Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 28)

— Езро? — гукнула я, однак відповіді не прозвучало. Від хвилювання я тихо засміялася, однак не наважилася відчинити якісь із дверей, що виднілися справа і зліва від мене. Натомість я завмерла, прислухаючись, чи не почую часом якихось звуків або голосів, однак ніщо не порушувало тишу. Прохід знову розгалужувався, та перш ніж я встигла зробити вибір, куди йти, біля мене самі собою відчинилися одні із дверей. У мене волосся на потилиці стало дибки. Нікого, хто міг би їх відчинити, я не помітила. Дуже дивно.

Кімната виявилася не дуже великою, тут стояли столи, на яких здебільшого лежали стоси старовинних фоліантів. Іще раз роззирнувшись у коридорі, я увійшла. Очевидно, ці книжки були давніми ґримуарами. Таємничі та дуже особисті книжки відьом і чаклунів, які рід зберігав і наче скарб передавав із покоління в покоління. Як вони опинилися серед речей Ложі? Пройшовшись між столів, я дбайливо провела пальцями по шкіряних палітурках. Це дуже старі томи. Це так заворожувало, що я із запізненням помітила, що столи розташовувалися правильним колом, у центрі якого був великий камінь. Темно-синій, зі срібними та золотими вкрапленнями, які спалахували та знову гасли в мерехтливому світлі. Я не ризикнула торкатися до нього. Він ріс просто з підлоги, і це, однозначно, азурит. Один із каменів із найпотужнішими магічними властивостями. Азурит може впливати на думки й почуття, а такого величезного каменя, як той, що переді мною, я взагалі ніколи не бачила. Хоча ще сильніше мене шокував факт, що на камені стояв кубок. Темний кубок. Побачивши його, я глитнула. Азурит сильний і отруйний одночасно, а темний кубок — страшний предмет чорної магії. Що ця річ робила в підземеллі Ложі? Кліпнувши, я спробувала відірвати погляд від кубка. Але не змогла. Темний метал, із якого той був відлитий, засяяв. Над азуритом спалахнули крихітні язички синього полум’я, потім я почула голоси. Голоси, що шепотіли. Здавалося, вони линули з каменю і кубка одночасно. Вони повзли до мене, підбираючись дедалі ближче. Наче туман, вони клубочилися над підлогою і торкалися моїх ніг, наче мили пальці. Шепіт ставав дедалі голоснішим, а потім пролунали слова мовою, якої я не знала, і почали дертися вгору моїм тілом.

— Iadanah malipri qasari odo merdog.

Звучали вони хрипло і здавлено, наче той, хто їх вимовляв, дуже довго мовчав, і нехай я не розуміла цих слів, але чудово усвідомлювала, чого вони від мене хотіли. Темний кубок намагався захопити владу наді мною і моїми думками. Хотів посіяти в мені свою темряву. З відьмою такий номер ніколи б не пройшов. Проте я більше не відьма. У мені розливався холод. Незвичайний і всепоглинальний холод. Венами потекли кристали льоду. Я зосередилася на своїй душі. Цю дуель у мене вдасться виграти лише в тому разі, якщо я знайду тепло. Зараз мені понад усе бракувало моєї магії. Усередині спалахнув розпач. Я думала про літнє сонце у Бретані, про вогонь у нашому каміні, про жар Езриного поцілунку. Мені здалося, що я відчула в животі маленькі вогники. Відлуння полум’я, яке охопило мене тоді. А потім згадала його слова.

«Я тебе не кохаю», — і все тепло випарувалося, а мені стало ще холодніше. Езра мене забув. Він ніколи не любив мене так, як я його. Він просто був... привітним. Мене накрив жорсткий, глибокий розпач, і я впала на коліна. Голос кубка набирав сили. Тепер азурит палав.

— Malachi moentesa puros nei.

Я затисла вуха руками. Я не хотіла цього чути. Пальці обвивали серце, стискаючи його. Холод із кожним вдихом проникав дедалі глибше. Білі хмаринки витанцьовували між губами. Я заплющила очі. Може, я більше й не відьма, але це не привід, щоб замерзнути в цій кімнаті! Кубок грався зі мною. Щоби продемонструвати свою силу. Почуття, які він у мені викликав, не мали нічого спільного з реальністю. Це мої страхи, які він підсилював. Добре, Езра не кохає мене, але я йому важлива. Цього кубку в мене не відібрати, і я давно це прийняла. Я спробувала заспокоїти дихання і заглушити голоси. У дитинстві я тисячі разів мусила виконувати вправи для заспокоєння підсвідомості. Кубок лише тому зміг на мене напасти, бо внутрішньо я була пошматована. Я зосередилася на найближчому предметі, який помітила. Ним виявилося дзеркало. Воно лежало поміж книжками, і я на мить спитала себе, як воно сюди потрапило й чому я не помітила його раніше. Але загалом це було неважливо. Я спробувала ігнорувати голоси та холод, роздивляючись оздобу з коштовного каміння. Голоси знову накотилися на мене. Але я не дозволила собі відриватися. Часу мало. Під час медитації в мене спершу паморочилася голова, а потім починало нудити. Тому потрібно не проґавити момент, коли тіло відреагує. Якщо мене тут вирве, ніхто не допоможе. «Будь ласка», — подумки благала я, навіть не знаючи, кого і про що просила. Мій торс почав похитуватися. Стравоходом підіймалася гірка жовч. Я не впораюся. Мені все ще було дуже холодно, а тепер іще й погано. Я помру в цій залі, а кубок переможе. З останніх сил я стиснула кулаки та здригнулася. Погляд ковзнув униз. Кінчики пальців світилися і поколювали. Тепло й жар. Холод миттю зник. Я підозріло зиркнула на дзеркало. Це воно? Воно мені допомогло? У кімнаті раптом ніби потемніло. Кубок явно вигадав щось нове. Я пригадала один з уроків mémé.Так само, як два магнітні поля відштовхуються одне від одного, предмети з однаковими чарівними властивостями здатні блокувати одне одного. Що означало, якщо дзеркало мало схожу темну енергію, я могла скористатися ним, щоб перервати дію кубка. Але для цього мені доведеться переконати його допомогти. Нещодавно Калеб урятував мене від вант, і зараз я не дам кубку мене вбити. Я вимогливо втупилася у дзеркало, але воно не ворухнулося.

