Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 29)

Езра стояв за своїм письмовим столом. Його очі потемніли, коли побачив, у якому я стані. Три кроки — й він уже опинився поряд і обвив мене руками. Я поклала голову йому на груди.

— Гей, усе гаразд. Що ти робила всередині? — пробурмотів він.

Від радості я притулилася до нього. Я знову вгорі. Той проклятий лабіринт випустив мене. Знадобилося кілька хвилин, перш ніж дихання і пульс внормувалися. Увесь цей час Езра міцно обіймав мене й заспокійливо гладив по спині.

— Ти не можеш без дозволу будь-де блукати, — від цих слів мене обдало холодом, настільки похмуро та глухо вони пролунали. А ще мить тому я насолоджувалася його силою і теплом. Відійшовши, я відганяла від себе враження, що він дуже неохоче випустив мене зі своїх обіймів. Я не хотіла знову починати щось собі уявляти. Він одразу відступив.

— Вип’єш чогось? — привітно запитав він, наче це абсолютно нормально, що я кинулася йому на шию. У його власному будинку, дозвольте зауважити.

— Так, — видихнула я. Мені все ще бракувало повітря, та й у горлі пересохло.

Езра підійшов до журнального столика. На відміну від мене, він устиг переодягнутися, тож дарма я шукала його внизу. Зараз він був одягнений у чорні класичні штани й темний светр. Волосся акуратно причесане, що викликало в мене бажання провести по ньому рукою. Він налив мені води та відійшов.

— Дякую, — осушивши одним махом усю склянку, я тепер ніяково стискала її в руках.

Езра сперся на свій стіл і спостерігав за мною.

— А тепер зізнавайся! Що, чорт забирай, ти тут робиш? — він свердлив мене пильним поглядом.

Я прибрала за вухо пасмо.

— Я привезла Калеба. Він не зовсім адекватний.

Езра тихо засміявся, але напруга не спала.

— Можу уявити.

— Просто хотіла тобі повідомити. Але тебе не було, а двері — відчинені. Я шукала тебе, — повернувшись, я хотіла вказати на вхід у його моторошне підземелля, але на тому місці виявилася лише біла стіна з дорогими картинами. Я насупилася. — Там були двері, — сказала я і зробила крок до стіни.

— Уже нема, — зупинив мене голос Езри. — Вони ніколи не з’являються в тому самому місці.

— Могла би здогадатися, — пробурчала я. Його губи стиснулися в тонку лінію. — Ти сердишся? Вибач.

— За те, що ти мене шукала? Ні, — він підійшов до вікна й визирнув на вулицю. — Очевидно, ти справді повністю одужала, інакше не пережила б візиту в Ґламорґан, — він глибоко вдихнув, упер руки в підвіконня й опустив голову.

— Я була у Ґламорґані? Ти мене розігруєш? У царстві Морріган? Це ж неможливо. Вона нікого не впускає без дозволу, а щоб випустити, то й поготів.

— Власне, так і є, — він важко розсміявся. — Але, очевидно, дівчина без магічних сил і особливих здібностей пробудила в темній богині цікавість.

— Вона нами, людьми, не цікавиться. Більше не цікавиться, — відповіла я радше автоматично, ніж упевнено.

— Що ж, я теж так думав, досі. Але тут ми обоє помилялися. Я завжди боявся, що вона зверне на тебе увагу. Тому ніколи не залишав тебе в замку саму. У випадку Морріган ніколи не знаєш, яку долю вона для кого вибере.

Тут він мав рацію. Репутація богині-матері, яка одночасно й богиня смерті, була не надто хороша. Морріган вважали хоронителькою всіх заклинань і прокльонів, проте від неї варто було триматися якомога далі. Після темної доби жодна відьма й маг більше її не бачили. Вона покинула наш світ, як і її сестри — Керідвен, Бригіта й Аріанрод. Старі богині зникли, як і демони, оскільки під християнським Богом не залишилося місця магії.

— Мені варто було здогадатися, що в цьому будинку щось нечисто, — отже, тоді він не випускав мене з поля зору не тому, що йому подобалося проводити зі мною час, а тому, що боявся, аби я не розкрила їхні таємниці.

— Виявила щось, що може бути важливим для Братства? — запитав Езра награно розслабленим тоном.

— Не знаю. Розповісти їм про Ґламорґан? — я провокувала його навмисне, хоча голос у мене нервово тремтів. — Їм буде дуже цікаво. Захоплять замок і проженуть Ложу. Та вони страшенно захочуть розгадати цю таємницю. Ось тільки ви цього ніколи не допустите, я маю рацію? — трохи схилила голову набік. — Я не розповім.

