Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 24)

— Чудовий ранок для пробіжки, — спокійно промовив він, дивлячись на мене. Я хапала ротом повітря. Мої штани порвалися, коліна та долоні роздерті. Нічого, чого Маель не могла б виправити.

— Згодна, — хмикнула я, упершись руками в коліна. — Передусім у цей час можна зустріти дуже милих однодумців.

Калеб тихо засміявся.

— Це комплімент?

— Я не про тебе, — випроставшись, я нерішуче глянула на нього. Як не крути, а він теж демон. За привабливою зовнішністю цього не приховаєш, проте мені все ж було тяжко зараховувати його до того ж виду, що й мертве чудовисько на бруківці.

— Я чую натяк на недовіру у твоїх словах. Мені це не подобається. Я справді дуже милий.

Тепер уже я усміхнулася, бо на останньому слові наголосили аж надто переконливо. Він зухвало, але водночас і полегшено, усміхнувся. Імовірно, очікував істеричний припадок. Те, що його не було, мене й саму здивувало.

— Можна провести тебе додому? — він потикав ногою бездиханне тіло й відсунув його вбік. За його спиною з’явився чоловік, якого за одягом я ідентифікувала як стража Ложі.

— Прибери це, доки ніхто не спіткнувся, — наказав тому Калеб.

Страж кивнув мені та протягнув Калебу багет, який я загубила під час утечі. Він був неушкодженим, якщо не брати до уваги трохи пилу.

— Ваш сніданок? — після мого кивка Калеб підійшов і простягнув руку, наче збирався на вечірній променад. — Ходімо, ми ж не хочемо, щоби твої чарівні сестри залишилися голодними.

Мені треба було боятися, та він щойно врятував мені життя. Та й Езра йому довіряв. На жаль, для мене це не було причиною робити так само.

— Краще не треба, — пробурмотіла я тремтячим голосом. — Я геть спітніла.

— Не заперечую проти поту вродливої дівчини, — усміхнувся він мені, і мимохіть, зважаючи, що на мене вдруге в житті напав демон, я усміхнулася у відповідь і обережно взяла його під руку. Що дуже допомогло, бо мене починало трясти.

Ми пліч-о-пліч крокували вулицями до мого будинку.

— Я ледве встиг, — сказав він за якийсь час. — Мої родичі, схоже, відчувають до тебе якийсь дивний потяг.

— От без цього я могла б обійтися. Езра стверджував, що тут безпечно.

— Загалом так і є. Що, утім, не означає, що ти не маєш бути уважною. Іноді хтось і прослизає. Поглянь хоча б на мене. — Він розплився в усмішці. — Де вартовий, якого приставив до вас Езра?

— Перед нашим будинком, — зізналася. — Він заснув, і мені не хотілося його будити, зрештою, він охороняв нас усю ніч.

— Що ж, не хотілося б опинитися на його місці. Мабуть, решту тижня Езра змусить його чистити туалети замку. Він буває неймовірно суворим. Інколи Езра навіть гірший за мого брата, а той справді... — він скорчив стражденну гримасу. — У мене було надзвичайно жахливе дитинство. В Аарванда завжди все вдавалося краще, він був розумнішим, сильнішим і, на жаль, із повною відсутністю почуття гумору.

— Не вірю жодному слову. Ти хоч щось сприймаєш серйозно?

Він схилив голову набік.

— Ні, якщо цього можна уникнути.

— Я так і подумала. До речі, я вже можу йти сама. Не знаю, як відреагують Маель з Еме, якщо мене додому притягне демон.

Але варто було мені спробувати відійти, як він м’яко мене втримав.

— Не варто мене боятися, Віанно. Я і пальцем тебе не зачеплю, а якби й зачепив, то Езра порубав би мене на шматочки. Не хочу до цього доводити.

— Він так не вчинить. Ти його союзник, у чому б то не було. А я лише...

— Вчинить, — перебив мене Калеб і поплескав по руці. — І ні секунди не вагатиметься.

Ну, якщо він так вважає... Сперечатися з демоном точно не буду. Тим більше з тим, хто врятував мені життя.

Заради мене Езра не ризикнув би своєю коаліцією. Зрештою, він тепер магістр Ложі, а тут треба правильно розставляти пріоритети.

— Що це була за істота? — запитала я Калеба. — І звідки ти так несподівано взявся?

— Вант, — спокійно пояснив він. — Шпигунка з неї така собі, якщо тобі цікава моя думка. Була б вона кращою бійчинею — спіймала б тебе з першого стрибка.

— Рада чути, — коротко відповіла я. — І все ж, що ти там робив? Теж ішов до Едріана по хліб?

