Навіть дуже.

Езра — остання людина, з якою мені хотілося дискутувати про кохання і його неприємні наслідки.

— Чому він, до речі, призначив Мерліна радником, якщо так сильно ненавидів демонів?

— Бо від нього Артуру не треба було ховатися.

Я кивнула.

— От тільки якось тупо, що Артур завів сина від своєї зведеної сестри, — злісно зауважила я. — І його рід не вимер. Так йому і треба.

Езра тихо засміявся:

— Щось ми сьогодні трохи злі.

— А тебе це дивує, так? Твій друг-демон уже повідомив, що ти засунув мене в шухляду з написом «Ніжні дівчата», — відповіла я.