Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 23)
— Безліч людей, отримавши владу й багатство, ставали слабкими, — зауважив Еш. — Легко встояти перед спокусою, коли вона спокушає не тебе. Ви знали Езру два роки тому. Сьогодні в нього геть інші життєві обставини. Батько мертвий, брат зник, а сам він — великий магістр. Не забувайте про це.
І в цьому він має рацію.
РОЗДІЛ 7
Хоча було ще дуже рано, я бігла вниз вулицею Феї Моргани. Вартовий, якого Езра приставив охороняти нас, спав, сидячи в машині, тому я вирушила сама. У мене рука не піднялася будити бідолаху. Зрештою, це Пемпон, а йти в ліс я не планувала. Самого Езру ми не бачили й нічого про нього не чули вже чотири дні. Якщо говорити відверто, я відчувала полегшення, але так нам своє завдання не виконати. Щоб піти до нього, мені потрібна нагода. На жаль, на думку не спало жодної. Маель із головою поринула в догляд за хворими, а Еме навчала кількох юних відьмочок рунознавству та ворожбі. Майже всі новоприбулі зупинялися тут тільки проїздом і зовсім скоро продовжували свій шлях. Я почувала себе, м’яко кажучи, непотрібною. Упродовж останніх днів я відлила безліч свічок. Червоні свічки Еме заряджала любовними чарами, зелені — чарами процвітання. Щоправда, ніхто їх не купував, але так я хоч була чимось зайнята. Мабуть, сьогодні зроблю жовті свічки. Їхня магія сприяє успіху, удачі й душевному спокою. Зараз мені знадобилося б усе перелічене. Звісно, я могла б поїхати до Лорана й попросити його навчити мене стрільби з лука. А якщо випадково зустрінуся з Езрою, можливо, спробую ще раз нормально з ним поговорити.
Небо забарвилося помаранчевим, і я на повні груди вдихнула свіже повітря. Як же сильно я любила ці вранішні години! Вулиці, як і очікувалося, були порожніми. Ще в Гластонбері, набравшись достатньо сил, я щодня виходила в цей час на пробіжку. Спочатку долала лише кілька метрів, а зараз без проблем пробігала більше двох кілометрів. Тільки під час такої спокійної фізичної активності мені вдавалося відволіктися. Лише тоді думки заспокоювалися. Відьми зазвичай використовували для таких цілей різні медитативні техніки, але коли я їх спробувала, мене занудило, й усе почало крутитися. Ще одна штука, яка більше на мені не працювала, навіть якщо Маель і стверджувала, що мені просто треба знову привести до рівноваги свої енергетичні потоки. Уявлення не маю, як це зробити. Я ще пришвидшила темп. Моє тіло роками було таким слабким, що зараз я просто насолоджувалася силою м’язів. На обличчі виступив піт. День ставав дедалі теплішим. Я вирішила зазирнути до Едріана й запитати, чи не спік він уже, бува, багети або навіть круасани. Тоді я приготувала би сніданок іще до того, як Еш із сестрами прокинуться. Раніше в селі було багато кафе та пекарень, але тепер більшість магазинів зачинилися, а їхні двері та вікна стояли забиті дошками. На щастя, Розиного ресторану це не стосувалося, і вже скоро я відчула аромат свіжоспеченого хліба. Добігши до «Le Coq», зробила кілька глибоких вдихів і видихів, щоби привести пульс у норму. Вхідні двері були ще зачинені, тому я пішла до чорного ходу. У відповідь на мій тихий стукіт двері відчинилися.
— Терезо, — привіталася я зі здивованою дівчиною, що з’явилася у дверях. Саме вона була тією юною відьмою, яка заходила до Еме у крамницю. — Не знала, що ти тут живеш. Едріан удома?
— Ще спить, — відповіла вона. — Зайдеш? Мені треба подивитися, як там багети.
— З радістю. Я сподівалася, що зможу поцупити один із них.
Тереза засміялася:
— Саме для того я їх і печу. Приблизно о восьмій із замку прийдуть вартові й заберуть хліб. Вони спеціально розносять його людям по домівках, аби ті не мусили самі сюди приходити.
Отже, Езра потурбувався і про це.
— А скільки людей зараз живе в Пемпоні? — запитала я та із вдячністю прийняла склянку води.
— Їхня кількість постійно змінюється. Хтось приїжджає, хтось їде. Однак, гадаю, зараз десь майже п’ятсот, — вона пекарською лопатою відкрила піч, спритно витягла звідти п’ять багетів і розклала їх стигнути в кошики.
— А ти звідки? — від одного їхнього вигляду в мене аж слинка покотилась.
