Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 32)

— І зовсім не смішно. Якби Ейден не заглянув до мене в кімнату й не розбудив, я пропустив би екзамен.

— Ти спав, як немовля, — чомусь пішла чутка, що, коли його знайшов брат, Езра стискав у руках плюшеве ведмежа, і з тим самим ведмедиком, геть заспаний, він начебто і з’явився на іспит. — Ти закінчив ліцей зі званням найкращого студента, тож не треба скаржитися.

— Це зіпсувало мою репутацію поганого хлопця, — стримано всміхнувся він.

— Ти ніколи не був поганим хлопцем. Тут, на жаль, мушу тебе розчарувати.

— Та я посилено над цим працював.

— Тоді тобі варто було бодай раз по-справжньому напитися або відразу... із цією, як там звали цю біляву королеву балу? — запитала я, вигнувши брови.

— Леоні Гілберт, — сухо відповів Езра. — Вона підкинула мені в шафку свої трусики.

— Та ну, — я так реготала, що ледь не звалилася в канаву. — Повірити не можу. Ти ніколи не розповідав.

Він міцно вхопив мене, не давши впасти.

— Та правду кажу. І присягаюся, твоя хитрюща сестричка наплела їй, що спочатку їх треба натерти петрушкою. Це нібито заклинання родючості.

Тепер мене просто трясло від сміху.

— Маель у той час була трохи несамовитою, — зізналася я. — Але із твоїм іспитом вийшло ненавмисне. Вона випадково дала тобі замість чебрецю орегано. Можеш радіти, що тобі не снилися непристойні сни.

Езрині губи вигнулися.

— А я ніколи не стверджував, що їх у мене не було.

Ми підійшли до нашого будинку, і я пожаліла, що не вибрала обхідний шлях.

— У них була Леоні?

Тепер уже він розсміявся і, нахилившись до мене, поцілував у щоку:

— Розкажу якось іншим разом.

Ще мить він дивився на мене ніжним поглядом, а потім розвернувся і вирушив до автівки, спершись на яку, стояв Лоран.

Коли я повернулася, щоб іти до будинку, у дверях з’явилася Еме.

— А куди дівся твій демон? — крикнула вона йому вслід.

— Ти його успішно прогнала.

Вона закусила губу, маючи такий вигляд, наче її мучать докори сумління.

Я піднялася сходами і простягнула їй хліб.

— Мушу тебе попередити, що Калеб заприсягся помститися. Езра сказав, що тобі варто остерігатися.

Докори сумління зникли, а їхнє місце зайняло щось войовниче.

— Він хоче війни? Він її отримає.

— Гадаю, у нього не війна на меті. Я пішла в душ.

— А я накрию на стіл, — голос Еме звучав навдивовижу задоволено. — То ви з Езрою помирилися?

— Так, помирилися.

Після цього вона мене допитуватиме й застерігатиме. Намилюючи в душі волосся, я роздумувала над нашою з Езрою розмовою. Він був таким безтурботним. Ми разом сміялися. Він довірив мені свої переживання. Якщо більшого мені від нього не отримати, то задовольнятимуся хоча б цим. Усе ж краще, ніж якби він повністю зник із мого життя.

 

***

 

Езра прийшов і завтра, і післязавтра, і післяпіслязавтра. Щоразу, коли я виходила на пробіжку, він уже чекав біля повороту до головної вулиці й долучався до мене. Щоранку я нервувала дедалі сильніше й то наносила більше блиску для губ, то довше зачісувала волосся. Маель з Еме це ніяк не коментували, проте точно помітили. Щодня моє серце билося сильніше, коли я наближалася до місця, де він стояв, притулившись до дерева. А коли, вітаючись, цілував мене в обидві щоки, найсильніше мені хотілося обвити його руками і притиснути до себе. Звісно, я так не робила, та, побачивши його усмішку, запитувала себе, чи знав він про це або принаймні здогадувався.

Ми разом добігали до ресторану, де Тереза вже чекала із хлібом. Першого дня Езра виявився дуже навіть балакучим. Другого став помітно мовчазнішим і слухав мої розповіді про Гластонбері. Я описувала абатство та фруктові сади, уникаючи згадок про Еша, який досі не повернувся з Ренна, і я не знала, з якими розпорядженнями він приїде. І попри те, що щодо Еша мене мучили докори сумління, я трішки раділа його відсутності. Йому б не сподобалося, що я так багато часу проводжу з Езрою, не розв’язуючи нашу проблему. Але щоразу, коли я намагалася поговорити з Езрою про Братство, він змінював тему розмови.