— Твоя лояльність мала б належати Братству. Не мені, — нарешті він знову повернувся до мене. — Ти могла б відкрити чаклунам доступ. Уяви, що це означатиме для твого статусу. Навіть без магії кожна відьма та маг знатимуть твоє ім’я.

— Мені це не цікаво, — повільно рушила до нього. — Не хочу вибирати між Братством і нашою дружбою. Ми ж хоча б іще друзі? — я зупинилася прямо перед ним. — Я їм вдячна. Поясни мені, чому ти надаєш перевагу союзу з демонами? Для мене в цьому немає сенсу.

Він похитав головою.

— Я не втягуватиму тебе в це ще більше. Дякую, що привезла Калеба. Повертайся додому.

На цьому наша розмова, очевидно, завершена. Але він не зрушив із місця, я теж. Натомість він так проникливо дивився на мене, що в мене запаморочилася голова. Я зараз нікуди не піду й можу бути такою ж упертою, як і він.

— Еме краще надалі облишити свої фокуси, — зітхнувши, він перервав мовчання. — Калеб не звик до такої поведінки.

— Вірю, хоча мені чомусь здається, що він точно знав, що вона задумала. Він не може бути таким наївним. Він навмисно потрапив у пастку.

Езра спробував приховати усмішку.

— Можливо. Я не знаю. У будь-якому разі він у майбутньому цим скористається. Злі язики можуть трактувати це як закляття шкоди.

— Еме ніколи нікому навмисно не зробить боляче, — захистила я сестру. — Це був просто жарт, оскільки він її провокував.

— Він урятував тобі життя. Вона могла б бути вдячнішою.

— Я їй передам. Може, до його наступного візиту вона спече торт.

Нарешті він усміхнувся.

— Тільки не пропонуй їй це, хтозна, що вона туди підмішає.

— Він справді милий. Нестерпний, але милий. Ніколи не подумала б, що скажу щось подібне про демона.

Езра кивнув:

— Зустрівши вперше, я, звісно ж, захотів його вбити, але ідіот уперся і не хотів вступати зі мною в бій. А потім почав повертатися знову і знову. Він як реп’ях. Скажи про це Еме. Їй треба покласти цьому край, доки Калеб не закохався.

— Ти турбуєшся про почуття демона? — я недовірливо похитала головою. — Гадаєш, Еме розіб’є йому серце? Він подобається тобі, так?

Езра серйозно кивнув.

— Він мені як брат. Не тільки ти завдячуєш йому життям — він і моє безліч разів рятував.

Від однієї думки, що над Езрою за останніх два роки нависала небезпека, я зблідла.

— Ві? — до мене здалеку долинув його голос. — Усе добре?

Я відігнала це гнітюче відчуття.

— Так, — тихо мовила я. — Тепер так.

— Що саме трапилося у Ґламорґані? — у його погляді відображалася стурбованість і цікавість.

Ось цього він не дізнається. У нього свої таємниці, у мене свої. Езра, мабуть, розлютиться, якщо розповім йому про кубок і дзеркало.

— Ти, мабуть, дуже сумуєш за Ейденом, якщо навіть демон може посісти його місце, — сказала я натомість. — Він так більше з тобою і не зв’язувався?

Езра схрестив руки на грудях, його обличчя стало зневажливим.

— Не хочу про це з тобою говорити.

Ну, звісно.

— Ми ніколи не говорили про речі, які тебе турбують. Ти завжди тільки вислуховував мої безглузді дівчачі штучки, — від нього не могла сховатися гіркота в моєму голосі.

— Це були не безглузді дівчачі штучки, і я любив тебе слухати. Ти мене відволікала, і я був вдячний тобі за це.

Тілом прокотилася хвиля болю. Він знову це зробив. Поводився зі мною, наче з дитиною, яку можна втішити кількома банальними фразами.

— Як добре, що я змогла стати тобі у пригоді, — тепер я все ж відвернулася. Треба забиратися, поки я не запустила йому склянкою в чоло. Я обережно відставила її.

— Ві, — м’яко сказав він.

Завмерши, я зненавиділа себе за те, що таки сподівалася. Зараз він скаже щось справжнє, або візьме свої слова назад.

— Їдь обережно й більше не приходь сюди.

Я кивнула, випростала спину й вийшла. Двері за собою я зачиняла дуже тихо, хоча понад усе мені хотілося щосили ними грюкнути.