— Я родом із Марселя. У моїй сім’ї я єдина магічно обдарована. Ми не знаємо, звідки раптом узявся цей дар. Батьки могли евакуюватися, але не захотіли залишати мене одну. Вони почули про Ложу й те, що вона може нас захистити, так ми й вирушили до Броселіанду.
— І у вас усе вдалося. Від Марселя сюди дорога неблизька.
— У мене так, — вона уникала мого погляду. — А батьки дорогою загинули. Мама заразилася лихоманкою, а батька схопили демони, — вона відправила в піч нову порцію тіста.
— Мені шкода, — тихо мовила я.
Дівчина непомітно змахнула сльозу.
— Лоран знайшов мене недалеко звідси. Я і гадки не мала, де я, просто лежала в канаві. Не могла більше. Він відвів мене до Рози, і та виходила мене. Відтоді я тут.
Сходами у вітальні прогриміли чиїсь кроки, і двері відчинилися.
— Віанно, — привітався Едріан. — Чому в такий час ти вже гуляєш вулицями? У тебе немає ліжка?
Я засміялася.
— Є, і дуже зручне.
— Тоді чому ти не залишилася в ньому? Якби мені не треба було вставати, я цього й не робив би.
— Мене виманив запах ваших свіжих багетів.
Едріан підійшов до готового хліба і трохи натиснув пальцем на скоринку.
— Ідеально, — повернувся він до Терези, що залилася рум’янцем.
— Спасибі. Я майже закінчила.
— Розбудила б мене, — м’яко сказав він. — Ти не зобов’язана робити все сама.
— Ти вчора ввечері купу часу провів на кухні. Спекти хліб — найменше, що я можу зробити.
— А що ти вночі тут так довго робив? — поцікавилася я. — Якась чергова привітальна вечірка?
— Ні. Вартові принесли оленя, якого треба було розібрати. Тепер якийсь час у нас буде свіже м’ясо. Тобі один чи два багети?
— Одного вистачить. Скільки з мене?
— Ніскільки. Ми тут усі одне за одного. Якщо Маель усе ще робить мазь від опіків, я став би вдячним клієнтом, — він так швидко схопив Терезу за руку, що та не встигла її вирвати. — Вона майже щодня обпікається.
Тереза стисла долоню в кулак, але я однаково побачила рани.
— Мені не боляче, — заявила вона.
— Звісно, боляче, — він лагідно глянув на неї. — У нас тут багато відьом, але жодна не виготовляє пристойних ліків. Я радий, що ви повернулися. Деякі жителі дуже хворі. Бабуся не встигає піклуватися про всіх.
— Чому ви ще першого ж вечора нічого не сказали? Маель швидше зрозуміла б, що Розі потрібна допомога.
— Ми не знали, чому ви повернулися, і могло виявитися, що відразу ж поїдете геть.
Я вперла руки в боки.
— Та ти знаєш нас із сестрами вже цілу вічність. Як ти міг подумати, що ми із сестрами поїдемо, ледве приїхавши?
Врятувало Едріана збентеження, яке з’явилося в нього на обличчі.
— Ми ж не знали... Два роки — це довго. Люди змінюються.
— Так, у мене теж виникло таке відчуття, — розлютившись, я хотіла забрати в нього хліб.
Він продовжував міцно тримати його.
— Вибач, Віанно. Я не це мав на увазі. Часи зараз дуже важкі.
— Знаю, — примирливо відповіла я. — Ми залишимося. Не поїдемо доти, доки не виникне такої потреби.
— Ви з Езрою все обговорили?
Чи можна назвати нашу з Езрою розмову обговоренням? Не впевнена.
— Так, — однаково запевнила я його.
Він уважно спостерігав за мною, очевидно, очікуючи на подробиці. Але тепер я вже не така балакуча, як раніше. Мої почуття стосуються лише мене. На відміну від колишньої себе, сьогоднішня я стала замкненою, як устриця.
— Упевнена? — його погляд став скептичним.
— Звісно, — пора забиратися, поки він не влаштував мені допит. — Гарного вам дня, — побажала я обом.
— І тобі, — Тереза помахала рукою на прощання, і я пішла.
На вулиці рушила швидким кроком. Шлунок бурчав від запаху хліба. Чи заслужили ми на таку недовіру? Імовірно. Обдарованих зобов’язали залишатися у країні, щоб боротися з демонами. Те, що нам із сестрами дозволили виїхати, було привілеєм і, мабуть, налаштувало проти нас багато людей, а не лиш Едріана, який був нашим другом. Досі я взагалі про це не думала. Ніхто не знав, навіщо ми повернулися. Знали тільки, що ми співпрацювали із Братством, а про нього погано відгукувалися з різних причин. Зараз така окопна війна могла закінчитися смертями. Позаду почувся якийсь звук. Сонце здійнялося іще не дуже високо. Мине трохи часу, перш ніж воно прожене тіні між будинками. Очевидно, не одна я була ранньою пташкою. Тепер почулося шкряботіння.