Він засміявся мелодійним, ледь хриплим сміхом. Я підвела на нього погляд. Він був непристойно вродливим — це була та сама «правильна краса». У ньому все здавалося пропорційним. Як я хоч на мить могла подумати, що він людина?

— Я випадково там гуляв. На суші мені погано спиться.

— У якому сенсі?

— Кораліс розташований частково під водою. Багато мешканців нашого князівства — водяні демони, — пояснив він.

— Ти у своїй демонській подобі теж кельпі чи щось таке? — я згадала про вогонь у його очах і вогняні гриви водяних коней, від яких ми звернули дорогою додому.

— Щось таке, — він ухилився від відповіді, перш ніж легенько нахилитися до мене. Його очі блищали. — Я щось крутіше, але нікому не зізнаюся що, — його слова мене розвеселили, й він задоволено всміхнувся.

— Й оскільки ти не можеш заснути, то із самісінького ранечку вигулюєш свій меч?

— Час від часу. Так. Неймовірно освіжає. Мене й мій меч.

Очевидно, мій інстинкт самозбереження працював якось неправильно. Навпаки. Поряд із Калебом я відчувала себе в безпеці, що було нерозважливо. Ми неспішно йшли далі. Еш теж не буде в захваті від мого супроводу. Назустріч нам виїхав чоловік на возі, запряженому конем. Він привітався з Калебом і кивнув мені.

— П’єре, — Калеб підняв руку, — твій син учора чудово проявив себе на тренуванні.

— Знаю, — пробурчав чоловік, — і не хоче більше працювати в полі, тепер йому бої подавай.

— Я попрошу Езру відправити тобі кілька хлопців. Вони все зберуть, — запропонував Калеб.

— Було б непогано. У нас буде хороший урожай.

Цікаво, чи знав чолов’яга, хто такий Калеб. Мабуть, так.

— А хто такі ці ванти? — запитала я, коли віз рушив далі. У мене було мільйон запитань, Калеб балакучіший, аніж Езра.

— Не дуже милі хлопці. Краще не ставати в них на шляху.

— Ну, я, власне, їй під ноги не кидалася, — роздратовано заперечила я. — Як вона пробралася через Джерело?

— Важко сказати. На стороні Керісу Джерело розташоване на території Коралісу. Мій брат його суворо охороняє, але ми не можемо зупиняти кожного демона, та й не хочемо. Регулюс надсилає сюди своїх шпигунів і не має запідозрити, що Кораліс веде перемовини з Ложею. А він задумається, якщо жоден із них не повернеться. На жаль, мені не відомо, скільки ще ми зможемо тримати це в таємниці. Тобі не варто було повертатися. Тепер в Езри на одну турботу більше.

— Йому не варто за мене хвилюватися, — смішне твердження, якщо згадати, що щойно трапилося.

— Та він однаково хвилюється. Для нього це нелегко, — у його голосі звучало звинувачення.

— Я не хотіла повертатися, — сказала. — Але Братство наполягло. Зараз я цьому рада. Тут наш дім.

— І я навіть тебе розумію: я теж сумую за Коралісом.

— Який він? — запитала я. У найдикіших фантазіях мені б і на гадку не спало, що демон міг бути настільки людяним, як Калеб. Нам ніколи про це не розповідали. Братству про це відомо? Чи зустрічав колись Міхаель Галкін чи Софія Чедвік демона в людській подобі?

— Прекрасний, — відповів на моє запитання Калеб. — Не зрозумій мене неправильно, цей ваш ліс досить милий, але море... З ним ніщо не зрівняється, а океан, що омиває Керіс, далеко не такий брудний, як ваш. У нас вода небесно-блакитного кольору. Можна спокійно роздивитися кожен будиночок на дні.

— А також купу противних водоростей і гострих черепашок, — подражнилася я. Його захоплення здалося мені дуже милим. — Я надаю перевагу м’якому моху під ногами й запаху землі. Вода ж нічим не пахне.

Пролунало обурене сопіння.

— Та ти й гадки не маєш. Може, якось візьму тебе із собою... — він зупинився й похитав головою. — Ні, ймовірно, не вдасться.

— Ні, гадаю, ні. А правда, що річками та струмками Керісу тече рідке срібло та гори там із дорогоцінного каміння? Кажуть, що на вершинах гір палає вогонь із чистого золота, а дерева у вас із самарію. Зброю із самарію нібито неможливо знищити, а її володарі непереможні.

Калеб весело звів брови.

— Ага, а ще б'ють джерела з молока та меду й у кожного чоловіка в розпорядженні десяток незайманок.

Обличчя і шия в мене почервоніли.

— Усе це нісенітниця?