— Volanta. Рухайся, — гаркнула я притягальне заклинання. — Я знаю, що ти мене розумієш. Просто хочеш почути мої благання. Я маю щось пообіцяти тобі, так? Ось що ти хочеш? Назви свою ціну.

Після купання в Озері Фей і освідчення Езрі це було найтупішим із того, що я коли-небудь робила. А взагалі це навіть випереджало в рейтингу решту дурних учинків. Із чорномагічними предметами не торгуються. Це могло вартувати всього. Та якщо вже з мене тут виходить життя, то це так само жахливо.

Дзеркало не відреагувало. Навіть не поворухнулося. Очевидно, у мене не було нічого, що я могла б йому запропонувати. На очі виступили сльози. Не від страху, а від обурення. У своїй хворобі я найбільше ненавиділа цю безпорадність. Без магії все завжди буде так. Я буду безпорадною і залежною від допомоги оточення. Гіркота накотилася на мене темною хвилею. Погано, оскільки це означало, що чорна магія переможе, якщо нічого їй не протиставлю. Навіщо я взагалі полізла в цю кімнату? Чому згасли мої здібності? Чому не могла із цим змиритися? Чому почуття було таким, наче мені відрізали життєво важливі кінцівки? Це як фантомний біль. Усе тіло ніби пронизало голкою, і я скорчилася.

«Momar cicele nanael zomdo», — тріумфально прошепотів кубок.

— Ти не переможеш, — проричала я. — Я не дозволю.

У дикій люті я вдарила рукою об кам’яну підлогу.

— Volanta! — крикнула я, посилаючи дзеркалу всю свою злість. Це мало такий вигляд, наче воно вдихнуло, коли вона його торкнулася. Дзеркальна поверхня на мить вигнулася. А потім воно зірвалося зі столу й полетіло до мене так швидко, що я ледве встигла його спіймати. І тільки відчувши між пальцями прохолодну ручку, я повернула його так, щоби дзеркальний бік дивився на темний кубок.

Чорномагічні предмети терпіти не могли тріумфу одне одного. Вони ніколи не працювали в парі. Кожен із них неодмінно хотів отримати все сам, бо щойно мені поталанило. Світло дзеркала заблокувало магію кубка, й голоси з вереском втягнулися назад. Раптом стало тихо, тепло та світло. Двері за спиною знову відчинилися.

Мені вдалося перемогти темний кубок. Гарячі сльози залили очі, однак я їх придушила. Ручка дзеркала палала в долонях. Воно допомогло мені, але довіряти йому не можна. Якусь мить я розглядала на тильному боці тонкий орнамент у вигляді вусиків рослини. Ювелір створив на сріблі крихітні квіточки, які здавалися настільки справжніми, що мені видалось, ніби я відчула їхній аромат. Але це лише маніпуляція. Треба його відпустити. Руки стиснулися сильніше. Воно нічого від мене не вимагало, воно мені підкорилося, а тому тепер належало мені. Швидко схопившись, я кинула дзеркало на найближчий стіл і вибігла з кімнати. Звісно, воно хотіло вибратися звідси. Ось тільки без мене. Нізащо не візьму у своє життя чорно-магічний предмет. Я поспішила вздовж проходу, кудись звернула, потрапила у глухий кут і помчала назад. Де вихід? З великої зали я звернула лише в один коридор. А тепер виявила, що від цієї зали розбігалися незліченні відгалуження. Це лабіринт, і хоча він впускав усіх, вийти могли лише посвячені. Треба було збагнути це раніше. Привалившись до стіни, я спробувала віддихатися. Звідси має бути вихід, завжди був. Лабіринт не замикав людей, тільки беріг секрети Ложі. Ходи перетворилися на справжній хаос. То звужувалися, то розширювалися, то дивно звивалися, а одного разу я навіть підіймалася. Я вже проклинала себе за свою нерозсудливість, через яку сюди спустилася. Несподівано коридор знову розширився, а я побачила сходи, що вели вгору. Із полегшенням схлипнула, діставшись до них. Піднявшись сходами, я штовхнула двері й невпевненою ходою вибралася назовні.