Мара Вульф – Сестра зірок. Руни й тіні (страница 20)
На обличчі Еша з’явилася вдячна усмішка й помітно пом’якшила його риси. У сірих очах засяяли теплі іскорки. Під час першої зустрічі я його дещо побоювалася. Він трохи лякав мене своєю холодною елегантністю, блідим обличчям і манерою завжди носити костюми, підігнані точно по фігурі. А потім він оглядав мене й терпляче вмовляв, коли я відмовлялася пити ліки. Довгими ночами сидів біля мого ліжка і проганяв жахіття. Він не раз повертав мене ледь не з порога Царства мертвих, і рано чи пізно я зрозуміла, що він зовсім не холодний. Просто зосереджений. Коли перед ним ставили завдання, він поринав у нього з усією пристрастю. Те саме відбувалося з ним і зараз. І хоча зовні вони були різними, в одному Езра з Ешем неймовірно схожі: вони не здавалися, якщо дуже чогось хотіли. Еш не міг допустити моєї смерті. А Езра? Ну, він теж мав щось важливе, за що боровся.
— Не варто покладати на цю розмову великі очікування. Він повідомить нам лише те, що вважатиме за потрібне. — Езра ніколи не питав моєї думки із жодних питань і не обговорював зі мною відповідальних рішень. По суті, він знав про мене все, а я про нього — нічого.
Я ніколи на нього не тиснула, бо в мене склалося враження, що йому необхідно дистанціюватися від усього, що стосувалося Ложі та його сім’ї, тому він так любив проводити час зі мною. А наша сьогоднішня зустріч? Можливо, Еме має рацію, і це лише черговий хід у його шаховій партії.
РОЗДІЛ 6
Наступного дня ближче до вечора я пунктуально стояла в нашому передпокої і чекала Еша. З кухні вийшла Маель і насупилася.
— Збираєшся протоптати в підлозі стежку? Зайди та сядь. Я дам тобі чогось заспокійливого.
Зітхнувши, я вирушила за нею.
— Симпатично, — сестра оглянула мої джинси, блакитний светр і довгий тонкий кардиган. — Узагалі не скажеш, що ти відьма.
— А я більше й не відьма, — я недовірливо принюхалася до маленької скляночки із зеленою рідиною, яку сестра мені простягла.
— Просто випий одним махом. Допоможе заспокоїтися.
З таким клубком нервів Ешу не можна з’являтися в Езри.
У цьому вона мала рацію. Довго не замислюючись, я проковтнула напій.
— Ще можу намалювати тобі руну ззаду на шиї.
Я відмахнулася:
— Кажу ж, я вже не відьма.
Я знову пригадала вчорашню дивну поведінку води, однак заборонила собі навіть сподіватися, що це пов’язано з моєю магією, а не дому.
— Звісно, відьма, — мовила Маель. — Заперечуєш ти це чи ні. І завжди нею будеш.
Напій зробив свою справу. У шлунку розлилося відчуття задоволення, і мої зледенілі від хвилювання кінцівки знову потепліли.
— Якщо ти так наполягаєш... — на своє здивування мовила я. Опустившись на стілець, я нахилила голову вперед і відкинула волосся набік. — Що ж, давай.
Вона присунула позаду мене стілець, після чого я почула, як сестра почала порпатися в різних шухлядах. Це трохи ризик, таке їй дозволяти, бо зі своїм ентузіазмом вона іноді переборщувала, і тоді вже неможливо вгадати, що отримаєш у результаті. Але мені знадобиться будь-яка підтримка, а відьомські руни слугували дуже потужним магічним захистом.
— Не бійся, — пояснила вона, сідаючи в мене за спиною, і я відчула легесенькі мазки пензлика. — Місяць додасть тобі сили. Хвиля означає нас — твою сім’ю та Еша. Ми поруч, ми довіряємо тобі, а ти — нам. Із тобою нічого не трапиться, — Маель іще раз обвела лінії, вимовляючи ритуальні слова, що підсилюють магію рун. Закінчивши, вона трохи подула на них і приховала під моїм волоссям.
Я підвелася і глибоко вдихнула, почувши на сходах Ешеві кроки.
— Спасибі.
— Нема за що, — Маель узяла мої руки у свої. — У тебе все вдасться. Еш поруч. Він не допустить, щоб Езра ранив тебе.
— Езра б ніколи так не вчинив, — автоматично відповіла я.
— Фізично, ні, — підтвердила Маель, постукавши по місцю, де в мене серце. Жодних слів більше не знадобилося.
Зайшовши на кухню, Еш уважно поглянув на мене:
— Готова? — він був одягнений у чорні класичні штани та білу сорочку. Із плечей звисав розстебнутий плащ. Чаклун до кінчиків пальців.
— Готова, наскільки це можливо. Покінчімо з усім цим.
***
Дорогою в замок, яка спочатку вела через Пемпон, а тоді пролягала лісом, я дивилася у вікно. За останні два роки Броселіанд став набагато густішим і сильно розрісся. Колись давно ліс простягався всією Верхньою Бретанню і тепер знову відвойовував свою територію. Сонячне світло пробивалося крізь численні крони і змушувало листя переливатися тисячами відтінків зеленого. Біля підніжжя дерев цвіли жовті й сині квіти. Найбільше мені хотілося вийти з автівки й поблукати між могутніми стовбурами. Але не можна. Навіть удень це надто небезпечно.
