Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 22)

— Дуже турботливо з боку Братства, але не думаю, що нам потрібна додаткова допомога.

— Значить, ми даремно прийшли, — сказав Еш, підвівся і простяг мені руку. — Нам пора.

— Тільки не через мене, — сказав Калеб, ліниво крокуючи до нас. — Я не кусаюсь, — він усміхнувся, показавши сліпучо білі зуби. — Ну, хіба можу відкусити трохи від цих смачнючих беньє, — підморгнув мені. — Ти наїлася чи хочеш віднести решту своїй чарівній, але суворій сестрі? Чув, Аделаїза пекла їх спеціально для тебе, — лукавство світилося в кожній зморшці, яка утворилася навколо кутиків його очей. — Вона така уважна, справжній скарб. Якби Езра її відпустив, я забрав би її і зробив нашою придворною.

— Годі, Калебе, — заговорив Езра. — Не бентеж Віанну, а Еме не любить солодке.

Демон похитав головою і схрестив руки на грудях.

— Я ще не зустрічав жінки, якій би не подобалися солодощі. Вона стає дедалі цікавішою.

— Краще тримайся якомога далі від сестер Грандьє, — холодно заявив Еш. — Вони під моїм захистом.

Спочатку я подумала, що це зоровий обман, але в очах Калеба спалахнули крихітні язички полум’я, коли він глянув прямо на Еша.

— Погрожуєш мені, чаклуне? Якось недалеко ви в цьому просунулися.

Еш розправив плечі та не відступив ні на міліметр.

— Це не погроза, а попередження, — тепер він узяв мене за руку.

— Езро, — я знову звернулася до нього. — Просто спокійно поговорімо. Має ж бути змога працювати разом. Ти не повинен битися в цій битві самотужки.

Езра задумливо втупився в наші з Ешем переплетені долоні. Він нічого не сказав. Але цього я і не очікувала, проте намагалася поглядом змусити його не дати нам піти. Езра байдуже засунув руки в кишені штанів.

— Ну, що ж. Спасибі за каву та беньє. Передавай Аделаїзі мої вітання.

— Звісно, — сухо відповів він. — Вона зрадіє, що тобі смакувало.

Я швидко кивнула Калебу, який серйозно дивився на мене. Вогонь і зморшки від сміху зникли.

— У мене ще одне питання, — випалила я у спробі щось змінити. Розмова пройшла не дуже добре.

— І яке ж? — знуджено спитав Езра.

— Учора ти згадав, що вестимеш перемовини і з іншими демонами. З якими саме та що вони вимагають за свою участь? Ціна, мабуть, хороша, раз вони відвертаються від свого короля.

Калеб тихо пирхнув, Еш сильніше стис мою руку, а з лиця Езри зникли всі емоції. Відповіді я не отримала.

— Ходімо, — покликав Еш, коли мовчання затяглося. — Це ні до чого не приведе.

Я кивнула, і тоді ми покинули вітальню.

— А ти багато розповів малій, — встигла я почути слова Калеба. — Цікаво. Зазвичай ти не такий балакучий.

— Заткнися! — похмуро гаркнув на нього Езра.

Калеб тільки тихо засміявся.

Еш, наче прикриваючи, ішов одразу за мною. Він, безперечно, вважав, що повинен захищати мене від Езри. Чи варто боятися нинішнього Езру? Цього я не знала. Так чи інак, а терпіти дистанцію між нами було складно. Іноді мені здавалося, що наш прощальний поцілунок я просто собі нафантазувала. І зараз теж було оце «іноді». Мені не вдавалося порівняти цього чоловіка й того, з минулого, хоча стільки всього рідного було в ньому.

Жак уже чекав нас унизу із плащами.

— Au revoir¹⁴, Віанно, — мовив він. — Сподіваюся, скоро побачимося.

Це навряд.

— Було б непогано, — відповіла я.

Раніше я так часто тут бувала, що відчувалося, наче це мій другий дім. У маленькій вітальні Езра грав зі мною в шахи чи щось читав уголос. А бібліотека замку — це втілена мрія будь-якого книголюба. Від цих спогадів я також відмахнулася.

— Пробач, що не вдалося допомогти, — сказала я, коли ми з Ешем вийшли на подвір’я.

Еш обійняв мене однією рукою, притягнув до себе й поцілував у скроню:

— Вдалося. Ще й дуже.

— Усе, що я сказала, тільки ще більше розлютило його. Найбільше його влаштувало б, якби я сиділа мовчки та їла беньє.

Еш тихо засміявся.

— У мене теж склалося таке враження.

— Не варто було тобі його провокувати. Він — магістр Ложі й очікує до себе поваги — від кожного.

Щось Еш не настільки каявся, як, мабуть, варто було б.

— Запам’ятаю для наступного разу.

— Не думаю, що матимеш іще нагоду з ним поговорити, — не знаю, на кого я сердилася більше: на Езру чи Еша.

— А я абсолютно переконаний, що матиму й нам навіть не доведеться довго чекати. Повір мені.

— Бувай, Віанно, — попрощався біля воріт Лоран. — Бережіть себе. Я запитаю Езру, чи він міг би й мене призначити вашим вартовим. Переважно я охороняю Едріана, а він годує мене так, що Констанс уже скаржиться на мій животик.

Усміхнувшись, я подивилася на невелику опуклість над поясом його штанів.

— Тоді скажу Маелі, щоб давала тобі лише хліб і воду.

— О, це маленькій садистці точно сподобається, — усміхнувся Лоран, проте сховати тривогу в очах у нього так і не вдалося. — Їдьте обережно, — застеріг він нас.

— Звісно.

Я кинула останній погляд на замок. В одному з вікон бібліотеки щось ворухнулося, але було надто далеко й неможливо розгледіти, чи там хтось стояв. Я ледве відвела погляд.

— Віанно, — лагідно сказав Еш. — Їдьмо додому.

 

***

 

Маель та Еме вже чекали на нас, і ми докладно їм усе розповіли.

— У Пемпоні відьми та чаклуни завжди добре ладнали з Ложею, — замислилася Маель. — Багато хто з нас раніше працював на Ложу.

— Якщо це і зміниться, то не через нас, — Ешів вираз обличчя став задуманим. — Цей демон згадував тебе, — звернувся він до Еме. — Тобі варто його остерігатися.

Еме страшенно не подобалося, коли їй хтось вказував, що робити, а що ні. Ще більше, ніж нам із Маеллю. Те, що Еш про це не подумав, видало його хвилювання.

— І що нам тепер робити? — запитала я. — Які ще є можливості його переконати?

— Я повідомлю Братству результати нашої розмови, а тоді залишається чекати. От не думав, що Езра Токвіль виявиться таким безрозсудним, що демон фактично житиме в нього.

— Я тебе попереджала, — відповіла я. — Але ти не хотів мені вірити. Езра нікому не дозволяє вказувати собі. Він чинить тільки так, як вважає за потрібне.

Почувши мій засмучений голос, Еме повернулася до мене:

— Він тобі нагрубив?

Я похитала головою.

— Ні, зовсім ні. Усе гаразд, чесно. Він попросив Аделаїзу спекти беньє.

— Хотів тебе ними підкупити чи заткнути рота, аби ти не встрявала? — уточнила Маель. Попри жартівливий тон, ні від кого не сховалася лють, закладена в цій фразі.

— Ми не хочемо перетворюватися на ворогів Ложі, — твердо промовила Еме. — Я знаю Езру з дитинства. Він урятував Віанну. Він добра й відповідальна людина.