— Від сьогодні я супроводжуватиму Маель, — повідомила я йому третього дня. Він не сказав жодного слова і здавався надзвичайно напруженим, біжучи поряд зі мною. Його щось турбувало, але він уперто відмовлявся обговорювати це зі мною. На жаль, змусити його я не могла.

Учора я ще раз запитала його про Ейдена, однак і цю тему він спритно перевів на щось інше. Я лише за кілька годин зрозуміла, що на запитання Езра так і не відповів. Мої здогадки про те, що ж він приховує, доводили до божевілля, але простіше розговорити шимпанзе, ніж Езру. З тим самим успіхом я могла б бігати і з одним із його вартових, якщо він просто мовчки поруч перебиратиме ногами. Та я сподівалася, що йому самому така ідея на думку не спаде.

— Хм, — отримала я дещо запізнілу відповідь. — Вона багато допомагає.

— Скажи, а що сталося з тією кобилою, на якій ти вчив мене кататися верхи? — змінила я тему. — Ви її зарізали та з’їли?

Нарешті я привернула його увагу.

— Ні, звісно! — накинувся на мене. — Хоча вона вже не молоденька, але головний конюх дуже добре про неї дбає, — на його чоло впало пасмо волосся.

Моя злість розчинилася в повітрі.

— Її звуть Німуе. Ми з тобою разом вибирали їй ім’я, якщо пам’ятаєш, — зніяковіло додала я. Ми зупинилися, і я поправила йому волосся. Пальці ковзнули його щокою.

Він усміхнувся.

— Вибач. Я задумався. Минулої зими вона накульгувала, але зараз уже абсолютно здорова. Діти на ній вчаться їздити верхи. Це відволікає їх від страху.

— Можна мені якось зайти й покататися на ній? — нерішуче запитала я. — Я б тобі не заважала.

Він глибоко вдихнув.

—Лише якщо ти не плануєш кататися у Броселіанді. Гадаєш, іще не забула, як це?

— Їздити верхи? Це ж як із велосипедом. Не забувається.

— Так, не забувається, — погодився він. — Нехай Лоран проведе тебе до замку. Я попереджу конюха, що ти зайдеш, — у нього не знайдеться часу піти зі мною. Мабуть, це вже занадто, вимагати щось таке від Езри. У мене й так уже була ця година з ним.

— Подивимося, коли в мене вийде. Ти не зобов’язаний бігати зі мною щодня, якщо маєш так багато роботи.

Він повільно кивнув головою.

— Я люблю бігати з тобою, — зрештою зізнався він. — Але від завтра в мене певний період не буде часу. Я приставлю до вас двох вартових. Один із них тебе супроводжуватиме, — він завагався, перш ніж поставити наступне запитання. — А коли повернеться Еш?

— Завтра, принаймні я так сподіваюся, — сказала я, хоч і сама не була певна. — Коли я розповім йому про вант, він супроводжуватиме мене. Нам більше не будуть потрібні вартові.

Я не хотіла бігати ні з ким іншим. Тільки з Езрою. Але вже відчувала, як довірлива атмосфера останніх днів розчиняється в повітрі.

— А він іще не знає?

— Ні, — і через це мене мучили докори сумління.

Езра кивнув, наче так і думав.

— А про твою вилазку в замок та у Ґламорґан... Підозрюю, про це ти йому теж не розповідала?

— Не хотіла телефоном. Ми розмовляли лише двічі, й то обидва рази зв’язок перервався.

— Але ти ж йому скажеш? — допитував він. — Ти мусиш.

— Якщо розкажу, то змушена буду повідомити й те, що у власності Ложі є темний кубок, — обережно пояснила я. — Ти цього хочеш?

Досі я навіть сестрам про це не розповідала, що взагалі здавалося мені майже зрадою. Я мала б бути лояльною до них, Еша та Братства. А натомість я дбала про почуття і душевний стан Езри.

Той різко зупинився.