Вартувало б Еша про щось запитати, але в голові не залишилося жодної думки. За якийсь час він узяв мою руку, яка лежала на колінах, і легенько стиснув. Сам він здавався надзвичайно зосередженим і, напевно, уже прокручував у голові всю розмову з Езрою.
Замок стояв просто посеред лісу, на березі Озера Фей. Відігнавши спогад про напад сильфіди, я роззирнулася. Мало що змінилося. Шато із грубого каменю, який, залежно від положення сонця, світився різними кольорами.
Його дах, викладений чорною сланцевою плиткою, як і раніше, нагадував мені сотні казок із дитинства. Високі стіни, з’єднані чотирма кутовими вежами, боронили мешканців. Навколо замку стояли розвалини будинків, у яких колись давно мешкали слуги Ложі. Тепер усе життя людей проходило за звідним мостом шато. Повалені стіни будівель поросли плющем і створювали відчуття, ніби простір між замком і лісом зачарований. Скрізь виднілися жовті, червоні та блакитні квіти. Я помітила деревій, печіночницю і наперстянку. Потім розповім Маелі, що тут можна знайти. Навіть без такого казкового вигляду будь-хто, хоча би трішки чутливий, відчує магію, яка пронизує це місце.
Перед замком, більшу частину якого оточувала вода, стояла ще одна укріплена частина — своєрідна зовнішня фортеця, до якої зараз ми й наближалися. До нашого від’їзду міст завжди був опущений. Піднявши погляд, я помітила вартових, які стежили за нами та лісом за нашими спинами. Замок завжди вражав мене, однак сьогодні він лякав.
— Я радий, що ти пішла зі мною, — сказав Еш. Ми стояли перед входом у сторожку, укріплену двома невеликими оборонними вежами, і чекали, поки нам відчинять. — Але якщо ти передумала... — він замовк, коли зсередини почулися кроки. — Можеш почекати у сторожці. Я сам поговорю з Езрою. І зрозумію, якщо не захочеш із ним перетинатися, — він торкнувся моєї щоки. — Те, як він із тобою вчинив, — тихо пробурмотів він. — Ти такого не заслужила.
Не буду ховатися. Я вже двічі зустрічалася з Езрою. Минуле вже не мало жодного значення. Він нічого мені не заподіяв. Просто мої очікування виявилися надто високими.
— Усе нормально. Я впораюся, та й, окрім того, мені хочеться тобі допомогти.
— Ти йому подобаєшся, — своїм висловлюванням Еш здивував мене. — Я помітив це в «Le Coq». Він не мав наміру тебе ранити, але не усвідомлював своєї відповідальності. Ти була молодою дівчиною, і він урятував тобі життя. Після цього йому треба було триматися на відстані.
— Я не мала додумувати собі зайвого, ґрунтуючись на його поведінці, — перебила його я. — Усе гаразд. Справді. Мене це більше не ранить.
— Гаразд, — це було єдине, що Еш устиг сказати, перш ніж почувся поворот ключа в замковій щілині. Невдовзі двері відчинилися, і навпроти стояв Лоран.
— На вас уже чекають, — сказав він. — Я проведу вас прямо туди, — сьогодні він був одягнений у шкіряну уніформу й озброєний мечем. За спиною Лорана висів сагайдак зі стрілами. Демонів не вб’єш із вогнепальної зброї, на жаль, а зробити це можна лише таким старомодним методом або ж магією. Лоран поклав сагайдак на стіл, де вже був його лук.
Я витягла одну зі стріл. Та була зроблена з бука й увінчана мідним наконечником. На держаку вирізьбили магічні руни. Я із цікавістю розглядала наконечник. Демонічна кров набагато гарячіша за нашу. Щойно мідь впивалася в тіло демона, її хімічні елементи вступали в реакцію із цією кров’ю, вбиваючи швидко й остаточно. Нікому достеменно не відомо, чому демони так реагували саме на мідь.
— Може, мені справді навчитися стріляти з лука?
— Не зашкодить, — відповів Лоран, зиркнувши на Еша. — Можу з тобою позайматися.
— Твоя магія повернеться, — сказав Еш у мене за спиною. Як і майже всі чаклуни, він категорично відмовлявся вбивати людською зброєю. Загалом це й не важливо, бо яка різниця, як здох демон.
— Подумай над цим, — Лоран роздратовано глянув на Еша. — Я тут, якщо знадоблюся. Ми, маги, боремося не тільки чарами, а й зброєю. Адже одне іншого не заперечує. Не варто змушувати Езру чекати ще довше. У нього багато справ.
Ми зайшли на подвір’я замку, і з кожним кроком я дедалі більше хвилювалася. Заспокійливе Маелі щось надто швидко втратило свою дію.
— А куди поїхали твої дідусь із бабусею, — запитала я дорогою до житлової вежі, щоб розрядити обстановку. — До твоїх батьків в Ірландію?
Я із цікавістю спостерігала за тим, що відбувається навколо. У кузні підковували коня, а кілька дітей управлялися у фехтуванні на двох великих тюках сіна. Якби не джинси та кеди, це стало б непоганою декорацією до фільму про Середньовіччя.
— Ні, — відповів Лоран. — Вони не захотіли виїжджати.