Я повернула голову, однак це виявилося лише торішнє листя, яке вітер гнав бруківкою. І все ж я міцніше вчепилася в багет і побігла швидше. Завтра розбуджу охоронця і попрошу піти зі мною. Не можна проявляти таку необережність. Обійшовши калюжу, я на мить здивувалася, бо вчора вночі дощу не було. Ще трохи — і я минула центр села, звідки до будинку залишалося ще кілька сотень метрів. Раптом висхідне сонце зникло за хмарою і стало темніше. Я мимовільно згадала про кракена й те, що сказав капітан. Якщо надто ясно — він не висунеться. Так і з багатьма іншими демонами, навіть якщо ті й не боялися світла. Воно їх не спалювало, як вампірів, та середньовічні легенди виникли небезпідставно. Є повно демонів, здатних перетворювати людей у собі подібних. Уявивши це, я глитнула і стерла із чола піт, який ледь не заливав мені очі. Уважно вдивлялася в кожну нішу, повз яку пробігала. Почулося шипіння, і несподівано в мій бік кинулася темна тінь. Так швидко, що часу ухилитися я не мала. Вона врізалася в мене. Злякано закричавши, я випустила хліб, послизнулася на бруківці і стукнулася потилицею об землю. У моторошній тиші почувся різкий вереск. Я важко звелася на лікті і спробувала знову сфокусувати погляд. Боліла кожна клітинка тіла, а долоні горіли. У ніс ударив сморід, коли я поглянула в чотири яскраво-червоні ока. Відповзаючи, я намагалася створити дистанцію між собою і демоном. А той, мабуть, не сумнівався, що я нікуди не дінуся, бо не поспішав нападати вдруге. У нього було тіло величезної кішки, але — попри чотири ока та кудлате волосся, яке звисало з голови, — майже людське обличчя. Інші частини тіла здавалися сірими та шкіроподібними. Гострі кігті цокали бруківкою, коли він рушив до мене. На мить мене паралізували спогади про напад сильфіди. Її очі не світилися, а були радше водянистими. Тварюка переді мною вишкірилася. Блиснули два ряди гострих коричневих зубів, і мене обдало огидним запахом гнилої плоті. А потім усередині здійнялася хвиля люті. Завдяки одному демону я вже перестала бути відьмою і тепер не дозволю другому вбити себе. Вулицею пронісся потужний порив холодного вітру. Демон намагався йому противитися. Я гадки не мала, звідки він узявся. До цього моменту віяв просто слабкий вітерець. Піт на моїй шкірі замерз. Йому мене не дістати. Мені вже не п’ятнадцять, і я добре тренована. Принаймні в утечі. Я різко замахнулася ногою і тріснула чудовисько в череп. Воно завило. Зірвалася на ноги та швидко розвернулася. Чудовисько заверещало, здивоване моєю спробою втечі, а потім я почула за спиною рівномірний тупіт його лап. Демони — наполегливі мисливці, але так легко я не здамся. Так я пробігла ще дві вулиці. Краєм ока помічала, як у будинках смикалися штори. Вікна зачинялися, а один чоловік рвонув зі свого палісадника до будинку. Чому мені ніхто не допоможе? Адже в якомусь із будинків мали б жити магічно обдаровані. Невже ж ніхто з них не зрозумів, що тут відбувалося? Важко дихаючи, я дісталася головної вулиці. До будинку залишалися якісь сотні метрів, але що, якщо сестри й Еш іще сплять? До замку взагалі кілька кілометрів. Мені нізащо їх не подужати. Бляха, бляха, бляха. Езра запевняв, що в Пемпоні безпечно. Та я йому голову відкручу за ту фразу, якщо ще раз побачу. Цього могло й не трапитися. Шум лап звучав тепер набагато ближче. Тварюка тріумфально скрикнула, явно зрадівши майбутньому перекусу. Я побігла швидше. Дзвін, за ним глухий удар і хрип, збили мене з темпу. Я спіткнулася і відновила рівновагу за мить перед тим, як приземлитися на бруківку. Хрип затих, і звучало це так моторошно, що я кинула погляд через плече. А те, що я побачила, змусило мене різко загальмувати. Вулицею котилася голова. Навколо обличчя обвилося сиве сплутане волосся. Тіло ж лежало біля ніг Калеба, який абсолютно незворушно витер свій меч білою носовою хустинкою, після чого прибрав клинок у заховані на спині ножни.