Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 37)

— Привіт, Жаку, — привіталася я. — Езра тут?

— Уже пізно, Віанно, — відповів він. — У такий час тобі варто бути вдома із сестрами.

— Я знаю. І багато часу в нього не заберу.

— Пропусти її, старий, — сказав Лоран.

Жак неохоче відчинив двері трохи ширше.

— Він уже пішов до себе, — зітхнувши, промовив мажордом. — І я не впевнений, що Езра хоче, щоб його турбували. Він...

Абсолютно очевидно, що Езра дав Жаку вказівки більше не пускати мене до нього. Звісно. Уся моя мужність і впевненість у собі розсипалися вщент. Езрі я не потрібна. Навіть у ролі подруги. Жак пропонував мені ідеальну нагоду знову піти, не втрачаючи обличчя. Він, мабуть, навіть лояльніший за Лорана, якому теж точно було відомо, що Езра не хотів більше мене бачити.

— Тож, значить, я прийшла в невідповідний час. Мабуть, буде краще, якщо ти йому не скажеш, що я приходила, а я зателефоную йому, і ми поговоримо з ним про чорномагічні предмети. Він має пояснити мені, чому не хоче віддавати їх Регулюсу. На цьому мені треба наполягти, але особистих зустрічей, імовірно, більше не буде.

Жак кивнув і кинув на мене співчутливий погляд. Я обернулася, але тут у мене перед носом виросли груди Лорана.

— Тож ти все ж зібралася втекти? — запитав він. — На твоєму місці я подумав би ще раз.

Позаду почулися кроки, які ставали дедалі ближчими, і спиною подріботіли лапками зрадницькі мурашки.

— Віанно? — голос Езри зупинив мою втечу так само надійно, як це зробив би залізничний шлагбаум.

Начепивши вимушену посмішку, я знову повільно обернулася. Він був одягнений у темно-сірі класичні штани та білу сорочку, і від цього виду, як і завжди, варто було мені глянути на нього, як у мене перехопило подих. Вісім днів. Я не бачила його вісім днів. Безперечно, це занадто довго. Верхній ґудзик сорочки залишився розстебнутим, оголюючи основу шиї. Крихітний шматочок шкіри не мав так на мене діяти. Ну чому я хоча би трохи не привела себе до ладу перед цією зустріччю? Волосся в нього розтріпалося, ніби він провів по ньому руками за кілька секунд до того, як схопитися і кинутися до мене вниз. Але тут моя фантазія, судячи з усього, бавилася зі мною. Його груди підіймалися й опускалися, поки він ішов до дверей, а потім завмер. За кілька секунд жоден із нас двох не промовив ні слова.

Жак тихо прочистив горло, зруйнувавши ці чари.

— Мені треба дещо з тобою обговорити, — ледве чутно пробелькотіла я.

— Це ти її сюди привів? — запитав Лорана Езра, і голос його звучав незадоволено.

Лоран кивнув, але нічого не сказав. Виходить, його призначили моїм вартовим не для того, щоб захищати мене, а щоб я не наближалася до Езри? Але в цьому немає жодного сенсу.

Езра із другом влаштували дуель поглядів.

— Тоді заходь уже, — особливого захоплення він не виявив, і я б із радістю втекла.

— Принести вам щось попити й невеличкий перекус? — Жак кинув на нього очікувальний погляд.

— Ні. Віанна надовго не залишиться, — почулася різка відповідь. — А в бібліотеці в нас усе є. Ви з Аделаїзою можете на сьогодні бути вільні. Речі для подорожі спаковані? — нетерпляче запитав він.

— Усе готово, — підтвердив Жак і вийшов.

— Ти чекатимеш біля воріт і потім знову відвезеш Віанну додому! — гаркнув він на Лорана.

— Звісно, — сухо відповів той.

Езра знову запустив руку у волосся, а потім розвернувся і пішов уперед. Не дуже тепле вітання, але іншого я не чекала. Ми піднялися сходами й переступили поріг бібліотеки. Книжкові полиці по кілька метрів у довжину й висоту, заставлені старими фоліантами у шкіряних палітурках, заповнювали приміщення. Щільні штори на вікнах восени та взимку не впускали всередину сірий світ. У каміні, де навіть сьогодні розвели невеликий вогонь, потріскували дрова. Перед ним на товстому перському килимі стояли вузький диван і стіл. Пахло старим папером, сигарами, які завжди курив Езрин батько, віскі та — що неминуче, коли живеш посеред лісу, — листям і сирою землею.

— Сідай, — наказав мені Езра. — Аделаїза щойно заварила чай, хочеш чашку?

— Із задоволенням.

Він зайнявся чаєм біля маленького столика поруч із вікном.

— Не холодно? Принести тобі светр?

— Мені й так тепло. Але дякую.

Езра повернувся до мене, простяг чашку із чаєм і притулився до обрамлення каміна. Сам він пив чи то віскі, чи то бренді. Мені захотілося скинути взуття і зручніше вмоститися на м’якому дивані. Хотілося сидіти тут із ним, дивитися на вогонь і просто бути поряд. На жаль, він немовби дистанціювався від мене ще сильніше, ніж під час наших пробіжок. Я відривала його від чогось важливого. І він однозначно не хотів, щоб я була тут із ним. Неприродно випроставши спину, я сиділа на краю дивана й сушила голову над тим, із чого ж почати.

— То... — кубики льоду в його склянці дзенькнули, коли Езра, зітхнувши, сів біля мене. — Чому ти приїхала в такий час?

Я розмовляла телефоном з Ешем.

Езра ледь помітно завмер.

Він іще на кілька днів затримається в Лоренса в Ренні. Вони зустрінуться там із Софією Чедвік і Міхаелем Галкіним.

Езра мовчки дивився на мене очікувальним поглядом.

Я намагалася не моргати.

— Вони хочуть разом із ним вирушити сюди, до Пемпона. Я вирішила, що ти маєш про це дізнатися. Вони на тебе тиснутимуть.

Його вираз обличчя пом’якшав.

— Могла б і подзвонити, щоби сказати мені про це. Я зробила ковток чаю. Ідеально теплий і солодкий.

— Ти вже знаєш, так? У тебе серед них теж є шпигуни, як і в них тут.

Це припущення він не став ні підтверджувати, ні спростовувати.

— Коли ти з’явилася тут із Ешем, я подумав, що він лише авангард. Вони вважали, що ти зможеш мене переконати? Міхаель Галкін і Софія Чедвік досі були надто боягузливими, щоби приїхати сюди особисто. Вони вважають за краще смикати за ниточки на відстані.

— Тепер вони не мають іншого вибору, бо я провалила свою місію.

Езра підвівся і пройшовся кімнатою.

— У цій справі я не маю права думати ні про себе, ні про близьких мені людей. Занадто багато стоїть на кону. Ти ж знаєш.

— Звісно.

На мить він завагався.

— Я не дозволю використати себе. Нікому. І ти не маєш.

— Мене ніхто й не пробував використовувати.

Езра серйозно глянув на мене.

— Ти так у цьому впевнена?

А чого я чекала? Що він буде мені вдячний, що я настільки відкрито стала на його бік?

— Я знаю, чого хоче Регулюс.

Засмагла Езрина шкіра зблідла.

— Хто тобі сказав? Еш?

— Він мені взагалі нічого не говорив. Сама здогадалася. Регулюс хоче чорномагічні предмети, чи не так? — на мить Езра втупився в мене так, наче йому відняло мову. — У демонів немає магії, — продовжила я, — але, очевидно, Регулюс дуже навіть хоче якоюсь заволодіти. Він збирається попросити про це кубок? Той здійснить його бажання? Чи він хоче використати його, щоби змусити інших підкоритися своїй волі? Усіх тих, кого не вдається підкорити отрутою?

— Не знаю, — повільно мовив Езра. — Але ми не можемо передати йому ці артефакти. Віанно, це... надто небезпечно.

Виходить, я мала рацію. Стримавши переможну усмішку, я водночас придушила в собі злість. Чого він зробив із цього таку таємницю?

— Чому ні? — перебила його я. — Так, ці речі небезпечні. Але якщо він забере їх із собою на Керіс, для нас же краще. Вони зникнуть звідси.

— З їхньою допомогою він зможе робити жахливі речі.

— Але нас це вже не стосуватиметься. Навіть чорно-магічні предмети визнають чинність наявних контрактів. Тобто Пакт він із їхньою допомогою не порушить.

— Не можна, — Езра похитав головою. — Це безвідповідально.

— А я так не вважаю. У нас зобов’язання перед людьми, а не перед демонами. Чи ти неодмінно хочеш зберегти їх для себе? Великий магістр на ініціації обов’язково мусить надпити з темного кубка?

— Так завжди робили. Що я маю на увазі... — він знову зробив паузу. — Я не можу йому їх дати. Кімната відтоді жодного разу для мене не відчинилася.